Імперська ідеологія, офіційна російська наука гостро потребували наукоподібної концепції, яка заперечувала б будь-які спроби усамостійнення українців. Так склалося, що реалізація цього надскладного завдання випала на долю відомого російського лінгвіста Алєксєя Шахматова (1864–1920), обдарованого вченого із загальновідомою репутацією великого приятеля українського народу та оборонця самостійності його мови та культури.
В історії російсько-українських культурних взаємин Алєксєй Шахматов посідає, без сумніву, чільне місце. Він охоче брався за виконання масштабних україністичних проектів, але й не цурався зовсім дрібних, навіть «побутових» українських справ. Так, Шахматов був, як відомо, одним зі співавторів доповідної записки «Про скасування обмежень малоросійського друкованого слова», ухваленої Петербурзькою академією наук у 1905 році; спільно з Михайлом Грушевським, Федором Вовком, Агатангелом Кримським та іншими брав участь у підготовці двотомного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914–1916). Він організував українознавчий студентський науковий гурток у Петербурзькому університеті, добивався обрання Івана Франка членом Петербурзької академії наук і навіть забрав із поліційної дільниці, зберігав, а потім передав власникові конфісковане російською окупаційною владою майно митрополита Андрея Шептицького, що, як відомо, під час Першої світової війни перебував в ув’язненні у Росії.
У контексті такої активної українофільської життєвої позиції цілком зрозумілий особливий інтерес Шахматова до питання походження української мови. Цій проблематиці присвячена більшість його досліджень. Його попередники, зокрема Міхаіл Поґодін та Алєксєй Соболєвскій, визнавали одвічну окремішність української та російської мов, а претензії росіян на багатющу культурну київську спадщину князівських часів (Х–ХІІІ століття) вони вмотивовували цілком голослівними твердженнями, що автохтонними мешканцями Києва були нібито великороси, які після монгольської навали змушені були покинути свої землі, а на їхнє місце з району Карпат переселилися малороси.
Читайте також: Від Запорозьких Вольностей до Новоросії
Усвідомлюючи наукову безпорадність намагань безцеремонного привласнення київської спадщини, Шахматов вибудо-вує власну концепцію генези східнослов’янських мов на основі ідеї про існування спільної для всіх східнослов’янських мов – білоруської, російської, української – «спільноруської прамови»: «Между современными русскими языками (українською, білоруською та російською мовами. – Л. Б.) и общеславянскою эпохой научное изучение истории русского языка открывает промежуточную эпоху, когда существовало общерусское единство, – определяет посредствующее звено между русскими языками и общеславянским праязыком в виде общерусского праязыка». Це означає, що в історії української, російської та білоруської мов Алєксєй Шахматов виділяє окремий період спільного, «общерусского» розвитку, коли пращури сучасних українців, росіян і білорусів розмовляли однією мовою та творили єдиний етнос. Така етномовна спільність, як твердив Шахматов, була особливістю історії лише східних слов’ян, бо ні західні, ні південні такого спільного періоду розвитку не проходили, а їхня генеза виводиться безпосередньо із загальнослов’янської доби. Шахматов окреслює хронологічні рамки «общерусского единства» дописемною добою – VI–VIII століття. Свідченням існування східнослов’янської етномовної єдності вважає 11 звукових і 7 морфологічних явищ, спільних для російської, української та білоруської мов. Він професійно представив доказову базу існування східнослов’янської етномовної єдності, тому його концепція здобула багато прихильників, у тому числі й серед неросійських науковців, а сам Шахматов – авторитет неупередженого вченого-ліберала.
На тлі рейдерської концепції Міхаіла Поґодіна теорія Алєксєя Шахматова вигідно вирізняється гуманістично-ліберальним духом: він нібито нічого ні в кого не відбирає та не привласнює на користь великоросів. За Шахматовим, росіяни, українці, білоруси – окремі слов’янські народи, щоправда, на відміну від інших слов’ян, не звичайні, а народи-брати, з-поміж усіх слов’ян лише вони прожили понад три століття як єдиний народ із єдиною, спільною мовою. Згодом совєтські послідовники Шахматова легко підняли верхню хронологічну межу «общерусского единства» аж до кінця ХІІІ століття, а саме це «общерусское единство» з його «общерусским праязыком» стало міцним фундаментом, на якому дотепер тримається російська імперська політика.
