Соціологія, здається, ще не підрахувала, скільки українців мають родичів, не кажучи вже про друзів, у Росії — а варто було б. Підозрюю, що хтось там є ледь не у кожного. Принаймні, кого не спитаю в тій-таки Охтирці, чую: «Та є». Не «є», а саме «та є».
«Ви там усі з глузду з’їхали», — почув охтирчанин Михайло Петренко від рідної сестри з Москви в 2014 році, коли точилися бої на Донбасі й було захоплено Крим. Один мій родич-односелець те саме чув із Пєтєрбурга, теж від рідної сестри… Я тоді написав про це як про щось для людей в Україні не просто дике, а кумедне, за всієї недоречності слова. Ти їй почав про суто сімейні новини, а вона тебе перебиває ось таким зауваженням про твоє село і всю Україну. Вона краще, ніж ти, знає, що і чому діється навколо тебе!
Так на неї впливає кремлівська пропаганда? Не без цього. Будь-яка пропаганда впливає на людей, бо це пропаганда. Але тут важливо не тільки це. В день (сорок років тому), коли сестра мого родича назавжди опинилась у Росії, вона відчула, що враз піднеслась і над своїм селом із усіма замшілими родичами, і над Україною. А врешті-решт — і над усім світом. На одну насолоду в її житті стало більше: на всіх дивитись по-російськи — згори вниз — і всіх повчати.
Ось чому українка в Росії може виявитися затятішою путіністкою, ніж її чоловік-росіянин. Мій родич зрозумів це ще тоді, посміхнувся та й далі став спілкуватись із сестрою, ніби нічого не трапилось. Щоправда, зараз і вона, і він уникають «політики».
Таких випадків багато, як і виразніших, коли родичі просто забувають про існування одне одного (знати б, скільки їх!).
В одної з моїх сусідок, за її словами, пів Москви родичів. Сама вона росіянка з Алтаю, в Охтирці живе багато років. Усіх московських, каже, викреслила майже зразу. Всіх! — повторює, бо вони теж почали їй розказувати, що жодного нападу Росії на Україну нема, а дурні українці воюють між собою. Так само вчинила зі своїми російськими родичами її подруга із сусіднього будинку. І так тут усі, кого не візьми. «А що з ними робити, коли їм із Москви і Хабаровска видніше, що тут у нас?»
Доходить і до розірвань російсько-українських шлюбів через війну. Зрозуміло, що будь-яке розлучення — поза всякою політикою і віруваннями. Та все ж і не завжди без них… Позаінтимний, так би мовити, присмак буває, принаймні на думку самого подружжя, а це не зовсім дрібниця. «Я выходила замуж за Серёжу, а не за украинца!» — пояснювала друзям москвичка Тамара про свого чоловіка-киянина, коли повернулась на батьківщину, де і подала на розлучення.
Я знав обох чимало років. Згадую, як під час знайомства в Києві Тамара сказала про україномовні програми телебачення: «Я не понимаю, что они говорят». Насмішило мене її щире роздратування… З початком війни її Серьожа майже мимохіть перейшов на українську, що і вирішило долю цього шлюбу. У Тамари був вираз: «Не показано». Так вона пояснювала своє небажання робити щось, що їй не подобалось. Тут їй стало «не показано» продовжувати бути у Києві дружиною не Серьожи, а невідомо звідкіля впалого на її вже сивувату голову українця.
Була, до речі, психологинею за освітою, майже одразу після розлучення померла. «Я православный психолог», — казала про себе й ображалась, коли я зауважу, бувало, що вона не просто православна, а православна язичниця зі своїми «показано» і «не показано» й дружбою з чаклунками біля Лаври. А коли якось легковажно додав, що українською взагалі-то буде не «язичниця», а «поганка» — майже в істерику впала.
Разом з тим у деяких росіянах, які живуть у Росії і мають родичів і друзів в Україні серед українців, є дещо, що може спонукати подивитись на це під іншим кутом. Я про тих, у кого не було в 2014-му й нема зараз намагання щось втлумачити в Росію. «Їм зараз дуже ніяково», — каже друга моя сусідка про свою росіянку-невістку і зятя сестри, теж росіянина. Вони живуть у Ростові і часто гостювали в Охтирці навіть після 2014-го.
«Ви таке легке слово вимовили, — зауважую я. — Ні-я-ко-во». — «Яке вимовилось… Вони вже бояться своїх. Своїх бояться, перед нами ніяковіють. Але вони точно за нас. Точно! Я впевнена, і вони знають, що я впевнена, і тому між нами все добре».
Знову ж таки: скільки таких історій? Я можу щось говорити переважно про людей на моїх очах в одному невеликому місті, над яким сто разів на добу лунають сирени повітряної тривоги. І я б не квапився гніватись на «ніяковість» багатьох більш-менш притомних росіян і вимагати від них чогось більшого. Гніватись і вимагати завжди легше, а тому і приємніше, ніж думати. Мені тим часом у тій «ніяковості» вбачається майже свідома відмова від звичної, не завжди й виразної пихи, а це, погодьмось, чимало.
В Україні цілий пласт населення, якому пасує назва «заробітчани». Якби всього років десять тому комусь із них хтось сказав, що їм доведеться жити без такого ринку праці, як Росія, і що вони все ж не пропадуть — ніхто з них не повірив би. А цей ринок зник миттєво, як перед тим колгоспи. Історичні події такого масштабу мене, наприклад, вражають якраз своєю миттєвістю. Настільки вражають, що я наважуюсь вважати цю особливість ледь не головною ознакою того, що сталось щось справді велике.
Розрив, послаблення чи помітна зміна («ніяковість»!) родинних і заробітчанських зв’язків і одночасний сплеск стихійної українізації — це з тих не передбачених путінізмом наслідків війни, до яких можна прикласти російський вираз: «Пушки к бою едут задом».
І саме собою виникає запитання: чи почнуть у Росії переслідувати за «связь с Украиной»? Точніше — не чи, а коли. До цього йде досить швидко і, мабуть, не може не дійти. Дві причини, й обидві споконвічні. Перша: без «врагов внутренних» ця країна існувати не може, а тут мова про мільйони. Друга — нестримна винахідливість законодавців. Що не день, то з’являються нові законопроєкти, перед якими пасує фантазія російських сатириків усіх часів. Грошова допомога вагітним школяркам, багатодітним чоловікам (бажано — завдяки кільком жінкам), заборона показувати світлини храмів без хрестів…
Дике і кумедне. Ці слова бувають близькими. Тож вона таки буде створена — окрема служба для виявлення всіх, у кого хтось був чи залишається в Україні. Допомога політично зрілих і пильних громадян не забариться.
Що помітно сприятиме українству.