Пропозиція перейменувати державу в Русь-Україну, яку «зовсім ненароком» вкинув у інформаційний простір спікер української делегації в Тристоронній контактній групі у Мінську та позаштатний радник керівника Офісу президента Олексій Арестович, багатьох шокувала й породила цілу хвилю обговорень. Ідея секретаря РНБО Олексія Данилова про перехід українського правопису з кирилиці на латиницю викликала ще потужнішу бурю емоцій — дискусії не припиняються й донині. Трохи раніше суспільство активно обговорювало проєкт і потребу ухвалення Великого герба України, ініційовані президентом Володимиром Зеленським, а перед тим — одкровення голови фракції «Слуга народу» Давида Арахамії китайським ЗМІ про те, що принципи «Слуги народу» й Комуністичної партії Китаю збігаються і «слуги» мають намір переймати «позитивний досвід Китаю». Фактично не минає жодного тижня, щоб країну не сколихнула чергова порція дивних ідей, пропозицій або одкровень від представників влади та політиків. Нефахові коментарі, скандали і сварки, викриття та звинувачення — інформаційний простір буквально заливає сміттям та помиями, поміж яких все важче розрізнити правду та зрозуміти, хто говорить серйозно, а хто клеїть дурня.
Читайте також: Політичний кліфгенгер
Такий стан справ — не лише ознака часу. Передусім це штучна реальність, яку хтось навмисно створює з певною метою. І коли видається, що бажання епатувати, дивувати, або навіть шокувати — це всього-навсього одна з рис нового покоління вітчизняних політиків (читай — чинної влади) то все трохи не так. Це один із інструментів, який ці політики (влада) використовують задля власних інтересів. Вкидаючи суспільству навмисне згенеровані меседжі, вони розраховують отримати натомість щось цілком конкретне. І це конкретне не обов’язково означає інформаційний хаос, у якому одним легко згубитися, а іншим простіше ловити рибку. Може йтися як про моніторинг настроїв та очікувань, дуже популярний у команді президента, так і про налаштування громадської думки на певні потрібні хвилі. Хоча передусім, звичайно, — про шумове прикриття та відволікання уваги від чогось важливого, бо як же без цього. Вкиди можуть бути короткотривалі й довгострокові, простацько зліплені та багаторівневі, з серйозним підґрунтям і без нього. Проштовхування в народ історії про деолігархізацію вкупі з однойменним законом — очевидно, набагато складніший проєкт, ніж пропозиція перейменувати країну від Арестовича. Відповідно, й очікування від неї теж набагато більші. Але і один, і другий меседжі, незалежно від своєї масштабності, містять дестабілізаційні нотки, які накопичують у суспільстві непевність та недовіру, й це становить величезну проблему. Суспільство, якому й так бракує єдності, взаєморозуміння, взаємоповаги та солідарності, системно і нахабно ділять на ворожі табори, при цьому ще й піддаючи шоковій терапії. Ба більше: якщо придивитися, схоже, що це чи не єдиний інструмент, яким люди, які опинилися біля керма країни, справді віртуозно та професійно володіють. У всьому іншому, за що б не бралися — вони, м’яко кажучи, плавають, і це ще одна глобальна проблема.
Звичайно, у кожній згенерованій десь у нетрях «Слуг народу» пропозиції можна віднайти чимало раціонального та на перший погляд логічного. Вони не постали на порожньому місці та часто підкріплені реальними потребами. Скажімо, тотальний вплив олігархів на життя країни справді є проблемою, яка вже давно потребує розумного вирішення. Тільки от спосіб, пропонований президентом та його командою, викликає сумнів у щирості їхніх намірів. Це вже не кажучи про законність пропонованих кроків, на що звертають увагу опоненти президента, правозахисники та навіть сама омбудсвумен Людмила Денісова. Склавши список олігархів, за умови що в нього потраплять справді гідні цього титулу, адже критерії досить умовні, неможливо локалізувати їхні апетити. Українська реальність така, що люди, не обмежені у фінансових можливостях та впливі на владу, до послуг яких — ціла армія народних депутатів та інших слуг народу різних рівнів, зможуть обійти будь-які закони, тим паче такий недолугий, як цей. Та й для чого цим олігархам собі на шкоду підтримувати президентську ініціативу через підконтрольних депутатів, якими кишить монобільшість? Тим паче вони з президентом якщо не друзі, то щирі союзники. Без їхньої допомоги Володимир Олександрович навіть не став би президентом і вже точно не втримався б так довго у кріслі на Банковій.
