Війна роз’ятрює не лише матеріальну реальність, а й спосіб мислення. Тож, питання пошуку найефективнішої тактики самозбереження та промоції української культури нині постають все частіше, наприклад, під час вибору репертуару, участі в конференції чи формулювання освітніх програм. Якщо на полі бою поділ на чорне й біле є негайним питанням виживання, то у культурному середовищі, як видається, залишається простір для осмислення, пошуку аргументів та встановлення етичних меж. Але чи справді це так?
Показовим став нещодавній резонанс довкола рішення всесвітньо відомої львівської диригентки Оксани Линів працювати над постановкою російської опери «Євгєній Онєгін» Петра Чайковського. З нього викристалізувались ключові дилеми: як бути з російським репертуаром, якщо його вимагають вподобання іноземців та укладені контракти? І якою ж тоді має бути українська культурна дипломатія в умовах багаторічного засилля російської культури? Ці питання потребують не лише суспільної дискусії, а й професійної оцінки від тих, хто працює у цьому контексті й щоденно стикається з його етичними та практичними викликами.
ПРИСУТНІСТЬ РОСІЯН — ВІДСУТНІСТЬ УКРАЇНЦІВ?
У світі важко знайти місце, де б не було росіян. Особливо це помітно на майданчиках різноманітних культурних подій. Тому перед українцями природно постають питання одночасної присутності у просторі із російськими митцями — від участі у фестивалях до навчання чи роботи в міжнародних інституціях. Емоційний спротив таким ситуаціям цілком зрозумілий, але що він означає для професійних рішень? Коли доречна демонстративна відмова, а коли участь за певних умов? Яскравим прикладом стала дискусія, спричинена рішенням Львівської національної опери публічно скасувати виступ української співачки Валерії Плужнікової через її попередню участь в постановці разом із російськими виконавцями під час навчання в Мілані. Реакція суспільства виявилася здебільшого критичною щодо комунікації театру, і ця ситуація лиш загострила питання: чи може присутність росіян бути підставою для відсутності українців?
Оксана Гіжовська. Фото надане співрозмовнимком
Культурна менеджерка Оксана Гіжовська наголошує: українці мають бути там, де формуються ключові культурні рішення. Участь у міжнародних подіях — це шанс використати публічність для промоції української позиції. В іншому разі ми ризикуємо втратити видимість у світовому просторі. Якщо ж на події присутні росіяни, то українська позиція має бути чітко артикульована через публічні заяви, інтерв’ю та мистецькі жести.
Піаністка Віоліна Петриченко поділяє цю думку: українські музиканти повинні брати участь у міжнародних проєктах, навіть якщо там присутні росіяни. Це не є проблемою доти, доки ми зберігаємо власну гідність і не забуваємо, хто ми є. На її думку, ми не можемо вимагати від європейців повного бойкоту росіян, адже світ живе за принципами демократії, і такі рішення не залежать від нас. Але ми можемо чітко окреслити свої принципи, як от категорично відмовитися від популяризації російської культури, яка сьогодні є символом держави, що веде війну проти України. Наше ж завдання — бути видимими і гідно представляти свою країну.
На важливості чіткої артикуляції позицій та відмови від російського репертуару також наголошує піаністка й культурна дипломатка Марта Кузій. На початку повномасштабного вторгнення Росії до України вона виступала проти участі у подіях, де були присутні росіяни. Але зараз розуміє, що, мабуть, варто й потрібно це робити. Як приклад, Марта Кузій наводить цьогорічний Міжнародний конкурс піаністів імені Фридерика Шопена у Варшаві, де серед учасників були росіяни під нейтральним прапором, але не було жодного українця. На її думку, це сумно, адже українці або не зацікавлені, або не мають можливості брати участь в дуже престижному конкурсі, на якому наша видимість надзвичайно потрібна.
Піаніст й етномузиколог Тарас Філенко йде ще далі: він радить йти туди, де вплив росіян найбільш концентрований. Як приклад, Філенко наводить власний досвід: на другий рік повномасштабного війни його запросили виступити в Музеї російського мистецтва в Міннеаполісі. Інституція від початку вторгнення Росії підтримувала Україну, та попри це піаніст мав сумніви. Зрештою він дійшов висновку: обороняючись можна втримати своє, а наступаючи — ризикуєш більше, однак отримуєш шанс перемогти.
Піаніст виступив із виключно українською програмою і був вражений віддачею публіки. Більшість слухачів були американці, але прийшло й кілька росіян, які відкрито підтримують Україну.
За його словами, така аудиторія особливо цінна, адже її голос у власному середовищі має більшу вагу, ніж голос українців.
«Якщо вони обстоюють Україну, то роблять це там, де я не можу», — пояснює музикант у коментарі Тижню. На його переконання, важливо їхати саме туди, де нас немає, — туди, де домінує російська присутність. Власне, його діяльність спрямована на просвітництво в середовищах, де російський культурний наратив досі визначальний, зокрема в країнах Глобального Півдня.
