Португальського письменника Жузе Сарамаґу відзначили нобелівкою з літератури 1998 року «за романи-притчі, сповнені уяви, співчуття та іронії, що допомагають нам збагнути невловну реальність». Це, безперечно, благородна місія. І от минуло більш ніж 20 років з моменту отримання премії, більш ніж 10 років зі смерті самого Сарамаґу, його вже навіть встигли зарахувати до класиків сучасної літератури, але актуальність його романів не зменшилася ні на йоту, ба більше, вона тільки збільшується. Воно й не дивно, адже реальність стає дедалі невловнішою, потреба її збагнути — дедалі нагальнішою, а прагнення зазирнути кудись глибоко всередину самого себе чи пильно вдивлятися в дзеркало, намагаючись пізнати власну сутність, перетворюється на необхідність.
Тож невимовно тішить, що нові переклади Жузе Сарамаґу виходять друком і в нас. Наприклад, цьогоріч у видавництві «Вавилонська бібліотека» з’явився роман «Двійник» у перекладі Катерини Скальської. Попри те що вперше цей текст побачив світ у досить далекому 2002 році, його загальні посили й конотації досі зрозумілі, а подекуди відчуваються навіть значно гостріше. Через специфіку стилю як усіх творів Жузе Сарамаґу загалом, так і цієї конкретної книжки, навряд чи вдасться вичерпно й водночас лаконічно передати її зміст. Але якщо все ж таки спробувати сублімувати сюжет у кілька речень, то вийде приблизно таке: звичайний (принаймні на перший погляд) учитель історії Тертуліану Масіму Афонсу волею випадку з’ясовує, що десь живе його двійник — чоловік з ідентичною до найдрібніших деталей зовнішністю, параметрами й навіть голосом. Цей факт спантеличує та лякає, адже ймовірність такого збігу майже нульова. Утім, двійник таки є, і невідома сила ніби тягне Масіму Афонсу до нього. Учитель історії не може просто не зважати на це, двійник стає його idée fixe, тож Масіму Афонсу змушений вдіяти хоч щось, щоб повернути собі спокій.
Читайте також: «Ніхто не скаже “Прощавай!”»: ревізіонізм, ностальгія і дежавю
Опорною точкою всього роману є сам головний персонаж. Тертуліану Масіму Афонсу, як сказано в книжці, «не був ні сміливцем, ані боягузом»; власне кажучи, він узагалі ніякий. З одного боку, він розчиняється в амальгамі міського простору та натовпу, з іншого ж — виділяється самою своєю непоказовістю, своєю надмірною безбарвністю. У Масіму Афонсу немає захоплень, окрім роботи, його коло спілкування вкрай обмежене, він не має успіхів у професійному чи в особистому житті, та й не намагається їх досягти; його цілком задовольняє відсутність амбіцій і становище, що не обіцяє перспектив. Цей тип людини звичайний не тому, що сірий чи нудний, а саме тому, що типовий, упізнаваний, поширений, частотний, до того ж у мегаполісі-мільйоннику. Та осягає (хоч і не до кінця усвідомлює) цю свою рису Масіму Афонсу тільки тоді, коли бачить двійника. Виявляється, що зовнішність була чи не єдиним утіленням його унікальності та неповторності, мовляв, хоч я не виділяюся своїм характером, проте існує лише одна людина з такою зовнішністю, і це я. Утім, із віднайденням двійника унікальність Масіму Афонсу стирається вщент. Це апогей його типовості. Ба більше, ситуація аж кипить іронією: навіть двійник головного персонажа — лише звичайний другорядний актор у дешевій комедії.
Цим психологічним зламом зумовлена й подальша дещо навіжена поведінка Тертуліану Масіму Афонсу, якого після сюжетної зав’язки можна описати як щось середнє між Антуаном Рокантеном із «Нудоти» Сартра (грузне в тягучій субстанції буденності), Дон Кіхотом із роману Сервантеса (вигадує собі надумані квести в реальності й веде діалоги із Санчо Пансою, а у випадку «Двійника» — зі здоровим глуздом) і головним героєм «Чужого обличчя» Кобо Абе (намагається мімікрувати й фальшувати власну ідентичність). Масіму Афонсу починає так боятися неунікальності, що навіть знищує копії своїх фотографій, «щоб не почуватися продубльованим». Урешті він стає настільки схибленим на цьому, що Сарамаґу констатує: уся ситуація «більше підходить для сюжетів кримінальних хронік з невідомим злочинцем, аніж для розміреного життя вчителя історії». І тут можна тільки погодитися.
