У тіні російської війни на знищення проти України ситуація в Білорусі випала з поля зору світової громадськості. А разом з нею і доля політичних в’язнів, свавільно засуджених до тривалого позбавлення волі під час жорстокого придушення народного повстання проти режиму Аляксандра Лукашенки. Умови, у яких їх утримують, викликають найгірші побоювання.
Ув’язнених провідників демократичної опозиції повністю ізольовано від зовнішнього світу. Наприклад, з Мариєю Калєсніковою, сяйливим обличчям демократичного руху 2020-го, уже рік немає зв’язку. Імовірно, режим васала Путіна Лукашенки не хоче випускати її зі своїх лап живою і їй загрожує кінець, схожий на кінець Алєксєя Навального.
Поки про білоруську опозицію майже забули, Російська Федерація фактично повністю інкорпорувала країну. Після того як Росія оголосила про розміщення там ядерної зброї, введення бійців «Вагнера», ватажка яких Пріґожина Путін уже усунув, як своєрідної паралельної військової структури до регулярної білоруської армії стало ще однією безперечною ознакою, що Білорусь перестала існувати як суверенна держава. Москва тримає її, так би мовити, про запас для подальшої інтенсифікації своєї війни на знищення проти України, а також для неминучої агресії проти країн НАТО, таких як Польща й Литва.
Те, що Білорусь так легко потрапила до рук путінської Росії, не в останню чергу пов’язано з помилковою політикою Заходу перед обличчям демократичного масового руху 2020 року та його жорстокими придушеннями. Хоча ЄС досить нерішуче й спромігся тоді запровадити санкції проти режиму Лукашенки, узятися за суть проблеми він не наважився. Не накласти санкції на путінську Росію за її масований вплив у Білорусі було злочинно. Будь-якому хоч трохи поінформованому спостерігачеві вже на ранньому етапі мало бути зрозуміло, що Лукашенка зміг утриматися при владі лише завдяки підтримці та керівництву путінського репресивного апарату.
Читайте також: Нове покоління деспотів
Натомість у німецьких та інших західних медіа тривалий час циркулювала наївна ідея, що Кремль, можливо, прихильніший до білоруського демократичного руху, аніж до боротьби України за свободу, оскільки Білорусь не прагне приєднатися до ЄС. Деякі західні коментатори навіть припускали, що Москва може стати союзником у просуванні реформ у Білорусі, оскільки Кремль усвідомлював, що Лукашенка більше не має підтримки свого народу. На жаль, ці ілюзії про добру волю російської злочинної держави поділяла й значна частина самої білоруської опозиції.
Унаслідок таких прорахунків західні політики ставилися до подій так, ніби вони були суто внутрішньою білоруською справою, а не підконфліктом у контексті епохального протистояння між демократичною Європою та російським деспотизмом. Недооцінили небезпеку поглинання Білорусі Росією, а з нею і фатальні наслідки для політики безпеки у вільній Європі в цілому.
Білоруська демократична опозиція, точніше те, що від неї залишилося, опинилася в трагічній ситуації. Майже повністю підірвана зсередини, вона може діяти лише з еміграції та змушена більш-менш пасивно спостерігати, як її країну поглинає та втягує в злочинну агресивну війну Росія. Неспроможна зупинити цей розвиток подій самостійно, опозиція може тільки сподіватися на перемогу України як на переламний момент на користь подальшого існування білоруської нації, адже це стане потрясінням для російської терористичної держави, що також може послабити зашморг, у якому Кремль утримує Білорусь.
Тим часом активісти, як-от Тетяна Хомич, сестра Мариї Калєснікової, наголошують, що порятунок життів політв’язнів має бути пріоритетом зусиль білоруської опозиції та політики Заходу щодо Білорусі. Задля цього слід тримати відкритими канали комунікації з мінським режимом, через які можна було б шукати прагматичні рішення для звільнення ув’язнених. Загалом, Білорусь не можна повністю ізолювати, щоб не допустити впливу на її населення тільки російської пропаганди й дезінформації.
Читайте також: Ідеологія тиранії
Однак, хоча Хомич і визнає, що діалог з диктатурою Лукашенки не треба вести ціною пом’якшення санкцій, її позиція викликає в білоруській опозиції якнайгостріші суперечки. Як можна вести переговори з правителем у Мінську, не визнаючи його легітимності, справді незрозуміло. Понад те, такий підхід, вочевидь, ґрунтується на хибному уявленні, що режим Лукашенка досі має самостійний простір для маневру поза межами диктату свого покровителя в Москві.
Дилема, яка з’являється в позиції Хомич, така ж, як і в західній політиці щодо Білорусі. Хоча ця країна сама стала жертвою російського експансіонізму, за поточних обставин до неї не можна ставитися інакше, ніж як до складової путінської машини агресії. Тим важливіше, однак, не покидати напризволяще мужніх чоловіків і жінок, які змушені страждати в білоруських в’язницях і таборах за те, що боролися на передовій за демократичні цінності свободи, а отже, і за справу всіх вільних європейців.