Заповзятість, із якою «слуги» взялися втілювати цей антиолігархічний план Зе, навпаки змушує замислитись про реальну мету цієї авантюри. Можливо під прицілом якраз не олігархи, а, як стверджують деякі опозиційні політики — засоби масової інформації, які прагне зробити лояльнішими та менш говіркими чинна влада. Чи опозиційно налаштовані до Зеленського бізнесмени. Ну, а ексміністр фінансів та колишній голова РНБО Олександр Данилюк взагалі переконує, що ідеологом оголошеної ОП «деолігархізації» є олігарх Ігор Коломойський, який хоче посилити вплив на владу, щоб уникнути екстрадиції до США. Варіантів, як бачимо, чимало.
Читайте також: Хто робить виборчу кампанію
Очевидно, що зовсім інша мета у запуску в маси ідей на кшталт перейменування країни чи зміни абетки. Це ідеї з історією й у них є певне раціональне зерно. Вони заслуговують на обговорення та, можливо, навіть на реалізацію. Тільки от їх втілення сьогодні зовсім не на часі, й про це добре знають ті, хто їх озвучив. Але провокація обговорення цих тем має створити димову завісу, за якою сховається щось важливіше, від чого конче необхідно відвернути суспільну увагу. Таке саме завдання, до слова, може бути й у свіжої пропозиції першого віцеспікера Верховної Ради Руслана Стефанчука, який вважає, що парламент повинен ухвалити закон про можливість проведення засідань онлайн. Пропозиція наче логічна. Ситуація з пандемією COVID-19 ніби навіть підштовхує до такого рішення. Тільки сьогодні воно буде вже явно запізнілим — це варто було робити ще минулого року. Зате в разі якщо депутати й справді візьмуться до реалізації такої ідеї, здійметься доволі багато шуму. Хоча, можливо, саме для цього вона й озвучена.
Що саме намагаються приховати або пригасити представники влади, генеруючи штучні інформприводи та здіймаючи непотрібні сварки, зрозуміти не завжди просто. Скажімо, багаторазові намагання заглушити перехресним вогнем брехні скандал зі зривом операції з захоплення «вагнерівців» прочитувались без підказок. Ця історія надто токсична для влади та доволі сильно б’є по її по іміджу. Так сильно, що вирішено застосувати ще складнішу технологію — створити керовану з ОП тимчасову слідчу комісію ВР, завданням якої є зімітувати розслідування у потрібному для ОП річищі та в такий спосіб вивести ключових чиновників Зеленського з-під підозри у зраді. То навіщо підіймати з архівів історію з латинкою, заявляти про те, що відбити Донбас можна з легкістю (Данілов), чи форсувати ухвалення антиолігархічного законопроєкту — зрозуміло не зовсім. Принаймні прямих паралелей поки не видно. І причини можуть бути як цілком конкретні (створення шуму, щоб прикрити бюджетний процес, який входить у найцікавішу фазу обговорення), так і доволі умовні — спробувати вплинути на суспільні настрої, спрацювавши на випередження. Щоб зупинити, скажімо, невдоволення недолугою політикою уряду, ростом цін, тарифів… Заздалегідь випустити пару, яка, за прогнозами численних експертів, мала б накопичитися в суспільстві до осені й перерости у можливі заворушення. Є для цього насправді підстави чи ні, не так важливо.
Читайте також: Шторм із попередженням
«Слуги» гарно навчилися використовувати подібні інструменти й добре знаються на них. А тому не варто дивуватися, що вони намагаються застосовувати їх не лише як глушилку для відволікання уваги, але і як запобіжник. Хоча переоцінювати таланти української влади також не варто. Іноді словесна маячня — це лише вияв розумової обмеженості чи дурості, яку не сховати під депутатським піджаком. Або спосіб самопіару, що також свідчить про рівень актора.