У серпні 2018 року виповнюється 100 років із часу створення у Французькій Республіці (та й загалом у тодішніх країнах — членах Антанти) першої політичної організації українців — Української Національної Ради в Франції. Про неї відомо дуже мало, наразі оприлюднені лише фрагментарні відомості, згадки у вітчизняній історіографії та археографії. Більшість документальних відомостей фігурує в зарубіжних працях, головно у франкомовних виданнях. Зокрема, у студіях провідних французьких і українських учених в еміграції, серед яких український історик, професор Сорбоннського університету, громадсько-політичний діяч, журналіст, редактор, видавець і публіцист Ілько Борщак, провідний французький дослідник франко-українських відносин періоду Першої світової війни та міжвоєнної доби Себастьян де Гаске.
Інформація й пропаганда
Виникнення Української Національної Ради в Франції було підготовлено історичним розвитком відносин України з цією країною наприкінці Першої світової війни. Її появі передувало створення інших організацій, зокрема громадсько-політичного «Гуртка франко-українських студій» («Cercle des Etudes franco-ukrainiennes») у липні 1918 року. Його очолив колишній український студент Сорбоннського університету Федір Савченко — український історик, літературознавець, журналіст, редактор і публіцист. Робота цього гуртка полягала в інформаційно-пропагандистській діяльності, зокрема ознайомленні французької громадськості з українською проблематикою. Іншими словами, Українська Національна Рада в Парижі виникла не на порожньому місці: постановці українського питання на порядку денному політичного істеблішменту Франції передувала ґрунтовна й копітка робота. Понад те, до персонального складу новоствореного об’єднання входила значна частка членів «Гуртка франко-українських студій». Таким чином, можна гіпотетично припустити, що цей Гурток трансформувався в Українську Національну Раду й змістив свої акценти з громадсько-політичного спрямування на суто політичне.
Читайте також: Вершник
Фундатором організації (як і її передвісника) в серпні 1918 року був той же Федір Савченко, а ідейними натхненниками — «хресними батьками» — стали відомі на той час французькі діячі — військовик, державний діяч Альбер Тома й історик Ернест Дені. Саме вони, за твердженням Себастьяна де Гаске, надихнули Савченка на створення цієї політичної організації. До складу Ради увійшли також інші українці, зокрема, Я. Екземплярський, консул Росії в Парижі (за походженням — українець). За твердженням Ілька Борщака — «блискучий український патріот». Він виконував в організації функції першого заступника Федора Савченка.
У чому полягали програмні засади, принципи діяльності цієї структури? Відповідь на це питання можна частково знайти в документі «La Première Universelle» (вірогідно, що це був незграбний переклад французькою назви програмного маніфесту Української Центральної Ради — «Першого універсалу» 1917 року). Документ, як видно зі штемпеля вхідної кореспонденції, був надісланий безпосередньо до МЗС Франції (Quai d’Orsay). У цьому документі Українська Національна Рада в Франції позиціонувала себе таким чином: «центральним органом будь-якої української політичної акції в країнах-членах Антанти…» — а мета й завдання задекларовані так: «вона має намір керувати всією пропагандою, дипломатичною, військовою й політичною акцією стосовно українського питання»; і бажає «ознайомлювати із прагненнями Української нації». Насамкінець, як було зазначено в цьому документі, Українська Національна Рада — «єдина компетентна й відповідальна» в цьому питанні, «діятиме в ідеальній гармонії із кваліфікованими, компетентними представниками Союзницьких Держав».
Орієнтація на Альянс
УНР в Франції була антантофільською структурою українських емігрантів, керована та інспірована французькою стороною в інтересах Французької Республіки. У цьому контексті вона була двійником, alter ego іншої франкофільської організації — масонської ложі «Молода Україна» (La Jeune Ukraine), інспірованої та створеної з ініціативи француза Жана Пелісьє. За даними українського вченого й історика Василя Маркуся, Пелісьє мав часті контакти із представниками Української Національної Ради в Франції.