Тож загальний висновок експертів однозначний: українська присутність у міжнародному просторі необхідна, навіть у складних чи неоднозначних обставинах.
РОБОЧИЙ КОНТРАКТ VS. МОРАЛЬНИЙ ВИБІР
«Отримати запрошення від цього оркестру є дуже престижним не тільки для українського диригента, а взагалі для будь-якого диригента… Безумовно, якщо я скажу цьому оркестру «ні», то другого такого запрошення не буде», — так Оксана Линів пояснювала в одному із інтерв’ю згоду на постановку опери «Євґєній Онєґін» у Саксонській опері. Виконання російських творів справді часто обумовлені контрактом митця. То чи може контракт мати більшу вагу, ніж моральний вибір? І чи можна міряти однією міркою рішення, наприклад, диригентів, солістів і оркестрантів? Більшість експертів, з якими Тиждень говорив на цю тему свою відповідь починали фразою: «Це дуже складне питання». І справді, усе залежить від особистих принципів та обставин.
На думку Оксани Гіжовської, межа між професійним обов’язком і моральним вибором проходить там, де компроміс із совістю починає відчуватись як внутрішня зрада. Якщо артист не має змоги відмовитися, він має право на пояснення своєї позиції — публічно або всередині колективу. Мовчання сьогодні працює на користь «нормалізації» агресора, тоді як позиція митця стає формою опору.
Для сольних виконавців і диригентів межа значно ясніша, зазначає Віоліна Петриченко. Якщо тебе запросили як артиста з ім’ям, ти маєш право заявити про свою позицію й відмовитися від виконання російської музики з етичних міркувань. Це не акт конфронтації, а прояв гідності. Межа проходить там, де професійний обов’язок стає символічною підтримкою культури агресора. Виконання російського репертуару сьогодні — це жест, який має значення, і кожен українець у світі має право відмовитися від нього.
Марта Кузій під час лекції в Українському католицькому університеті. Фото надане співрозмовнимком
У даному випадку Марта Кузій пропонує наполегливо шукати можливості для розширення української присутності в репертуарі. На її думку, завдання українських музикантів у міжнародних інституціях полягає в тому, щоб послідовно насичувати програми українськими творами та просувати власну культурну адженду.
Саме тому Марта Кузій не поділяє позицію Оксани Линів щодо неможливості обходитися без російського репертуару. Як приклад дієвості підходу вона наводить досвід диригентки Наталії Пономарчук, яка представляла твір Бориса Лятошинського у співпраці із Cимфонічним оркестром BBC. Це стало результатом переговорів і роботи над тим, щоб українська музика з’являлася там, де це можливо. На переконання піаністки, варто дивитися далі за межі сьогодення. Це має мотивувати людину робити далекоглядний вибір — не «рубати все» вже сьогодні, а діяти хитріше й стратегічніше.
Тарас Філенко не лише категорично виступає проти виконання російської музики, а й активно протидіє її домінуванню в репертуарах. Якось переглянувши програму Піттсбурзького симфонічного оркестру, він підрахував, що 28 % творів, які виконує оркестр, — російські. Тож Філенко надіслав їм запитання: «Скільки українських творів оркестр виконав за останні два роки повномасштабної війни?». Дізнавшись про запланований виступ російського піаніста Дениса Мацуєва, Тарас Філенко звернувся до оркестру з листом, у якому попередив, що якщо цей піаніст виступатиме з оркестром він подбає про те, щоб концерт було зірвано. У результаті виступ Мацуєва скасували. Говорячи про обставини пов’язані з умовами контракту, Філенко визнає: оркестрант, який не може вплинути на вибір програми, має обмежені важелі, але навіть жест на кшталт українського прапорця чи стрічки на фраку вже є проявом позиції. Натомість ті, хто перебуває на керівних посадах, на його думку, зобов’язані ставити питання: чому ми продовжуємо грати російський репертуар?
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ: З ЧОГО ПОЧИНАТИ?
Як би не точилися дискусії навколо «російського питання», ключове все ж інше — як саме ми маємо представляти світові українську культуру. Найчастіше українські митці за кордоном стикаються з браком чітких орієнтирів: коли, де й у який спосіб представляти Україну, на яку підтримку вони можуть розраховувати, який алгоритм дій працює на репутацію держави. Тому постає ширше питання: якою має бути українська культурна дипломатія і як її вибудовувати на практиці?
На думку Оксани Гіжовської, культурній дипломатії України насамперед потрібна довгострокова політика, яка забезпечить підтримку митців, продюсування контенту та формування наративів, здатних конкурувати на глобальному рівні. Вона (культурна дипломатія) має будуватись на системному рівні з інституційною стійкістю та чітким стратегічним баченням. Потрібна присутність України на ключових світових культурних подіях, але не епізодично, а системно: через культурні інститути, стипендії, резиденції, переклади.
