Я дізналась про програму концерту ще в червні. Потім думала не починати цю боротьбу, бо переважно в такі моменти нагадуєш собі Дон Кіхота проти вітряків. Але після чергового нічного обстрілу в Києві я не могла заснути й посеред ночі за годину написала першу статтю, яку опублікували 2 серпня 2025 року в Klassekampen під назвою «Feil klang i postkolonial musikkhistorie» (норв. «Фальшивий тон у постколоніальній музичній історії»). В матеріалі я вказала на дисонанс фіналу концерту.
Цей великий безкоштовний літній концерт — щорічна традиція початку сезону Осло-Філармонії, так званої програми «kultur til folket» (норв. культура для народу). Він збирає тисячі людей на площі перед королівським палацом і транслюється наживо на всю Норвегію. У програмі поруч із «Мелодією» Мирослава Скорика (нині це духовний гімн пам’яті, надії й спротиву) — «Великі ворота Києва» Модеста Мусоргського в оркестровці Моріса Равеля. Фінал Мусоргського виріс із тріумфальної ідеї вшанування царя; у 2025-му, коли Київ перебуває під ударами армії Путіна, ця фанфара звучить не як «музика як така», не як мистецтво заради мистецтва, а як імперський символ. Послідовність «Скорик → Мусоргський» дає ефект: український голос прозвучав — і його перекрила колоніальна міць імперії. Я наполягала: зміна таблички («The Bogatyr Gates» чи «Den store porten i Kyiv») не змінює змісту. Це все ще не «вшанування Києва», а спадок царистської уяви про «російський Київ».
Якщо шукаємо гідний фінал, логічно звернутися до українського канону — Сильвестрова, Лятошинського, Лисенка, Фроляк, Станковича, Польової. Постколоніальна оптика вимагає не маскувати імперські знаки, а чесно називати їх.
Через тиждень, у суботу, 9 серпня надійшла офіційна відповідь «Svar til Pidlisna» (норв. «Відповідь Підлісній») за авторством художнього керівника з планування Алекса Тейлора та голови ради з програми Філармонії П’єра Ксоннекса. Подякувавши за «важливі зауваження», вони запевнили, що переглянули програму з урахуванням делікатності питання. При цьому послалися на настанови Норвезької театрально-оркестрової асоціації (NTO), яка застерігає від бойкоту творів лише з огляду на національність композитора. Таким чином, відповідь одразу задала тон «аполітичності»: мовляв, музика — поза національними конфліктами, і виключати російський твір лише тому, що композитор росіянин, неправильно. Також автори відповіді наголосили, що концерт на площі перед палацом — це щорічна традиція для широкої публіки, тож програма має бути емоційно збалансованою. За їхнім задумом, вона мала вмістити «і ніжне, і величне». «Мелодію» Скорика обрали як символ болю, надії й опору сучасної України, а фінал Мусоргського (у версії Равеля) — буцімто щоб надати завершенню вечора піднесеності й монументальності та водночас відзначити 150-літній ювілей самого Равеля. Іншими словами, російський номер виправдали суто музичною логікою — майстерною оркестровкою Равеля й ефектним звучанням фіналу як «іконічного» для класичних концертів.
Утім, ключовою була спроба переосмислення сенсу «Великих воріт Києва». Тейлор і Ксоннекс стверджували, що за роки цей твір набув нових значень і може прозвучати нині як «гімн на пошану Києва — міста, що перебуває в епіцентрі жорстокої війни, але відмовляється впасти». Вони пояснили, що п’єса Мусоргського першопочатково була написана як присвята художнику Віктору Гартману і навіяна його ескізом монумента в Києві, який так і не збудували. За роки музика отримала нові контексти — від семплу у поп-альбомі «HIStory» Майкла Джексона до статусу популярного фіналу в класичному репертуарі. «Ми ніколи не мали наміру дозволити російському твору заглушити український. Навпаки, ми прагнули підкреслити обидва: “Мелодію” Скорика як символ скорботи й опору і “Великі ворота Києва” як музичну шану стійкості міста», — заявили представники філармонії. Іншими словами, організатори концерту наполягали, що в цьому контексті «музика належатиме Києву — і всім, хто не дасть йому впасти».
У своїй відповіді 12 серпня в статті «Iscenesatt solidaritet klinger falskt» (норв. «Інсценована солідарність звучить фальшиво») я наголосила на символах: ланцюг присвят веде до царя Алєксандра ІІ, автора Валуєвського циркуляру й Емського указу, спрямованих на витіснення української мови з друку, сцени й публічного простору.
