«Наш провулок на околиці, навігатор може його не показати. Коли будете ближче до міста, передзвоніть. Я підкажу дорогу», — говорить телефоном пані Алла.
До Чернігова в’їжджаємо новим автомобільним мостом через Десну. Він запрацював на початку липня 2023-го, але й досі тимчасовий: капітальне будівництво ще триває. Попередній міст, який з’єднував Київ із Черніговом, росіяни зруйнували 23 березня 2022 року. Тоді на міст скинули щонайменше шість авіабомб. Дорогу життя — шлях евакуації для жителів Чернігова — було відтято в один момент. Наслідки воєнних дій видно ще й досі. Пошкоджені, обгорілі будинки, вирва після авіабомби на стадіонному полі… Пекло щоденних жорстоких обстрілів міста тривало понад місяць. «Один місяць, один тиждень і один день», — уточнює пані Алла. Криваву хронологію подій жінка закарбувала для себе по годинах. Каже, що то був безпросвітний жах. Росіяни гатили по Чернігову безперервно, з усіх можливих видів зброї. 13 березня 2022 року стало для жінки найчорнішою датою. Цього дня дві ворожі міни влучили в її дім. Вони з чоловіком були в цей час у будинку…
Пані Алла зустрічає нас біля двору, запрошує на подвір’я. Назустріч вибігає велика чорна вівчарка — лагідна і спокійна. Слідом за нею прямує чоловік. Каже, щойно погодував курей. «Наші годувальниці… Під час блокади міста не дали нам із голоду вмерти. Знесуть яйце, поділимо на двох — і вже маємо що з’їсти», — згадує чоловік. Потім іде до гаража ввімкнути чайник і приготувати чай. «Ніколи не думав, що доведеться на старості жити в гаражі. Дякувати Богу, що пожежа хоч його не зачепила, то маємо такий-сякий притулок, — зітхає пан Леонід. — А будинок згорів. Та найбільше щастя, що ми в ньому не згоріли»…
«Їжу готували під обстрілами. Виходили з укриття по черзі, хоча розуміли, що можемо загинути»
Цей дім родина Сукретних будувала понад 10 років. Усе життя багато працювали, придбали ділянку і всі заощадження вкладали в будівництво. Мріяли про затишне гніздечко, де зустрінуть спокійну старість. Пані Аллі — 59 років, чоловік — на 10 років старший. Діти живуть окремо, мають власні родини. У новому домі все облаштували так, як давно мріяли: просторі кімнати, тепла підлога, зручні меблі, сучасна побутова техніка. На телефоні пані Алли залишилося відео, яке вона знімала на своєму подвір’ї 31 грудня 2021 року. Легкий сніжок, ліхтарі, рідний красивий дім… Очікували з чоловіком прихід 2022 року. Сподівалися, він буде щасливим.
— Але прийшла навала російська, прийшла ця чума… Прийшли, як вони казали, нас звільняти. І звільнили — від нормального життя, від здоров’я, від майна… Від усього звільнили, — плаче жінка. — Ми залишилися без нічого.
