Сьогодні білоруси опинилися перед не менш складним і доленосним політичним вибором, аніж Україна у лютому 2010 року.
Частина опозиціонерів переконана, що за критичної ситуації жорсткого протистояння Лукашенка з Путіним, яке дуже чітко вимальовується останнім часом, перейшовши у своєрідну пропагандистську війну з обох боків за допомогою телебачення, радіо і преси, вибір у них невеликий. Треба або відкрито підтримати президента Олександра Лукашенка, або обрати нейтральну позицію у внутрішньополітичних білоруських питаннях, в тому числі і в наступних президентських виборах, які мають відбутися на початку 2011 року, зайнявши при цьому безкомпромісну позицію щодо зазіхань Москви.
Інша частина опозиціонерів вважає, що Лукашенко вже давно усім надокучив і все одно його необхідно замінити. То чому ж не зробити це прямо зараз, при цьому думаючи, що підтримка Росії та орієнтація на нинішній путінський режим є більш прогресивним кроком, аніж підтримка диктатора Лукашенка. Тому що в Росії проводяться хоч якісь ринкові перетворення, а в Білорусі Лукашенко майже на два десятиліття законсервував «совок».
Наразі, цей розкол означає дуже просту річ – Москва остаточно визріла до того, щоб усунути президента Олександра Лукашенка від влади. Він їй став надто незручним. Адже при всьому тому, що Лукашенко править диктаторськими методами, він не людина Путіна, а тим більше не політик, котрий є вихідцем із КДБ. А після успішного приведення Росією до влади Кремлем в Україні свого ставленика Януковича в Москві вже не хочуть терпіти в Білорусі такого норовистого та неконтрольованого політика, яким є Лукашенко. Тепер Росії потрібен в Білорусі президент на кшталт Віктора Януковича.
Диктатор-незалежник?
Можливо, найбільшим мінусом Лукашенка в очах кремлівців стало те, що він так і не дав Москві повністю прибрати до своїх рук білоруську економіку і не готовий остаточно йти у фарватері політики Москви. Очевидно, що він має своє власне бачення. Нехай воно досить часто є примітивним і неорадянським, але при цьому воно докорінним чином відрізняється від путінського бачення.
Режим Лукашенка спромігся своєю довготривалою антидемократичною політикою розколоти білоруське суспільство і добитися значного падіння громадської активності масових прошарків суспільства. Але при цьому він не зміг перекрити та повністю заблокувати процеси демократичної еволюції, і саме ці «недобиті» його режимом опозиціонери і інтелектуали, як би це не звучало б парадоксально, можуть надати дієву допомогу в протистоянні лукашенківської влади з «московськими братами». Цілком очевидно, що більшість білоруського народу хотіла б прибрати Лукашенка разом з його новітнім соціалізмом. Проте, при цьому повна заміна державного устрою, проведення форсованої приватизації і становлення на шлях ринкової економіки за нинішніх геополітичних умов могли б прямо привести Білорусь в обійми Москви.
Розпочавши протистояння з Путіним, Олександр Лукашенко пішов на вимушені кроки, котрі раніше вважалися б просто нереальними. Адже останнім часом в пику Москві президент Лукашенко, проводити певну білорусизацію Білорусі. Першою ластівкою стало, коли Олександр Лукашенко декілька років тому наголосив, що 75 відсотків в радіопросторі має бути продукції національного виробника. Бо коли вмикаєш праску, той і там співає Алла Пугачова, а де ж наші білоруські співаки, заявив він?
Виглядає на те, що президент Лукашенко із величезним запізненням проходить той період еволюції, який свого часу пройшов екс-президент України Леонід Кучма. До нього нарешті таки дійшло: для того, щоб керувати своєю країною, хай й і в такому диктаторському режимі, необхідно спиратися не на Москву, а на хоча й якісь куці в силу об’єктивних причин, але національні традиції, національний менталітет і на власну націю.