Незважаючи на широке використання фактів, почерпнутих із найдавніших східнослов’янських писемних пам’яток та описів Русі, залишених мандрівниками-чужинцями, а також даних топоніміки, історії тощо, концепція Алєксєя Шахматова має чимало вразливих місць. Це чудово усвідомлював і сам Шахматов, бо не раз переглядав та уточнював її доказову базу. У міжвоєнний період українські лінгвісти Всеволод Ганцов, Олена Курило, Степан Смаль-Стоцький та Євген Тимченко вказали на суттєві методологічні прорахунки Шахматова, а в повоєнний час Юрій Шевельов розвінчав її остаточно. Нині навіть окремі російські славісти визнають застарілість та хибність концепції Алєксєя Шахматова. Втім, дискусії щодо її лінгвістичної обґрунтованості мають явно другорядне значення. Адже Шахматов не стільки подав історію української, російської та білоруської мов, скільки запропонував науковоподібне обґрунтування споконвічності «Русского мира», який нібито своїми джерелами сягає сивої давнини – «общерусского периода», тобто є таким самим давнім, як і східні слов’яни.
Читайте також: «Ми боремося з московською нацією»
Уважне вивчення біографії вченого наводить на серйозні сумніви щодо суто академічного характеру його концепції та, зрештою, і щодо політичної незаангажованості. Виявляється, Шахматов-лінгвіст не раз пасував перед Шахматовим-«государственником». Наприклад, коли навіть не надавати особливого значення тому, що ще в молодості він несподівано покидає викладацьку роботу в Московському університеті, аби на два роки стати чиновником – начальником земської управи, то ставлення вченого до автономізації України ніяк не узгоджувалося з його славнозвісним українофільством. Як свідчить Олександр Лотоцький, у 1915 році на квартирі академіка Володимира Вернадського Шахматов скликав українсько-російську нараду за участю академіків Фьодора Корша, Сєрґєя Ольденбурґа, професора Федора Вовка, політиків Фьодора Кокошкіна, О.Корнілова, Павла Мілюкова та ін. Коли мова зайшла про можливість автономізації України, то Шахматов категорично заявив: «До сього часу я був з вами. Коли ж мова йде про автономію України, то я застібаюсь на всі ґудзики. Бо тут справа йде про життєві інтереси великоруського народу, який ви одділяєте від теплого моря». Згодом, коли Центральна Рада почала переговори з Тимчасовим урядом про утворення Генерального секретаріату, Шахматов був цим дуже збентежений і в розмові з Петром Стебницьким сказав обурено: «Коли б я передбачав щось подібне, я б раніше казав те, що тепер кажу рішуче: Non possumus».
Різко негативне ставлення Алєксєя Шахматова навіть до розмов про можливість автономізації українців легко пояснюється його переконаннями про єдність російських національних і державних, себто імперських, інтересів: «Эта народность (російська. – Л. Б.) создала государство; она вынесла на своих плечах тяжелый труд добывания земли, охраны ее от могущественных врагов, тысячелетней борьбы на все фронты; ее кровью орошена на полях брани вся русская земля, ее усилиями создавались княжества и царства, ею при Петре I и Екатерине II создалась империя /…/ Если русский народ дорожит своим господствующим положением, он не должен отделять своих национальных задач от задач государственных, он должен забыть о мнимых опасностях, грозящих его народности, ибо для этой народности опасно только то, что грозит государству, как таковому».
У запалі полеміки за ідеали держави-імперії Шахматов забуває про своє амплуа вченого, інтелектуала-ліберала та вдається до цинічних, майже чорносотенських тверджень: «К чему давление сверху, если снизу уплывает почва у малорусской интеллигенции. Малорусы теряют свой язык и свой быт под нивелирующим влиянием великорусов; следовательно, в обширных массах народных не разбужено национальное самосознание; зачем же будить его и раздражать в лице его интеллигенции /…/ Запретительные меры вредны и опасны; они помешают тому естественному ходу вещей, который самым натуральным образом проявляется в неудержимой ассимиляции малоросса великорусами». Воістину російський демократ закінчується там, де починається українське питання.
Читайте також: Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом
Як бачимо, Алєксєй Шахматов, мов досвідчений гросмейстер, створив специфічну багатоходову, чи то пак багатофункційну, теорію, яка не лише подавала одну з версій походження української, білоруської та російської мов, а й стала кістяком універсальної російської експансіоністської ідеології. Прості ідеологеми, сформульовані згодом на ґрунті шахматовської теорії – «Святая Русь», «(древне)русский язык», «Киевская Русь – колыбель братских народов», «Русский мир», – виявилися легкостравною поживою як для пересічного обивателя, так і для значної частини гуманітаріїв, совєтських, постсовєтських, європейських… Заперечення права на усамостійнення українців чи білорусів у світлі шахматовської концепції трактується не як вияв імперської політики, а як збереження «общерусского единства» або «Русского мира». Нині, прикриваючись шахматовськими постулатами, путінська Росія розв’язала кровопролиття на Сході України, а частина наших співвітчизників, інфікованих новітніми штамами цієї імперської ідеології, зі зброєю в руках боронить «Святую Русь от киевской фашистской хунты».