Цинічно прикриваючись ідеями про ветеранів нами намагаються маніпулювати, а світу розповісти про українців, що зреклися від власної історії. І кожен травень рупор російської пропаганди про це невпинно волає, а на вулицях східних, і не тільки, українських міст з’являються люди в переповненому медалями та орденами одязі, в компанії саме тих, на кого ця маніпуляція подіяла. І для них ці травневі дні період, коли можна робити майже все, бо українській владі не вигідно виходити за рамки концепції про примирення та терпимість в цій темі, чим і користуються дестабілізуючі сили.
Не важко порахувати, що люди, які справді були учасниками бойових дій під час Другої світової, вже в тому віці, що навряд чи змогли би масово виходити на якісь акції, паради чи мітинги. Ба більше, з кожним роком справжніх ветеранів тієї війни залишається все менше і ми, мабуть, не усвідомлюємо реальну критично малу кількість таких людей. Бо вони, зазвичай одинокі в своїх будинках та безпорадні, не потрібні ані тим, хто маніпулює, ані тим, хто під впливом цих маніпуляцій готовий пов’язати георгіївську стрічку та боротися нібито за правду та історію з уявними бандерівцями. Старі люди, що пройшли горнило війни та доживають свої роки, навряд чи потребують такої боротьби, але це мало кого хвилює.
Читайте також: Мільйони для фальшивих ветеранів
Проблема ще в тому, що на вулиці в травні виходять не лише прибічники безсмертних полків та риторики про спільну перемогу радянських народів, чи навіть спеціальні провокатори, які, до речі, мають бути в компетенції правоохоронних органів. Лякає те, що їх супроводжують люди похилого віку в формі, з безліччю усіляких нагород на грудях, яких у загальній картинці нам хочуть представити саме як ветеранів, яких відважно захищають вищезгадані особи. Хто ж ці люди? Не думаю, що всі ті кілограми металу на їх груднях десь спеціально куплені чи може видані. Цього просто не потрібно. Бо радянська система досить добре попрацювала в сфері нагородження всіх за все. Видати медаль чи орден, зіграти на патріотичних почуттях та болючій темі війни все ж було легше ніж дбати про добробут та матеріальний стан населення. Звідси і з’явилась велика кількість, наприклад, дітей війни чи інших мало зрозумілих статусів та нагород. І проблема не в медалях, а в ототожненні таких людей зі справжніми свідками подій. Бо зараз саме ті, хто якщо і застав війну, то дуже в маленькому віці, розповідають дітям в школах на класних годинах історію від лиця очевидців. Хоча зазвичай це лише набір радянських штампів про велику перемогу, а не про велику біду, якою насправді є війна. І саме цих людей використовують для демонстрації України як тієї країни, що не захищає героїв тих часів.
Незагоєні рани війни минулого століття використовують в контексті сучасної, гібридної війни. І слід розуміти, що ми маємо бути готовими стикнутися з тими ж проблемами, бо жодного державного регулювання просто не може бути. Так, від практики роздавання безлічі нагород кому треба, і не треба ми відійшли, хоча і не без прецедентів. Але бажаючих бути причетним до теми війни, по факту вийшовши сухим із води, від того аж ніяк не поменшає. І щоб хоча б спробувати запобігти подібним спекуляціям суспільство має знати про війну, якою вона є у всіх її виявах, щоб мінімізувати простір для тих, хто хоче ввести в оману та зіграти на емоціях.