Ескіз Віктора Гартмана до «воріт» — із цибулинним куполом і двоголовим орлом — є прикладом імперського привласнення: українська назва, але царський зміст. Просити публіку «не зважати» на цей контекст означає інсценувати фальшиву солідарність.
Уже після першої статті, я отримала багато підтримки з норвезької сторони. Вона надходила від активних людей, яким просто за допомогою гугла вдалося з’ясувати, на користь кого звучатиме композиція Мусоргського: Києва чи царя. І 16 серпня пролунала важлива норвезька заява. У своїй колонці «En hyllest til Kyiv?» (норв. «Ушанування Києва?») Бірґер Б’єркенґ підтвердив мої аргументи. Він відзначив, що керівництво Осло-Філармонії у своєму листі 9 серпня свідомо оминуло головний пункт моєї критики, а саме те, що проєкт Гартмана з «Воротами» був задуманий як тріумфальна арка на честь царя Алєксандра II — монарха-українофоба, який цілеспрямовано пригнічував українську культуру. Цей факт я детально роз’яснила 12 серпня, але у відповіді філармонії про нього — ані слова. Бірґер Б’єркенґ погодився, що цей історичний контекст не можна замовчувати. Ба навіть навпаки, якщо вже оркестр збирається виконувати Мусоргського як «присвяту Києву», то зобов’язаний чесно розповісти публіці реальну передісторію твору — ту саму, про яку я написала. Інакше все перетвориться на небезпечну підміну понять. Іще один важливий аспект, котрий підкреслив Б’єркенґ, — це те, як почуваються зараз учасники оркестру, котрим дали у програму цей імперіалістичний твір.
Зранку в день концерту, 17 серпня, надійшла новина: «Великі ворота Києва» вилучено з програми. Концерт завершився без імперської фанфари. Я на все життя запам’ятаю, як залунали перші ноти «Мелодії» — й уся багатотисячна площа завмерла. Концерт завершився без імперської фанфари — українською «Мелодією» Мирослава Скорика, після якої в останній момент додали класичну кінцівку Едварда Ґріґа «I Dovregubbens hall». У тексті «Tusen takk» від 20 серпня я висловила вдячність за підтримку, цінності, спільнотність і справедливість. І окремо подякувала газеті, що взяла на себе сміливість провадити цю дискусію у себе на сторінках, і це відобразилося в реальному житті.
Це була втілена солідарність, що мала не лише емоційний, а й культурно-політичний сенс: українська музика звучала на власних умовах, без колоніальних нот, які її перекрикують.
Долучилася публічним жестом і Карі Ауствег. Вона звернулася до NRK Klassisk «Ring inn musikken» (програма Норвезького радіо NRK), куди слухачі можуть телефонувати й замовляти в ефір улюблені класичні твори, з проханням поставити «Мелодію» Скорика — як нагадування, що «пильні українці» в Осло не дали перетворити свято на скандал. Прохання прийняли, і твір прозвучав у ранковому ефірі — маленький, але промовистий інституційний сигнал.
Чому це хай невелика, але перемога? Навіть коли афіші вже були надруковані (але не роздані), навіть коли довелося редагувати промови для живої трансляції в останній момент, навіть коли друга арфістка, запрошена спеціально для твору Мусоргського, так і не вийшла на сцену. Бо вирішувалася не «доля Мусоргського», а правило гри. Коли інституція визнає контекст і коригує вибір, змінюється оптика: «нейтральна» традиція виявляє свою історичну зумовленість.
Для мене ж це стало уроком і натхненням: коли бачиш, що цінностей не дотримуються, — треба говорити й діяти спільно, щоб утвердити їх заново. Як сказав український дисидент Мирослав Маринович: «Коли ми бачимо, що цінності порушуються, слід знайти людей, здатних діяти солідарно, аби ці цінності відновити». У нашому випадку такими людьми виявилися українські й норвезькі митці, учасники оркестру, інтелектуали, журналісти, які об’єдналися навколо простої думки: історична правда і повага до чужої культури мають звучати голосніше за будь-які імперські фанфари. Ми виграли невеличку битву на великій сцені — і це надихає продовжувати шлях, щоб український голос звучав упевнено і гідно по всій Європі. Так і працює культурна дипломатія.