Як слушно зауважує із цього приводу Себастьян де Гаске, у такій презентації організації наявна «певна двозначність»: «Українська Національна Рада репрезентувала себе як український уряд в екзилі, у тому самому ранзі, на тому самому рівні, що й національні комітети, організації з Чехословаччини, Польщі, Югославії, які процвітали тоді в столицях країн-членів Антанти (переважно в Парижі та меншою мірою в Лондоні. — Ред.), чи просто як репрезентант України у Франції?». Її недоброзичливці серед українських емігрантів в Європі, зокрема у Швейцарії, у цій дилемі однозначно вибрали перший варіант. Відтак, наприклад, впливова українська франкомовна газета L’Ukraine (виходила в Лозанні упродовж 1915—1921 років із різною періодичністю) в одній із редакційних статей, опублікованій у числі від 26 серпня 1918-го, застерігала своїх читачів «не дати заманити себе французькими ілюзіями, тому що французи, створюючи в Парижі український уряд, хочуть головно справити враження на Німеччину».
Читайте також: Генрік Юзевський. Архітектор «сокальського кордону»
20 серпня 1918 року французький міністр закордонних справ Стефан Пішон улаштував прийом представникам бюро цієї організації, зокрема Альберу Тома й Ернесту Дені. Через два дні, 22 серпня, провідна французька загальнонаціональна газета Le Temps інформувала читачів про перебіг цієї зустрічі таким чином: «Міністр закордонних справ прийняв Українську Національну Раду, яка йому була представлена особисто п. Альбером Тома й п. Ернестом Дені, професором Сорбонни. Українська Національна Рада, очолювана п. Савченком, колишнім викладачем в Російському університеті, має на меті боротися з німецькими впливами й підготувати реорганізацію цієї країни. Вона діятиме в тісній згоді, союзі із Союзницькими державами (країнами — членами Антанти)».
Насправді діяльність Української Національної Ради не мала нічого спільного з цим. Якщо вона й мала намір узяти участь у реорганізації України, то це хіба що як посередник між альянтами й «кінетичною енергією» оновленої післявоєнної України. Окрім того, Рада була також активним медіатором між різними політичними й громадсько-політичними групами зарубіжного українства.
Восени, у жовтні 1918 року, в одному з провідних французьких журналів L’Europe Nouvelle (впливове міжнародне ревю «із питань зовнішньої політики, комерції та літератури», виходило в Парижі із 1918 по 1940 рік. На його сторінках часто публікувалися матеріали з української проблематики) Федір Савченко від імені Української Національної Ради в Франції опублікував резонансну статтю-відозву «L’Appel de l’Ukraine». У ній автор акцентував на останніх подіях із фронтів бойових дій Першої світової війни, зокрема, він «мав за обов’язок привернути увагу французьких політичних діячів» щодо укладення мирного договору між Болгарією та країнами — членами Антанти, розширення Східного фронту та головно — перспектив цього рішення для геополітичної реорганізації східноєвропейського регіону. Савченко передбачав прихід із балканського півострова військ альянтів на «українські степи» замість «ворожих … українцям австро-німецьких військ (його бачення такого сценарію подій частково зреалізувалася вже в листопаді 1918 року, коли об’єднаний французько-британський експедиційний військово-морський корпус висадився на півдні України, а саме в Одесі. — Ред.)». Він наголосив на «необхідності прийти на допомогу українському населенню, надати йому речі, товари, яких йому гостро бракує». На думку автора, це був «найбільш ефективний засіб завоювати симпатію широких мас народу» до Антанти, у тому числі Франції.
Крім того, Савченко в цій відозві вмістив цитати із листів колишніх українських бранців у Франції про їхнє бажання й мотивацію повернутися в Україну, щоби боротися із «австро-німецькими окупантами» та їхніми впливами в країні. У цьому контексті він розглядав ідею формування бойового батальйону чисельністю в декілька тисяч вояків (зі складу колишніх військовополонених українців) для відправлення їх в Україну та створення на їхній основі нової армії (вірогідно, проантантівської).
