Відзначена численними нагородами книжка Янна Мартела «Життя Пі» вважалася не надто придатною для екранізації. У ній розповідається про підлітка, який після аварії корабля опиняється наодинці з бенгальським тигром у човні – так вони плавають 27 днів. Історія здавалася надто складною для створення на її основі реалістичного фільму. Але оскароносний режисер Енґ Лі зняв вишукану і глибоко зворушливу драму про силу людського духу, вперше використавши у своїй роботі 3D-технології. На головну роль він вибрав нікому не відомого індійського підлітка Сураджа Шарму, а тихоокеанські глибини відтворив у велетенському танкері з водою в Тайвані.
Я закохався у книжку, коли вона вийшла, але не думав про неї як про фільм. Та пізніше вирішив, що хотів би показати глядачам цю неймовірну історію в кіно. Відчував, що не можу не поділитися враженнями від подорожі Пі. Після аварії Пі залишається сам на сам із природою посеред океану. Коли корабель потрапив у шторм, він втратив родину. Загинули і звірі зоопарку, яких перевозили на ньому. Гадаю, у всіх нас бувають моменти втрати дитячої невинності, коли доводиться вирости, дорослішати, навіть якщо це нам не подобається. Аварія корабля стає для Пі першим уроком життя в реальному світі. Ця історія про те, як хлопчик стає чоловіком.
Сурадж Шарма народився, щоб грати в кіно. Він не просто юний – це його перший фільм. Коли я з ним говорив, він був студентом, сподівався стати архітектором. Але в нього вроджене відчуття зйомки і цілісності, послідовності в кадрі. Я зрозумів, що Сурадж – ідеальний Пі в той момент, коли побачив його. Він мені прочитав монолог, і я плакав – його проби були дуже зворушливими. Відтоді постійно повторював: це він. Якби не знайшов Сураджа, фільму не було б.
Не знаю, як вдалося б розповісти історію без 3D. У ній стільки різних вимірів, що доводиться знаходити якісь незвичні способи їх передачі. Якби зображення було пласким, не тривимірним, не було б належного ефекту. Складна і водночас захоплива частина роботи з 3D полягає в тому, що маєш створювати або відкривати правила. Це робить подорож вартою зусиль. Пам’ятаю, як думав собі: ніхто при здоровому глузді за таке не візьметься. Фільм на воді з дітьми, тваринами і 3D. Я не уявляв, як екранізувати роман Янна Мартела. Не знав, як зробити так, щоб його побачило багато людей. Думав, що буде надто дорого. Крім того, всім дуже подобається та книжка, а це величезна відповідальність. І, звичайно, з усіма комп’ютерними ефектами дуже важко реалістично знімати воду. Я знав, що фільму не віритимуть, якщо вода не здаватиметься природною. А мені було надважливо, щоб повірили, адже головне завдання в тому, щоб передати значення історії. Цілий рік я розробляв візуалізацію – анімовану розкадровку, щоб на студії вже можна було бачити, який вигляд матиме фільм.
Дехто помилково думає, що 3D – це суто гаджети, просто технологія зйомки руху або анімації. А насправді 3D вже стає повноцінною мистецькою формою в кінематографі. Ефект додає нового виміру в зйомці й змінює наше сприйняття відстані. Тут усе залежить від того, де розміщуєш об’єкти, і від бачення – це нова естетична форма. Мушу визнати, що я залишався двовимірним режисером, але після цієї роботи перекинувся до іншої віри. Сподіваюся повести аудиторію за собою.
Пишаюся тим, що зробив. Але не знаю, чим заслужив таку карколомну кар’єру. Може, вам це здасться дивним, але думаю, що мені дуже пощастило. Що довше займаюся своєю справою, то більше розумію, що я не творець, а раб фільмів. Вони ведуть мене, а не навпаки. Таке враження, що вони вибирають шлях, а я намагаюся підлаштуватися.