Проте не варто забувати, що будь-який диктатор тримається на силових структурах. Тому за певних обставин Білоруське КДБ може змістити Олександра Лукашенка. А оскільки шляхом виборів в Білорусі його усунути фактично неможливо, то навіть невтручання білоруського КДБ може допомогти потрібним людям від імені «народу» взяти владу в свої руки. Лукашенко дізнався, що Путін замишляє повалити його через КДБ, який посилено підживлюється грошима з Москви. Очевидно, що саме з цієї причини був знятий зі своєї посади шеф білоруського КДБ, в котрого виявилися величезні суми готівки в доларах, на які в нього не було жодного документального пояснення. Президент Білорусі цілком обґрунтовано опасається, що Кремль цим таємним фінансуванням КДБ готує переворот, який має на меті поставити біля керма країни московську маріонетку.
Чіткім підтвердженням того, що це саме так може служити факт, що тільки як розпочалося розслідування цього таємного фінансування Кремлем білоруського КДБ, Москва відразу ж розпочала з Білоруссю «молочну» війну, яку дехто в оточенні Лукашенка визначив, як початок реалізації плану з повалення президента промосковськими людьми в КДБ Білорусі. А за «молочною» війною Кремль відразу ж запустив і «газову» війну. Думаю, що тут варто пригадати, як свого часу Володимир Жириновський відкрито заявив, що Білорусь порятує снайпер. Але при цьому він забув уточнити – від чого порятує. Від незалежності чи союзу з Росією. Хоча це дві дуже великі різниці.
Опозиція не має прохідного кандидата
Певно, що за всі ці роки свого правління Лукашенко дуже надокучив білорусам. І багато хто з них вважає, що він засидівся в президентах і без захвату сприймає той факт, що він планує балотуватися на четвертий президентський термін. Але не маючи фактично прохідного кандидата від опозиції, можна пропустити в президенти ставленика Кремля, як це відбулося цього року в Україні.
Валяючи перед Москвою різноманітні політичні «дурки», Лукашенку таки вдалося зберігати усі ці роки незалежність Білорусії від Росії. Зрозуміло не тому, що йому особисто вона так була дуже потрібна; основним спонукальним моментом його дій був той, що цим він зберігав країну в якій мав змогу залишатися на президентській посаді. Не дивлячись на той факт, що Олександр Лукашенко від самого початку був політичним продуктом Росії, але в момент реальної небезпеки для його режиму він боротиметься за незалежність Білорусі, яка гарантуватиме йому збереження президентського крісла.
Втім, як точно помітила Валерія Новодворська: «Не було б ніякого Лукашенка, якби в Росії було б все гаразд з демократією. І ніякого Януковича б в Києві не було, якби йому не допомагали з усіх сил. В Росії створили Франкенштейна на ім'я Лукашенко і тепер не знають, що з ним робити».
Погані варіанти
Очевидно, що нині наявний розкол у середовищі білоруських демократів. Москва і не приховує того, що хоче зняти президента Лукашенка. Який за цієї ситуації має бути вибір білоруських демократів і інтелектуалів? Підтримати диктатора, але свого білоруського, і мати шанс на збереження білоруської державності чи підтримати російського диктатора Путіна, що може у підсумку привести до втрати Білорусією незалежності?
Як вважає білоруський незалежний експерт Андрій Федоров: «Останнім часом з ряду причин білоруські власті стали широко використовувати гасло незалежності. У цих умовах одні противники режиму Олександра Лукашенка як і раніше бачать єдиним завданням перемогу над ним за будь-яку ціну, вважаючи, що після цього все само собою усталиться найкращим чином.
Інші ж побоюються, що якщо це станеться за активної участі Москви, то Білорусь може виявитися інкорпорованою до складу Росії. А оскільки розраховувати на дотримання там прав і свобод немає ані найменших підстав, то разом з суверенітетом будуть втрачені і надії на внутрішньополітичні зміни. Тому вони закликають Захід надавати офіційному Мінську певну підтримку, але за неодмінної умови проведення демократичних перетворень. На жаль, поки що навряд чи можна говорити про досягнення значних успіхів. Тим не менш, за існуючих умов саме цей шлях, який напевно буде довгим і важким, виглядає єдино правильним».
Зрозуміло, що за ситуації повного роздраю і незрозумілості в Білорусі обидва варіанти є поганими. Адже щоб повірити в еволюцію Лукашенка, треба бути надзвичайно наївним. Він, звичайно, може навіть запровадити якусь подобу демократичного політичного життя в країні і псевдобагатопартійності, але все одно ці політичні імітації проходитимуть в системі координат встановленої під нього і його оточення диктатури.