Французький інтерес
Уже незабаром ця організація налагодила відносини з Українським національним союзом — загальнонаціональною політичною групою, координаційною структурою в опозиції до Павла Скоропадського. Наприкінці листопада 1918 року Федір Савченко звертається до МЗС Франції із проханням-клопотанням про дозвіл на приїзд до Парижа делегата від Українського Національного Союзу, який хотів провести переговори з урядами країн — членів Антанти стосовно боротьби з більшовизмом й формування Української держави. Із приводу цього запиту Стефан Пішон заявляє (в дипломатичній кореспонденції) французькому амбасадору в Швейцарії (Берн): «Я не збираюся відповідати п. Савченку, чий Комітет ніяк не визнаний і з яким не маю жодних офіційних відносин». Це сигналізувало про радикальну зміну в офіційному ставленні французького уряду, зокрема очільника МЗС Франції, до цієї структури за тримісячний інтервал (із часу його останньої зустрічі із представниками бюро організації 22 серпня). Що ж сталося, що могло вплинути на таку трансформацію?
Читайте також: Бонапартизм без Бонапарта
Насправді ж спочатку, наприкінці серпня 1918-го, МЗС Франції передбачало можливість використання Української Національної Ради у власних цілях. У ноті (датована тим самим днем — 22.08.1918) Служба в російських справах МЗС Франції повідомляла: «Можна було би, безсумнівно, мати ефективний вплив на умови програм, які ще не зовсім прописані, особливо на те, що стосується майбутнього зв’язку між Росією та Україною, тобто насправді найбільш важливе питання для нас». У цьому контексті варто зауважити, що у своєму першому програмному маніфесті («Перший універсал») УНР в Франції частково згадувала про візію слов’янської федерації в перспективі. У наступній ноті МЗС Франції від 29 серпня 1918 року уточнювалося, в який саме спосіб можна буде використати послуги Української Національної Ради в Франції. Та насамперед було зроблено ремарку, що «всякий розвиток українізму буде йти … на шкоду (! — Ред.) нашим інтересам (догми фундаментального зовнішньополітичного принципу французів стосовно Російської імперії — «єдиної та неділимої Росії». — Ред.). Автор цієї ноти застерігав щодо евентуальної публікації «Першого Універсалу» Української Національної Ради в Франції так: «Тому необхідно перешкодити опублікуванню цього документа у Франції відповідними інструкціями цензурних органів (мабуть, мався на увазі Maison de la Presse — Дім преси — головний цензурний інститут Франції під час Першої світової війни. — Ред.) до того моменту, коли Ф. Савченко, під інспіруванням Департаменту (МЗС Франції), та п. Тома й Дені не досягнуть необхідної домовленості із Амбасадою Росії для вироблення формулювань, більш відповідних інтересам альянтів. Наразі неможливо схилити п. Савченка до того, що він не матиме інших засобів публікувати свої «енцикліки», які таким чином можуть набути певної користі». Однак видається, що цей проект співпраці, чи радше використання послуг цієї організації Міністерством зовнішніх справ Франції, так успішно ніколи й не реалізувався. Імовірно, що головним фактором такого обструкціонізму й несхвалення діяльності Ради була антипатія відповідальних осіб за зовнішню політику Франції в Східній Європі до українського питання, до «українізму» загалом.
Дійові особи. Альбер Тома, Ернест Дені та Стефан Пішон – головні переговірники щодо «українського питання» в Парижі
Гіпотетично можна припустити, що українські очільники УНР в Франції, насамперед Федір Савченко, поставилися негативно до перспектив пошуку компромісу із російською стороною — Амбасадою Росії в Парижі — у питаннях вироблення узгодженого формулювання російсько-українських відносин в майбутньому (у формі федерації, конфедерації Росії та України чи іншої моделі). Про це частково свідчить і лист Я. Екземплярського від 8 грудня 1918 року до Альбера Тома, в якому він інформував про «вихід Савченка із цього руху». Це, мабуть, і було тим чинником, який спричинив негативне ставлення керівництва МЗС Франції, зокрема Стефана Пішона, до діяльності Ради.