Їм важко повертатися спогадами в ті дні. Душевна рана досі болить нестерпно. Війна — це мільйони трагедій окремих життів, біль людей, який неможливо до кінця осягнути стороннім. Але про цей біль світ має знати, щоб не забути. І щоб покарати тих, хто розв’язав цю жахливу трагедію. У цьому переконані пані Алла й пан Леонід, і тому вони погоджуються знову згадати все…
— Коли розпочалася повномасштабна війна, ми з чоловіком були вдома. Хворіли на ковід, тому не могли заховатися в укриття, щоб не наражати інших на небезпеку. Усі обстріли переживали у своїй хаті — і авіаудари, і міни. Чули, як все навколо літало, свистіло, горіло. Ми просто сиділи й молилися Богу. І Бог нас помилував, бо залишив живими, але одного страшного дня дві міни влучили в наш дім. Рятувальники, які потім розбирали завали, сказали, що то були міни 120 калібру. Спалахнула пожежа, а ми не могли вибратись, бо двері заклинило. Чоловік почав вибивати їх собою, зламав ребра, — розповідає плачучи пані Алла. — Відсунув двері сантиметрів на 30, ми боком вибралися, а потім я озираюся назад… У нас пес був, німецька вівчарка, інвалід, на трьох лапах, і кіт з нами жив. І якщо ми розуміли, що відбувається, то тваринки — ні, вони були дуже налякані через обстріли. Я дивлюся, а собака стоїть і плаче. Ніколи перед тим я не бачила, щоб наш пес плакав. Певне, зрозумів, що ми вискочили, а він лишається… І дім згорить. Не знаю, звідки сили взяла, але я назад кинулася і витягнула з полум’я нашого пса. А кота не знайшла… Він згорів разом із будинком, бо не знайшли потім навіть і кісточок… Давала оголошення у фейсбуці, скрізь писала, думала, може, десь забіг. Але ні…
Як потім опинилися в бомбосховищі, слабо пам’ятаю. Мала страшенний шок. В укритті було дуже тісно, але для нас знайшовся куточок. Спали на підлозі: чоловік підкладав під спід картонку, для мене знайшли тоненьке покривальце. Поруч був наш собака — грів своїм теплом. Це трохи нас рятувало.
Ми живемо майже на околиці Чернігова, рашисти стояли поруч і били по місту нещадно. Хлопці наші боронили нас, як могли. Та сили були нерівні. Воїни наші гинули, волонтери гинули… Не можу згадувати ті дні без сліз.
Волонтери під обстрілами привозили нам хоч якусь їжу. А одного разу не приїхали. Ми в підвалі три дні просиділи голодні. А було нас там чоловік триста. Потім дізналися, що росіяни розстріляли машину наших волонтерів, і вони загинули. Ми всім підвалом плакали за ними… Стали думати, як далі виживати. Почали збирати продукти. Кожен приносив із дому, що міг знайти. У нас у погребі залишалося трохи консервації, овочі — буряк, картопля — все витягли звідти. Мали великий казан, у сусідів — чавунні великі каструлі. Зібрали все й почали на весь підвал готувати їжу. Якісь макарони, супчик. Щодня щось варили і роздавали невеликими порціями на всіх, щоб вижити. Усе це — під обстрілами. Готувати виходили з укриття по черзі. Люди йшли варити їсти, хоча знали, що можуть загинути. Важко було. Усі перехворіли. Холод, свіжого повітря бракувало, ліків теж. Люди дуже страждали…
«Люди прийшли до магазину по хліб, а чергу просто розстріляли»
— Хліба взагалі не було, — додає пан Леонід. — Іноді волонтерам якимось дивом вдавалося довозити його до Чернігова. Якось я почув, що біля магазину роздають хліб, і пішов. Під обстрілами. Але не дійшов… Поруч розірвався касетний снаряд, мене зачепило уламком, поранило в шию. За мною йшов чоловік — йому ногу перебило. Працівники МНС забрали його до себе в частину, надали допомогу. Повернувся я назад без хліба. А всю чергу, яка стояла біля магазину, розстріляли. Багато людей тоді загинуло…
— Схуднули ми за той час дуже сильно, — зітхає співрозмовниця. — Я 41 рік прожила з чоловіком, але ніколи не бачила його таким худим. Коли перший раз пішли помитися до сусідів, і він роздягнувся, то я злякалася — ніби з концтабору, 15 кілограмів втратив. Зараз трохи повернулись до норми.
А якими брудними ми були! До такого стану нас довели. Це «руській мир», це вони так нас «освобождали». Води в місті не було взагалі: ворог перебив водогін.
Щоб помитися, щось приготувати й навіть ліки запити, ходили набирати воду до Десни. А на іншому березі річки снайпер ворожий сидів. І почав розстрілювати людей — тільки за те, що прийшли води набрати…. Це був просто жах… Як у тиру, сидів, падло, і стріляв у людей.
(Плаче). Одному чоловіку поцілив у голову… Я не знаю, чи вижив. Мабуть, ні. Крові багато було… Наші хлопці потім змогли переправитися на той берег і прибрали його.
