Хоча обговорювати збиралися й «ІДІЛ» із Близьким Сходом, і гібридну війну, й кібербезпеку, й облаштування ООН, й Еболу. Коли пішли власне виступи учасників, залихоманило ЗМІ: посипалися заголовки й цитати з виступів Джорджа Сороса – що «Україна є тим, чим має бути Європа, – учасницькою демократією», американських сенаторів-республіканців – що Києву потрібно надати допомогу зброєю, і кпини з виступу Сєрґєя Лаврова. Останній особливо тішив українську аудиторію, але на місці, у конференц-залі мюнхенського готелю, звучав швидше нервовий сміх, адже було зрозуміло: риторика очільника російського МЗС не дає приводів для оптимізму чи надій на якийсь конструктивний діалог.
Настрої на конференції розділилися приблизно порівну. Очевидно, що німці (як і більшість західноєвропейців) критичні до Росії, але водночас скептичні щодо збройної підтримки України. Частина залу зустрічала їхні аргументи оплесками. Американці допускали можливість надання нашій державі зброї для захисту, але це звучало більше в сенсі віддаленої перспективи, і важко уявити, що мало б відбуватися на території України, щоб така зброя нарешті надійшла. Їхню позицію оплесками зустрічала інша, майже така сама частина аудиторії. Це добре ілюструвало пропорційну різницю в поглядах на варіанти врегулювання українсько-російського конфлікту. Очевидно одне: усім (про росіян тут не йдеться, хоча навряд чи вони, якщо бути чесними із собою, в захваті від політики свого лідера) хочеться мирного вирішення. Просто одні вірять у нього або хочуть вірити (а багато, певно, готові нав’язати Україні російські вимоги, щоб тільки забути про конфлікт і загрозу, яка нависла над європейською безпекою, і повернутися до нормального життя та бізнесу, навіть якщо Україна після того тихенько собі федералізується, розвалиться й забудеться не без допомоги агресивного сусіда). А другі просто не вірять, що у випадку Росії дипломатичне рішення, яке сильно не зашкодить інтересам України, взагалі можливе.
Читайте також: До гібридної війни ми не готові
9 лютого на спільній прес-конференції Анґели Меркель і Барака Обами пролунало запитання, чи різниця в позиціях щодо озброєння України (бундесканцлер каже, що бачить тільки дипломатичне рішення, а президент США – що його країна розгляне різні варіанти, коли Росія продовжуватиме рух нинішнім шляхом) відображала їхню роль як «поганого й доброго поліцейських», а чи в них справді різні погляди на ситуацію в Україні. Обама відповів: «…якщо дипломатія не принесе результатів, я попросив свою команду розглянути всі можливі варіанти… і варіант надання летального захисного озброєння – одна з опцій». Однак рішення про це ще не прийнято, наголосив він. Меркель, своєю чергою, відповіла, що разом із французьким президентом вирішила вдатися до ще однієї спроби врегулювати конфлікт дипломатично, встановити перемир’я і створити умови, за яких щодня не гинутиме мирне населення. Європейські міністри закордонних справ, згідно з її словами, вже дали завдання Єврокомісії подумати про дальші можливі санкції. Але канцлерка підсумувала, що «сама не могла б жити, не спробувавши… Однак якщо в якийсь момент доведеться сказати, що успіх неможливий, навіть доклавши усіх зусиль, США і Європі треба буде розглянути дальші варіанти дій». Двоє лідерів в унісон казали, що перспектива військового вирішення конфлікту незначна. По-перше, Росія може безконечно постачати зброю і живу силу бойовикам на Донбасі. По-друге, в України з Росією дуже довгий спільний кордон, і забезпечити його ефективний контроль було б дуже складно. До того, на Мюнхенській конференції з питань безпеки, і Меркель, варто зауважити, і її міністр оборони Урсула фон дер Ляйєн відкидали варіант збройного завершення конфлікту.
А 10 лютого лідери Комітету з питань Збройних сил Палати представників американського Конгресу – республіканець Мак Торнберрі та демократ Адам Сміт (варто зауважити, політики з різних таборів) – подали законопроект, що передбачає навчання й оснащення українських силовиків, а також надання їм летальної оборонної зброї на $1 млрд упродовж періоду до 30 вересня 2017 року, аби допомогти їм захистити «свою суверенну територію від іноземних агресорів». Тобто кількість тих, хто категорично проти надання Україні зброї, у США стрімко зменшується.
Читайте також: Апетити російського реваншизму
Усе це аж ніяк не означає готовності чи рішення європейців та американців діяти жорстко саме у військовому плані. Більше схоже на те, що вони бояться дальших – і, швидше за все, непередбачуваних для них самих – дій Росії. Але схоже також, що, попри різницю в поглядах, ЄС і США розуміють: їм необхідна єдність. І збираються її зберігати у протистоянні з Москвою. Крім того, вони можуть говорити, що слід залучати Росію до якихось міжнародних справ на кшталт конфлікту на Близькому Сході чи переговорів про ядерну програму Ірану, але найближчим часом не сприйматимуть її як надійного чи цивілізованого партнера. Та довіра, що вибудовувалася між РФ і Заходом щонайменше останнє десятиліття через європейський бізнес та інвестиції, американську політику перезавантаження і спільну участь у міжнародних ініціативах на кшталт вирішення проблеми з режимом Асада в Сирії, звелася нанівець. Хоча була цілком відчутною навіть іще на початку російської анексії Криму й агресії на Донбасі.
Для нас водночас дуже важливі й інші сигнали. Наприклад, Reuters повідомляє, що G7 укупі з МВФ розглядає можливість надання Україні набагато більшого пакета допомоги, визнаючи, що наша країна на межі банкрутства. Про це, до речі, згадала й Меркель, коли виступала в Мюнхені. Треба зазначити, що про фінансову допомогу вона говорить спокійніше, ніж про зброю.
Що стосується України, то, попри перемовини в Мінську, надій на те, що путінська агресія на виснаження закінчиться швидко, вкрай мало. Що б там хто кому пообіцяв, усе залежатиме від того, чи має Захід інструмент, аби змусити Росію до виконання цих обіцянок, а не вдавання, ніби її немає в Україні. Судячи з останнього року, з дискусій щодо безпеки та з риторики лідерів країн, такого інструмента в них немає. Тому й Україні, й бундесканцлерці треба готуватися до протистояння.