За такою імпульсивною поведінкою насправді прихований страх: а що як це не двійник схожий на Масіму Афонсу, а він схожий на свого двійника? А що як він лише недолуга копія когось іншого — і не більше? Ким тоді себе вважати? Як себе сприймати? Чи не кожна книжка Жузе Сарамаґу оголює людську сутність у парадоксальних фантасмагоріях (такий уже авторський стиль), чи не кожен його текст намагається відповісти на ці запитання або принаймні чітко їх проартикулювати, проте саме у «Двійнику» вони звучать найгучніше. І найстрашніше.
Читайте також: Букток як новий формат взаємодії читачів із книжкою
Інша домінанта цього роману — безперечно, його стиль. Передусім помітна щільність, монолітність твору, відсутність великої кількості абзаців (яких, мабуть, у книжці навіть менше, ніж сторінок), що в сукупності створює цілісний масив книжки, коли вся сторінка рівномірно, від краю до краю заповнена текстом на понад 30 однакових за розміром рядків. Усе це лише доповнюється специфічним оформленням діалогів, коли репліки подані одна за одною через кому, без лапок, без тире й майже без ремарок. У цій книжці не натрапиш на знаки оклику, знаки питання чи дужки, на розлогі пейзажі чи міські панорами. У цьому аспекті плин роману настільки рівний, наскільки рівна кардіограма мерця. Тому першу половину книжки досить важко читати порціями більш ніж 60 сторінок за раз: надто вже рябіє в очах і свідомості від такої кількості важкого, але, безперечно, цікавого тексту.
Натомість розповідь про основні події часто перебивається різного роду ліричними відступами: про напівжести, недоліки гуморальної медицини, есхатологію, метеликів тощо. Інколи ці пасажі настільки збивають читача на побічні манівці, що вся книжка нагадує не виклад основного сюжету з допоміжними ремарками, а радше масив ремарок, у який непомітно включений сюжет. І ця думка потверджується постійним пробиванням четвертої стіни, коли автор безпосередньо показує читачеві, як він пише цю книжку: «Важливе уточнення. У нашій розповіді є місця, і це, як згодом буде видно, одне з них, де будь-яку спробу оповідача вплинути на почуття і думки свого персонажа слід найсуворішим чином викорінити законами письменства». Чи таке: «Якби оповідач чи майстер пера волів обрати, що було б очікувано, найлегшу академічно схвалену манеру оповіді, то, дійшовши до цього місця, він просто написав би, що на шляху у вчителя історії через усе місто і аж до порога його квартири жодних історій з ним не трапилося». Або ще таке: «Того, що певні ледачі літератори давно величають красномовним мовчанням, насправді немає…».
Читайте також: «Весілля Настусі»: як читати український Схід?
Писання книжки наживо, її розгортання перед читачем у реальному часі руйнує відчуття художньої фікції: роман написаний про звичайне життя, написаний, як звичайне життя, і написаний звичайним життям. У цьому один із багатьох його сенсів. За побутом і рутиною, у яких розчиняється буття, неважко врешті загубити відчуття власної присутності, відчуття власного «Я». А вже відсутність сенсу, відсутність мети свого життя є відправною точкою відсутності ідентичності. Одна з можливих причин, чому Масіму Афонсу шукає двійника, дуже проста: бо в цій нісенітниці він несвідомо вбачає більше сенсу, аніж у всьому плині свого повсякденного життя. Інша ж причина полягає в тому, що, шукаючи свого двійника, він насправді шукає себе, свою справжню сутність, того, ким би він міг бути.
Мабуть, тому «Двійника» страшно читати й ще страшніше дочитувати. Попри свою стильову бездоганність і сюжетну інтригу (яка, до слова, останні 40–50 сторінок тримає в надзвичайному емоційному напруженні), попри те що ця книжка — ніби келих червоного вина, який випиваєш після м’ясної консерви, як це робить головний герой, рано чи пізно доводиться поставити собі запитання: а чи не є Тертуліану Масіму Афонсу двійником кожного з нас? Чи не загрузли ми в автоматизованих алгоритмах життя настільки, що наша сутність відступила на задній план? Це, вочевидь, і хоче спитати Жузе Сарамаґу. Лишається тільки сподіватися, що ці запитання не риторичні.