Три десятки років Китай був раєм для сталевара. За роки гарячкового зростання економіки й урбанізації країна мала величезний апетит до сталі. Із початку століття споживання його в Китаї зростало в середньому на 15% щороку, і тогорічні 689 млн т становили майже половину всієї сталі, яку використали у світі.
Незабаром потреба в залізі може зменшитися. Щорічне зростання китайської економіки знизилося від двозначних показників приблизно до 7%. Величезні інвестиції в інфраструктуру, які уряд Піднебесної запустив для стимулювання сповільненої світовою фінансовою кризою економіки, йдуть на спад. Ринки нерухомості по всій країні швидко охолоджуються, а забудовникам лишається головний біль через кредити, набрані на будівництво.
З усього цього можна зробити висновок, що Китай уже впритул підійшов до «сталевого піка». Аналітики інвестиційного банку Morgan Stanley вважають вершиною рік, коли споживання й виробництво в країні сягають найвищої точки, а відтак повільно зменшуються (див. «Втома металу»). Голова Китайської асоціації заліза і сталі Чжан Гуаннін недавно заявив, що «виробництво сталі в Китаї вже сягнуло піка».
Ці аргументи стали неприємним сюрпризом для кількох великих компаній, на які припадає більша частина світового видобутку залізної руди – сировини для виплавки сталі. Австралійський гірничодобувний гігант BHP Billiton заявляє, що в Китаї попит на сплав стабільно зростатиме ще кілька років. Генеральний директор британської Rio Tinto Сем Волш прогнозує, що виробництво сталі в Китаї продовжить зростання і зрештою сягне 1 млрд т за рік (для порівняння: у 2014-му воно становило близько 823 млн т). Але це можуть бути лише спроби видати бажане за дійсне. За деякими оцінками, ці та інші гірничодобувні компанії від 2011 року разом витратили на розробку нових родовищ залізної руди $120 млрд.
Про те, як ослаблення попиту на сталь у Китаї позначається на гірниках, свідчить австралійська компанія Fortescue, котрій минулого місяця довелося скасувати випуск облігацій на $2,5 млрд. Ще за кілька днів до того вона намагалася залучити цю суму на ринку позик. Найбільший державний конгломерат Китаю CITIC недавно оголосив про зменшення чистого доходу за минулий рік майже на 18%, почасти через проблеми на ринках заліза і сталі. Йому довелося визнати збитки на $2,5 млрд від знецінення активів у масштабному проекті з видобутку залізної руди в Австралії через відставання від графіка й перевищення кошторису.
Які ще наслідки окрім підривання обґрунтованості інвестицій такого штибу може мати китайський «сталевий пік»? Перелік можна почати з торгових воєн. Не маючи внутрішнього ринку для збуту всієї своєї продукції, виробники сталі в КНР збільшують експорт, що викликає занепокоєння виробників у інших країнах, які звинувачують їх у демпінгу. За оцінкою консалтингової компанії MEPS, торік Китай експортував понад 90 млн т сталі, що перевищує річне виробництво всієї сталеплавильної індустрії США й на 50% китайський експорт за попередній рік. 2015-го вивіз сталі з Піднебесної продовжить стрімке зростання.
Західні виробники сталі вимагають від своїх політиків захистити їх від хвилі дешевого імпорту з КНР. 25 березня ЄС заявив, що запровадить антидемпінговий збір до 25,2% на різноманітні китайські й тайванські вироби з нержавіючої сталі після того, як європейська асоціація виробників сталі Eurofer звинуватила підприємства цих двох країн у протиправному демпінгу. Наступного дня керівники американських сталеплавильних компаній вирушили на Капітолій вимагати від конгресменів ужити аналогічних заходів. Якщо Китай не знайде способів зменшити свій експорт (цьому може посприяти, зокрема, нещодавно скасуване вдшкодування експортного мита для певних сортів легованої сталі), скарги можуть дійти до Світової організації торгівлі.
Але більше від «сталевого піка», не виключено, постраждає сама Піднебесна. Її сталеплавильна галузь надзвичайно роздроблена, кричуще неефективна й обтяжена надлишковими потужностями. Пекін намагається змусити численні підтримувані державним коштом компанії до консолідації, але непіддатливі провінційні чиновники, які прагнуть зберегти в себе робочі місця, зводять ці зусилля нанівець. Є інформація, що Міністерство промисловості готує нову спробу реструктуризації сталеплавильної галузі країни через спрощення механізму банкрутства для проблемних заводів.
Про бажання центральної влади витіснити слабких учасників ринку свідчить її недавнє рішення зняти багаторічну заборону для закордонних інвесторів на володіння контрольними пакетами акцій місцевих сталеплавильних підприємств. Але за нинішніх обставин іноземці навряд чи кинуться скуповувати їх. До того ж, хоча ключові для галузі постаті, як-от Чжан Гуаннін, і визнають, що найкращі часи китайського сталеваріння минули, економічна логіка в цьому бізнесі запанує ще не скоро.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com