Рік тому, якраз на роковини вбивства Симона Петлюри, мені довелося супроводжувати українського військового на його могилу. «Ну що ж, батьку, – говорив до Отамана офіцер. – Тримаємо стрій, боремося. Україну не віддамо. Справа твоя не вмерла, а навпаки, живіша всіх живих. От подивись: лінія фронту пролягає по Донеччині, Херсонщині, Запорізькій області. Порівняно з армією УНР ми дуже непогано просунулись на Схід!».
Сім червоних троянд, як ті сім куль, що вкоротили віку засновникові української армії. Їх покладають щороку на могилу Петлюри на паризькому цвинтарі Монпарнас керівники українських організацій, дипломати, політики, військові… «Та який же ти батько! – гірко промовив інший український офіцер, сумно дивлячись на пам’ятник. – Ти, Симоне, назавжди є молодшим за мене»…
Симон Петлюра — двічі трагічна постать української історії. І через убивство серед білого дня, в самому центрі Парижа, і через судовий процес над його вбивцею, Самуїлом Шварцбардом, що поміняв місцями жертву та нападника. Справа Петлюри досі недостатньо досліджена українськими істориками, попри чималу кількість книг, що вийшли про Головного Отамана. Багато що залишилось невиясненим у мотиваціях вбивці, в обставинах злочину, в очевидному використанні вироку радянською пропагандою…
Лише нині французькі дослідники справи Петлюри почали визнавати, що у Шварцбарда, з великою очевидністю, був спільник. Українські свідки процесу багаторазово вказують на Міхаїла Володіна, якого імігранти вважали більшовицьким агентом. Цей Володін наполегливо намагався дізнатися адресу Петлюри. Його бачили разом із Шварцбардом напередодні вбивства два свідки: український колишній вояк Коваль та соціаліст-революціонер Елі Добковський, який навіть книгу написав у 1927 році, відразу по завершенні процесу. Називається вона «Справа Петлюра-Шварцбард» (Affaire Petliura- Schwarzbard).
Сучасний французький дослідник Ремі Біжауї наводить у своїй книзі «Злочин Самюеля Шварцбарда» (Le crime de Samuel Schwartzbard) фрагмент листа Лаврентія Берії від 11 серпня 1930 року, де він каже: «Якщо ми витратили стільки грошей на вбивство Петлюри та на викрадення Кутєпова…» Про причетність до вбивства сталінської ГПУ також казав в американському конгресі перебіжчик Петр Дерябов. Але все це залишається знанням втаємничених. Сьогодні, нарешті, настав час зрозуміти, ким був насправді Симон Петлюра, чому його вбито і наскільки причетною до злочину була Москва.
Щодо французів, то вони, на колективному рівні, довгий час не дуже хотіли чути про «конспірологію» щодо російської зацікавленості у вбивстві.
Для багатьох українців і насамперед — освічених військових Симон Петлюра є державним діячем, який боровся зі зброєю в руках за незалежність України. Трагічна загибель та зманіпульований судовий процес перетворили його на один із символів українського опору російському імперіалізму, – і білому, і червоному. Для французів справа Шварцбарда стала щаблиною до гучної слави адвоката Анрі Тореса, дійсно майстерного фахівця своєї справи. Він зумів так вправно збудувати власні виступи, так вчасно припинити свідчення з боку потерпілих, так професійно запелювати до емоцій присяжних, що вони вісьмома голосами проти чотирьох виправдали вбивцю.
Поза увагою суду залишився той факт, що це був уже другий замах на Петлюру. Перший стався у Польщі, в 1923 році, і причетність до нього була доведена польською поліцією. І нехай такі газети, як Le Figaro, не раз писали, що адвокат Шварцбарда, Торес, відкрито навідується до радянського посольства, і це ж саме посольство організувало поїздку до України «по докази» такого собі журналіста Бернара Лекаша.
Лекаш не був ані слідчим, ані вповноваженим у справі, та назбирав, як свідчить у щоденнику академік Сергій Єфремов, лиш ті дані, що можна використати проти вояків УНР. Описи погромів справили потужне емоційне враження на присяжних. «Диктатура емоцій» (вислів Ремі Біжауї) визначить не лише долю підсудного, але й затьмарить репутацію Петлюри та його послідовників. Хоча сам Петлюра, – як визнає, до речі, паризький суд, – жодного погрому не організував, натомість регулярно їх засуджував.
Симон Петлюра загинув 25 травня, рівно 99 років тому. Українська громада збирається в цей день щороку на його могилі о 14:35, – у час, коли зупинилось серце керівника УНР. Через стільки часу важко в деталях відновити всі події далекого 1926 року. Єдине, в чому немає сумнівів: дискредитація українського лідера була однаково вигідна й червоній Росії, й білій іміграції у Франції, й пострадянській РФ. Чому? Бо Петлюра керував українським військом за першої війни за незалежність. Прецедент української державності, нехай короткої, – для Москви наче кістка у горлі. Бо сто років тому Україна мала військо, карбувала монети, відкривала посольства і наочно довела світу, що українці готові воювати за свою свободу.
Чи готові французькі інтелектуали уважніше придивитися до справи Петлюри у світлі нинішньої російсько-української війни? Принаймні на рівні дослідників такі спроби робляться. Сто років — достатній термін, щоб позбутися диктатури емоцій й довіритись розуму.