У Мар-а-Лаго нічого не сталося. Нічого. І Зеленському, знову ж таки, довелося проявити неабияку витримку, щоб залишитися там, стояти і слухати, як Дональд Трамп відкриває їх спільну пресконференцію, повідомляючи світу, що чоловіки, які його супроводжували, sic, добре поїли.
Йому знадобилася неабияка витримка, майже святість, щоб, не здригнувшись, не виходячи з кімнати, і відчуваючи своє місто шкірою, знаючи, що минулої ночі варвари засипали Київ шквалом ракет і дронів, вислухати, що «президент Путін», з яким щойно «розмовляли по телефону», хоче «миру».
Поза тим, говорити, що ми погодили позиції на 90 % або на 95 %, на жаль, не мало сенсу. Історія так не працює. Вона іноді коливається між трагедією та фарсом, але рідко дорівнюється до арифметики.
І в цьому сенсі Реймон Девос має слушність: «Шанс один до десяти або ж один до ста, – неважливо. Поки є ризик, то він є; а коли є ризик, це завжди шанс один до двох».
Іншими словами, Трамп може повторювати скільки завгодно, нібито без «дурного Байдена» ця війна ніколи б не спалахнула. Він може збільшувати гарантії безпеки, які йому нічого не коштують, бо в потрібний момент він пояснить, що їх має взяти на себе Європа.
Доки Путін, і тільки Путін, не припинить свою агресію, не оголосить перемир’я і не припинить односторонньо бойові дії, в Мар-а-Лаго нічого не відбудеться, і справа миру не просунеться вперед.
Адже американські переговірники, яких я трохи знаю, можуть розробляти найгеніальніші плани, удосконалювати режими суверенітету, відроджувати давні розмежування між владою «де-юре» та «де-факто», але це завжди будуть лише розмови за столом, схоластичні тонкощі та казуїстика канцелярії, які в кінцевому рахунку наразяться на залізну реальність.
Путін, якщо його не змусить до цих кроків сила, більша за його власну, ніколи не піде пояснювати мільйону російських сімей, які страждають через смерть або інвалідність сина, брата, батька: «все це було лише грою, способом збавити час, непорозумінням, ми повертаємося додому з порожніми руками, захопивши за чотири роки кілька квадратних кілометрів замість повної окупації Херсонської, Запорізької, Луганської і Донецької областей».
Читайте також: Справжні параметри миру в Україні
Нинішній Путін, якого виплекали Дугін, Караганов та інші ідеологи апокаліпсису, не має жодних підстав, якщо його до цього не змусити, зріктися проєкту, багаторазово озвученого, втовкмаченого до нудоти, закарбованого у мармурі промов, одночасно запальних і холодних: підкорити всю Україну, зламати хребет цілій Європі і повернути Росії царів, Сталіна і КДБ, –оту велич, яку вона вважає втраченою.
А що стосується Зеленського, чию країну було атаковано, зруйновано, подекуди перетворено на руїни, і чиї війська, нехай як виснажені, ціною неймовірних жертв тримали Часів Яр і Бахмут, досі утримують Куп’янськ і Покровськ та не готові віддати Краматорськ, – за якою логікою він мав би дипломатично поступитись тим, чого не вдалося відібрати військовим шляхом?
Можна розглядати проблему з усіх боків, змінювати посередників та тимчасові домовленості, збільшувати гарантії та відсотки, але дипломатичного вирішення в Україні не буде.
Який же вихід?
Той самий, що й чотири роки тому, і, на жаль, з запізненням на сотні тисяч загиблих.
Фронт рано чи пізно піддасться.
Можливо, не дай Боже, він посиплеться з українського боку, що потягне за собою масштабне кровопролиття, геополітичний землетрус, і решта Європи потрапить під приціл російських гармат.
Читайте також: Коли безпеку Європи забезпечує саме українська армія
Але, швидше за все, фронт піддасться з російського боку, якщо президент Зеленський (завдяки своїй політичній вправності) та його армія (завдяки своєму непохитному духу опору) виграють достатньо часу, щоб:
1) Європа розблокувала 90 мільярдів військової допомоги, яку вона нарешті вирішила виділити з заморожених активів Росії та її гіпотетичних репарацій;
2) Конгрес США, який щойно побачив, як достатня кількість республіканських представників, приєднавшись до демократів, домоглася розсекречення документів Епштейна, знайшов в своїх лавах стільки ж депутатів, які сказали б: «Ми з сумом згадуємо Джона Маккейна та Рональда Рейгана та знаємо, що спадкоємиця Радянського Союзу залишається ворогом США, а Україна — нашим другом»;
3) Трамп, змушений зважати не лише на свою політичну платформу, але й на вперті факти, втілив справедливе гасло «мир через примус», яке він колись сам же і виголосив і яке сьогодні було б доречно застосувати до російського президента, котрий знущається з нього, сміється над ним і, по суті, погрожує йому.
Іншого виходу не буде. Чітко усвідомлене силове протистояння. Консолідація Заходу навколо цінностей та інтересів, які він, хочемо ми того чи ні, має за спільні. Інакше масове вбивство нескінченно триватиме.