Перший тиждень після тих страшних подій пані Алла не могла ходити — відмовили ноги. Стан був такий, що просто сиділа й плакала. «За що вони нас так ненавидять, — думала. — Що ми їм зробили? Чому вони нас знищують? Ми жили спокійно, нікого не чіпали. То живіть і ви в себе вдома, не лізьте до нас. Але ж це не люди, це варвари якісь. Як їх людьми назвати?»
Коли у квітні 2022-го місто звільнили від окупантів, пані Алла з чоловіком ще чотири місяці залишалися жити в укритті. Повертатися їм не було куди. На нервовому ґрунті в жінки почалися сильні болі в животі. У лікарню потрапила на «швидкій допомозі», прооперували негайно. Лікар потім пояснив: під впливом тяжкого стресу жовчний міхур почав буквально розповзатися. Згаяли б ще трохи часу — і вже б не змогли врятувати… Жінка каже, що до сьогодні мозок працює так: якщо лунає повітряна тривога — отже, будуть стріляти. У цей час нічого не може робити — ні спати, ні їсти. Тільки сидіти й чекати відбою тривоги. У лікарні до укриття спускатися не могла — ліфти вимикали під час повітряної тривоги. І, каже, лежиш на 5-му поверсі в усіх цих трубках після операції й думаєш: пронесе чи влучить знову? Хронічний стрес сильно позначився на здоров’ї.
Чоловік прибрав у гаражі, волонтери допомогли дістати дерев’яні піддони й два матраци. І в цей гараж після операції пан Леонід забрав дружину з лікарні.
Та серія лікарень на цьому тільки починалася. Жінка плакала щодня. Кілька разів потрапляла до неврології. Одного разу йшла дорогою, за сльозами нічого не бачила — впала, зламала руку. Знову лікарня…
«А потім опанувала себе, думаю: що я з собою роблю? Нищу сама себе — на радість рашистам? Треба жити! Я маю дожити до нашої перемоги. І пішла до психолога. Довго шукала свого фахівця, і вона мене, по суті, врятувала. Порадила заняття з арттерапії. На них ми малювали, виготовляли власноруч свічки. І мене прорвало. Я зрозуміла, що повинна цим жити».
За професією пані Алла — учителька трудового навчання. Віддавна захоплювалася вишиванням. Перед самою війною, каже, почала вишивати бісером ікони. Ніби відчувала майбутню загрозу. Вишила багато іменних ікон, які дарувала друзям. І Бог, певне, почув її, бо всі друзі, кому подарувала ікони, залишилися живі. І майно їхнє вціліло. «Усі вони потім підтримали нас, я за це дуже вдячна їм. Хто картоплю ніс, хто морквину, ковдру, якусь одежину, посуд. Згоріло ж усе — ми не мали нічого».
«І нехай ворог знає, що і в нас тут є свій Бандера!»
Вишиті роботи Алли прикрашають стіни маленької кімнати в гаражі, де подружжя мешкає нині. Пан Леонід зробив пічку, щоб можна було обігрівати кімнату взимку, облаштував крихітний санвузол. З іншого боку, за стіною, зберігаються речі родини доньки. Їхній будинок також постраждав під час обстрілів Чернігова.
— Після пережитого довго голку в руки не брала, — ділиться пані Алла. — А перед минулим Новим роком мені захотілося вишити ялинкові іграшки. І так потроху повернулась до цього заняття. Багато вишивати не можу, бо це недешева справа. Коли почала ходити на арттерапію, зустріла одну жінку. Певне, так Бог посилає! Це дивовижна людина. Майстриня. Їй понад 80 років, але вона такі приклади оптимізму показує, своєю енергією заряджає. І тепер раз на тиждень ходжу до неї на заняття. Разом картини малюємо, ляльки-мотанки робимо. У нашому місті є територіальний соціальний центр, там для людей літнього віку різні програми влаштовують. І моя майстриня там лекції історичні читала, про гетьманів України. Каже якось: ходімо зі мною, послухаєш. Лекція мені дуже сподобалася. А наприкінці слухачі — поважного віку дідусі й бабусі — разом вишикувались і заспівали… Аматорський хор. І я спіймала себе на тому, що теж почала підспівувати. У мене, до речі, непоганий голос і слух. У нас було своє караоке, ми з чоловіком разом співали. І потім вони кажуть: хто має час і бажання, приходьте до нас на заняття. Не знаю, чи я заспіваю, кажу, але хочу спробувати. Може, це мені допоможе далі жити. І тепер я ходжу раз на тиждень до своєї майстрині — малювати й робити ляльки-мотанки, а один раз — на співи. Бо якщо сидіти й тільки дивитися на свій згорілий будинок, серце може не витримати. Треба жити. Наперекір ворогам ми маємо вижити. І довести, що ми українці, ми дуже сильні, а їм до нас дуже далеко… Мріє, іди сюди, дорогенька!