Попри це, навіть за умов офіційного невизнання, несприйняття та обструкціонізму з боку французьких цензурних органів, Українська Національна Рада в Франції існувала й далі. Щоправда, в трансформованій формі й інших напрямах діяльності, особливо в післявоєнний період.
Голос еміграції
На початку 1919 року члени організації внесли свою лепту в підготовку ґрунту, фундаменту для роботи НДМ УНР в Франції під час Паризької мирної конференції (1919—1920) й афільованого із нею Українського Пресового Бюро (УПБ). Під керівництвом Федора Савченка УПБ видавало в Парижі французькомовний інформаційно-аналітичний бюлетень, орієнтований на представників французького видавничого корпусу та інформагентств країни.
У 1919—1922 роках з ініціативи її очільника Українська Національна Рада в Франції видавала машинописний інформаційний бюлетень «Українська Республіка». Від березня 1919-го до травня 1922 року вийшло 93 числа, створювався цей тижневик на друкарській машинці й тому розповсюджувався обмеженим накладом серед українських читачів у Франції, переважно у столиці та Фонтебльо (передмістя Парижа).
Це видання орієнтувалося здебільшого на українців у Франції: військовополонених, біженців, емігрантів, колишніх солдатів російської армії, ув’язнених тощо. За спогадами його редактора Федора Савченка видання розповсюджувалося не тільки у Франції (як у паризькому регіоні, так і в інших департаментах країни та її африканських колоніях — в Алжирі, Тунісі, Марокко), а й інших західноєвропейських країнах.
Читайте також: Париж, лицарі і таксі
Вірогідно, що його мета полягала в освідомленні українців, які опинилися у Франції, стосовно їхньої національної ідентичності для консолідації, мобілізації, а також інформуванні про воєнно- й суспільно-політичну ситуацію на українських теренах та територіях компактного проживання й розселення етнічних українців у Росії — на Далекому Сході, Кубані та інших.
У часописі також висвітлювалися міжнародні відносини України із Англією, Францією, Польщею, США, Німеччиною, Чехословаччиною, їхні позиції щодо подій в Україні, які артикулювалися на міжнародних конференціях (приміром, на Паризькій мирній конференції 1919—1920 років), з’їздах та нарадах. Тут друкувалися відомості про діяльність українських організацій за кордоном, серед яких Спілка українських жінок у Франції (Париж, 1919—1922).
Окрім того, на шпальтах видання регулярно вміщувалися передруки матеріалів з українських видань за кордоном «Шлях» (Берлін), «Воля» (Відень) та інших.
Гіпотетично можна припустити, що в травні–червні 1922 року, коли побачило світ останнє (наявне) число часопису, Українська Національна Рада в Франції припинила своє існування, тобто політичну, дипломатичну, громадську та інформаційно-пропагандистську діяльність. Попри це сам прецедент її створення, короткотермінове (чотирьохрічне) існування де-факто засвідчили інтернаціоналізацію та інституціоналізацію українського питання в західноєвропейському геополітичному дискурсі, насамперед на політичному порядку денному Французької Республіки, упродовж завершального етапу Першої світової війни та під час Паризької мирної конференції. Історія формування й функціонування Української Національної Ради — першої політичної організації у Франції та країнах — членах Антанти — демонструє, що навіть за несприятливих обставин геополітичної кон’юнктури українські емігранти в Західній Європі (передовсім Федір Савченко) змогли працювати задля української справи, її актуалізації та промоції у французькій політиці, а також популяризації української проблематики в публічній сфері Франції.