Крім того, якщо навіть гіпотетично припустити, що Лукашенко став «хорошим» демократичним диктатором і повністю виправився, то що ж робити з тим, що за ним назавжди залишається досить кривавий «хвіст» фізичного знищення опозиціонерів? Тож дилема для демократів й інтелектуалів Білорусі дуже складна.
Але водночас підтримати Москву – це, власне кажучи, підставити білоруську націю під остаточне знищення. Адже за нинішньої білоруської складної ситуації навіть «противсіхство» може стати морально виправданим. Але варто сподіватися, що негативний приклад президентських виборів в Україні в 2010 році має чогось таки навчити білорусів, тому що ганебна роль прихильників «противсіхства» в приході до влади режиму Януковича була очевидною. А враховуючи той факт, що президентські вибори в Білорусі мають відбутися в 2011 році, можна сказати, що у білорусів настає момент визначення.
Ідеальним варіантом звичайно було б, якби білоруська опозиція змогла б виставити проти Олександра Лукашенка прохідного кандидата, котрий мав би шанс взяти владу в країні, а потім реально протистояти Москві. Проте, від початку цей варіант можна вважати утопічним.
Варіант номер два – умовно кажучи тристороння угода опозиції з Лукашенком та третьою стороною, якою повинен бути хтось із Європи як дуже впливовий гарант цієї угоди про проведення радикальних змін в Білорусі. Це теж досить утопічний варіант. Але це краще, аніж капітуляція перед Москвою. Тому, як показує увесь попередній досвід, що б Білорусь і Україна не підписувала з Москвою, шанси на виконання цих угод росіянами завжди були практично нульовими.
Третім варіантом могло бути, якби Кремль поставив до керівництва Білорусією ліберала чи навіть інтелектуала нового покоління. Але ж у будь-якому випадку за його спиною буде завжди стояти відповідна російська спецслужба. Зі своїми ескадронами смерті, котрі будуть зачищати Білорусь від опозиції і незгодних з режимом людей. Тобто провести цю спецоперацію таким чином, як за останні 10 років дуже вміло і ефективно зачистили ряди опозиціонерів в Росії.
Досить згадати Юшенкова, Щекочихіна, Політковську і багато-багато інших російських інтелектуалів-демократів. Одних усунули не криючись, фізично, вбиваючи на вулиці, інших усунули більш хитромудрими способами, як-от поміркованого опозиціонера Єгора Гайдара, котрий кілька років тому зазнав незрозумілого тяжкого отруєння, а потім помер від наче природної хвороби. Всі ці та інші приклади означають лише одне, що за часи розвиненого путінізму політичний простір в Росії дуже серйозно зачищений. Це в разі втрати суверенітету Білоруссю може чекати і на неї.
Проте є й інша думка. Як оптимістично наголосив білоруський політичний оглядач Олександр Федута: «Вихідний постулат – визнання існування російської загрози – сьогодні здається вельми проблематичним. Яка загроза? Росія не змогла проковтнути ефемерні Абхазію і Південну Осетію, а вже суверенну десятимільйонну Білорусь як проковтнеш? Інша справа – економіка, але в умовах всесвітньої кризи Росію в Білорусі цікавить в кращому разі п'яток-другий підприємств, не більше – і ті доведеться, судячи з усього, продавати їй же, аби не зупинити остаточно.
Інший надуманий постулат – мовляв, лише зараз білоруські демократи і розкололися. Будь-який білоруський експерт підтвердить, що розкол – природний стан вітчизняної опозиції, котра об'єднується на п'ятнадцять хвилин напередодні виборів, аби отримати гранти від західних донорів, а потім знов розбігтися, відпльовуючись від нелюбові один до одного.
Мова про інше. Частина опозиції визнала, що існують реальні передумови для зміни режиму, і вирішила зіграти ва-банк. Інша частина, навпаки, робить ставку не на ривок до швидкої перемоги, а на продовження вимотуючого політичного марафону, від якого втомилися і опозиціонери, і влада, і – тим більше – Захід і Росія. Саме так проходить сьогодні лінія розмежування. Хто правий – покаже час».