Культурна менеджерка наголошує, що в міжнародних тенденціях є глобальний запит на деколоніальні наративи. І український кейс чудово вписується в ці рамки. Потрібно мати чітку деколоніальну оптику: говорити про репресії, присвоєння, викривлення і водночас демонструвати альтернативу, відновлювати присутність українських митців у світовому контексті. Україна має повертати собі те місце в історії європейської та світової культури, яке було викривлене або присвоєне Росією.
Віоліна Петриченко. Фото надане співрозмовнимком
Піаністка Віоліна Петриченко також наголошує на необхідності створення і фінансування державних програм, які підтримуватимуть українські фестивалі, гастрольні проєкти й інші культурні ініціативи. Її власний досвід це лише підтверджує: організований нею фестиваль «Sounds of Ukraine» здебільшого реалізується завдяки німецьким партнерам та приватним донорам. Митці змушені шукати гранти за межами України, звертатися до іноземних фондів, бо власна держава поки не створила дієвих механізмів підтримки. Піаністка додає, що важливо, аби світ чув український голос не лише в контексті війни, а й через красу, глибину й гуманізм, який несе наша культура.
Марта Кузій виділяє два види культурної дипломатії: урядовий і громадянський. До урядового належить Міністерство закордонних справ з його дочірньою інституцією — Українським Інститутом. Ця установа працює за власною стратегією, розробленою на європейських засадах. Тож її діяльність є достатньо прогнозованою й публічно задокументованою.
Натомість громадянська культурна дипломатія — це те, що робить кожен українець за кордоном, зокрема митці. Вони представляють Україну на побутовому рівні і створюють репутацію особистісного контакту. Попри те, що певні рекомендації й методички від Українського інституту існують, вони часто не доходять до виконавців через брак інформації, доступу до неї або несистемної комунікації. У результаті багато музикантів не знають, як саме вони можуть працювати на користь українському меседжу чи адженді, яку мала би проштовхувати Україна в стратегічних комунікаціях.
На переконання Марти Кузій, саме на цих українських митцях, які виїхали за кордон, і має вибудовувася ефективна культурна дипломатія. Адже вони найчастіше зорієнтовані на місцях. Потрібна синергія: з одного боку, власне, адженди, яка має бути корисною для країни. А з іншого — розуміння локальної особливості, з якою можна зіткнутися в культурі певної країни.
Читайте також: Тарас Філенко: «Треба представити українську культуру як вакцину проти російської пропаганди»
Україна повинна заявляти про себе, а це передбачає довгострокову стратегію підтримки конкретних напрямів. Наприклад, у музичній сфері таким фокусом цього року став ювілей Бориса Лятошинського: підтримка виконання його композицій, зокрема опери «Золотий обруч», яку повезуть за кордон, видання й записи творів, промоція вже існуючих інтерпретацій. Лише накопиченням і послідовним збільшенням українського контенту можна впливати на загальну видимість України у світовому культурному просторі.
Тарас Філенко поділяє думку про необхідність державної підтримки, але водночас пропонує й нові орієнтири для виконавців, ґрунтуючись на власному досвіді. На його переконання, артисти, виїжджаючи за кордон, мають відходити від бажання передусім презентувати себе. Вони повинні відійти на другий план і вивести на перший — інформативний посил. Для цього важливо включати до концертних програм більше творів українських композиторів. Адже публіка приходить не лише підтримати, хоча це в першу чергу, а й почути те, чого ніколи раніше не чула. Якою б не здавалася ситуація, українська музична культура досі практично невідома світові.
Програми Тараса Філенка складаються наполовину із музики, а наполовину — з інформативного блоку — набору слайдів, де митець розповідає про культуру та історію. На думку піаніста, дуже важливо говорити з людьми зі сцени. Він наголошує на важливості знання іноземних мов, зокрема англійської, адже артистові потрібно відповідати на запитання та спілкуватися після концерту — і це не менш важливо, ніж сам виступ. Важливо також працювати із університетською молоддю, а не обмежуватися лише популярними концертними майданчиками: «Не молись там, де вже намолено», — резюмує Філенко.
Якщо ми хочемо якісно презентувати Україну в іншій країні, необхідно добре знати її історичний і культурний контекст, говорити про наш досвід і проводити паралелі з їхнім. Піаніст ділиться, що довго вивчав рапсодію індонезійського композитора Ананда Суккарлама, написану на фольклорному матеріалі, аби показати її поруч із рапсодією Миколи Лисенка на українські теми. Так слухачі можуть зрозуміти, що рівень музики такий самий, а в цьому контексті дізнатися, що Лисенко фактично став одним із засновників імплементації фольклорних елементів у жанр рапсодії. Усе це вимагає значного обсягу знань та активного спілкування. На думку Тараса Філенка, нам потрібно мати освітньо-політичний аспект у всьому, що ми робимо.
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті «Українського тижня» та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.
