Мікалай Статкевіч, Мікалай Дзядко, Ігар Алінєвіч, Явген Васьковіч, Арцьом Пракапєнка і Юрий Рубцов – на Заході ці люди невідомі. Навіть коли їх – політичних в’язнів у Білорусі – в суботу звільнили, популярнішою новиною у рейтингах всесвітньої служби BBC виявилося повідомлення про народження панди у вашингтонському зоопарку.
Не варто думати, що білоруський диктатор Аляксандр Лукашенка (так його ім’я звучить російською) раптом навернувся до демократії. Звільнення шести політичних в’язнів справді є давньою умовою, необхідною для будь-якого покращення відносин країни з Європейським Союзом. Колишнього кандидата у президенти Статкєвіча іноді називають білоруським Манделою – за гідність і стійкість впродовж чотирьох років, які він провів у в’язниці. Але це хибна аналогія. Лукашенка не збирається обговорювати здачу влади подібно до того, як це зробив південноафриканський режим апартеїду. Звільнення шести опозиціонерів – це косметичний крок, а не структурний.
Читайте також: Чому білоруси бояться Майдана
І все ж він має велике значення. Можливо, Лукашенка відчуває зсув у розстановці сил. Росія застрягла в Україні і слабне під тиском санкцій. Це може бути хорошим моментом для того, щоб потрусити кайданами, в які закута його країна – або скинути їх.
За словами американського політолога Пола Ґобла, принцип, на якому Росія провадила свою білоруську політику, зараз виявляється хибним. Кремль вважав (як і стосовно України), що Білорусь – не справжня країна, а білоруси – не окремий народ. Він гадав, що на білоруську опозицію не варто звертати уваги, і що субсидій (здебільшого дешевого газу) вистачить, аби білоруський режим залишався легко керованою сатрапією.
Але Білорусь (як режим, так і країна) – не настільки легко керована, як думають в Кремлі. Національна ідентичність там реальна і стійка, її посилює несприйняття російського вектора у зовнішній та внутрішній політиці. Аляксандр Лукашенка виглядає неспокійно. Кремль грає слабкою рукою. А запальна польська ініціатива про відновлення концепції «Міжмор’я» – пояса від чорноморських до балтійських країн, метою якого є противага як Росії, так і Німеччині – пропонує Білорусі геополітичну альтернативу.
Якщо Лукашенко вирішить грати в цю гру, він виявить, що ставки дуже високі. Раніше його нібито прозахідні кроки виявлялися просто трюками, спрямованими на те, щоб отримати вигідніші пропозиції від Москви. Тож тепер Захід остерігатиметься, а Путіну нелояльність не сподобається.
Читайте також: Криза російськорієнтованої моделі
Серйозна спроба відірватися від Кремля може мати сильну віддачу. До прикладу, фінансованого Кремлем «опозиційного» кандидата на президентських виборах у жовтні, за можливої підтримки пропагандистським бліц-кригом і економічним тиском з Росії. Відтак перегони, від яких більше очікують фарсу, можуть виявитися справжніми. Втручання на більш серйозному рівні може принести гібридну війну на кшталт тієї, яку бачимо в Україні. За роки своєї промосковської політики Лукашенка допустив глибоке (російське – Ред.) проникнення у військові та безпекові структури Білорусі. Тож, якщо зараз спробує покластися на них у протистоянні з Кремлем, може отримати неприємні несподіванки.
Такий розвиток подій поставить зацікавлені західні країни перед непростим вибором. Якщо Лукашенка, попри всю його брутальність, жорсткість і дивацтва, стане проти Кремля, наскільки серйозної підтримки він заслуговує? Якщо не робити нічого і просто дивитися, як його скинуть, Білорусь може опинитися в хаосі або втратити незалежність – це величезний крок назад. Якщо ж підтримати його, усі розмови про зовнішню політику на основі цінностей виглядатимуть сумнівними.
Для Заходу така дилема не нова. Але Путін може залюбки скористатися нагодою і актуалізувати її.
Читайте також: Лукашенка як архітектор геополітичної пастки