Лавров теж любить казати «ні», але його герой належить до ранішої доби. Це Алєксандр Ґорчаков, що в ХІХ столітті протягом 26 років служив головним дипломатом Росії і прославився фразою: «La Russie ne boude pas; elle se recueille» (фр.: «Росія не сердиться; вона зосереджується»).
Та є відмінності. Ґорчаков розробляв політику. У сучасній Росії це відбувається в Кремлі, у неприступних фортецях найближчого оточення Владіміра Путіна. Міністр закордонних справ Росії Лавров із 2005 року працює шофером, а не навігатором. Його робота — виконувати, пояснювати, а понад усе — відстоювати.
Це тяжка праця, адже російська зовнішня політика часто непопулярна. Вона включає вторгнення й розчленування сусідніх країн (України та Грузії), підтримку диктаторів (у Сирії та Білорусі), розпалювання громадянських війн (Лівія) і глобальні хакерські й дезінформаційні атаки (Німеччина, Франція і Сполучені Штати). Лавров також повинен відстоювати репресії російського режиму проти власних громадян — фальсифікації виборів, убивства, тиск на ЗМІ і регулярні залякування опозиції.
Читайте також: Чорні квіти в чорному саду
Проте критика відскакує від Лаврова, як дощові краплі від вітрового скла громіздких лімузинів «Кортеж», виготовлених за шалені гроші для російських лідерів. Я уважно стежу за його заявами з 2005 року і знайшов лише один приклад того, як він за щось вибачався — а саме за образу речницею міністерства закордонних справ сербського президента. На критику він зазвичай реагує гнівною контратакою, підкреслюючи недотримання обіцянок, зарозумілість і зловживання правами людини інших країн.
Щорічні появи Лаврова на Мюнхенській конференції з безпеки слугують нагодою продемонструвати сукупність цих заяв і злостивості. Я теж регулярно відвідую цей захід. Кілька разів, отримавши слово, звертався до Лаврова з питаннями — російською мовою і якнайдотепніше. Деколи я завважував схвалення у його очах (хоча, може, не варто собі лестити) — так ніби він визнавав у мені гідного опонента, та потім він усе одно вдавався до звичної, добре відрепетируваної тиради. У приватному житті Лавров зовсім не відповідає своєму ворожому публічному амплуа: високоосвічений, цікавиться літературою (пише вірші), мистецтвом, у відповідному контексті приємний у спілкуванні. Колеги з ООН, де він був постійним представником Росії, згадують його дотепні малюнки й палке захоплення лижами. Проте інших людей він тішить таким рідко. Звична манера Сєрґєя Лаврова передбачає торгування й погрози: він невтомно просуває те, що, як наполягає, є «асертивною» (а не «агресивною») зовнішньою політикою Росії. Це зводиться до відкидання будь-якої ідеї про те, що лідерство Америки у світі є закономірним або корисним. Захід, на думку Лаврова, є наївним, лицемірним, надокучливим, самовдоволеним і некомпетентним водночас.
Одна із найулюбленіших горчаковських цитат Лаврова (що добре пасує нинішній зовнішній політиці Росії): «Іноземне втручання у внутрішні справи є неприйнятним. Неприйнятно застосовувати силу в міжнародних відносинах, особливо для країн, які вважають себе лідерами цивілізації».
Це чудове підґрунтя для критики західного інтервенціонізму й зарозумілості. Проте воно гірше пасує до ситуацій, коли силу застосовує Кремль. Слід суворо дотримуватися міжнародного права — за винятком випадків, коли Росії кортить його порушити.
Ще одна слабкість — переписування історії. Зовнішня політика Путіна, що її так майстерно й неприємно артикулює Лавров, ґрунтується на міфі — російському відповіднику «Легенди про удар ножем у спину» (Dolchstoßlegende) Веймарської республіки. Путінізм пояснює пострадянські негаразди Росії не тим, що комунізм (однопартійна держава і планова економіка) був руйнівним для країни, а західною змовою. Мовляв, спочатку підступні іноземці знищили Радянський Союз, а потім цілеспрямовано послаблювали Росію.
Читайте також: Підвищена температура
Це нонсенс. Упродовж 1990-х я мав справу з економікою і політикою колишнього Радянського Союзу. Американські представники справді поводилися владно — зрештою, як і з усіма. Деякі економічні та інші поради Заходу справді були кепськими — що часто трапляється. Та змови заради занепаду Росії не було; західні позичальники вливали мільярди (переважно ці кошти були марно витрачені або вкрадені) в те, щоби втримати адміністрацію Єльцина на плаву.
Утім, образи й підозри виправдовують безперспективний, конфронтаційний підхід, що відстоює короткочасні інтереси Росії, але не надто сприяє вирішенню проблем ХХІ століття. Дехто гадає, що Лавров утомився від справ: його відома пристрасть до віскі останнім часом, схоже, посилилася, а спалахи гніву почастішали. Можливо, він усвідомлює, що його країна зайшла в дипломатичний глухий кут, де серйозне сприйняття означає кінець.