Вівчарка підбігає миттю, щойно почула знайоме слово. Мрія — так її кличуть господарі.
— З нашим попереднім псом дуже сумна історія вийшла, — розповідає пані Алла. — Після того, як ми його вирвали з полум’я, він із нами весь час у підвалі жив. Пес став своєрідним психотерапевтом, особливо для дітей. Малеча до нього потягнулася — велика чорна вівчарка, здавалося б, мала відлякувати, але ні, навпаки. Пес їх усіх заспокоював, облизував, вони його гладили. Уявіть картину: сидимо я, чоловік і собака. І біля нас гурт дітей. Наш Мухтар усіх прийняв. Ні на кого жодного разу не гаркнув. Наскільки розумний був… І ця собача терапія трохи допомагала дітям, вони не так плакали, менше стресували. Тільки прокидалися — відразу йшли до Мухтарчика.
А коли ми вже сюди перейшли жити і я після операції повернулася, пес захворів… Онкологія. Ветеринари за нього дуже боролися, ані копійки за лікування не взяли. Але Бог забрав його душу в листопаді 2022 року. Тижнів два з чоловіком ми сильно плакали. «Льоню, — кажу, — я не витримаю. Плачу за домом, плачу за собакою. Може, якусь тваринку візьмемо?
Читайте також: Екскурсія попелищем. Пасічник із Харківщини розповідає, що довелося пережити під час окупації
Люди виїжджали, багато тварин покинутих лишилося в місті. Як наш Мухтар допомагав діткам, так і ми допоможемо якійсь тваринці. І ми поїхали у ветеринарний стерилізаційний центр, куди собак безпритульних звозили. І знаєте, якщо Бог веде дорогою, то вже веде! Щойно ми під’їхали до центру, а нашого собаку (тепер уже нашого) виводять на прогулянку. Я до нього руки простягнула, щоб погладити, а він відразу до мене. І як сів біля мене — все! А потім ми ще дізналися, що собаку звати Мрія…
Трохи згодом в інтернеті я побачила оголошення, що жінка віддає маленьке кошеня. Воно було так схоже на нашого котика, який згорів. Показую фото чоловікові: подивися, це ж копія нашого Кузьки! Усе, поїхали забирати. Назвали його Степаном. Степан Бандера. У нас все символічно: собака Мрія, кіт Степан Бандера.
«Нехай рашисти знають, що в нас є живий Бандера!» — додає посміхаючись чоловік.
«Замість гратися в ігри, наші діти навчилися розрізняти, звідки й чим їх бомбили»
Поки ми розмовляємо, у місті вмикається сигнал повітряної тривоги.
— Не дають жити спокійно, це якийсь жах, — зітхає пан Леонід. — У мене велике бажання, щоб вони все це на собі відчули, усе те, що ми пережили й зараз переживаємо. Щоб дізналися, як це, коли тебе обстрілюють, коли сирени виють постійно, коли людей вбивають… За що? Чого вони домагаються? Вони що, багатіють від цього? Чи це якісь вампіри? Я не розумію, що це за створіння! Живіть, працюйте, ростіть дітей… Ні. Полізли до нас із війною.
— Вони у нас старість спокійну забрали. Скільки того життя лишилося. А в дітей наших забрали дитинство, — додає пані Алла. — Коли до нас приїжджали іноземні кореспонденти, ми розповідали їм про той «руській мір», у нас запитували, як ви з дітьми живите в таких умовах? Наші діти, кажу, швидко подорослішали, у них украли дитинство. Діти швидко навчились відрізняти, звідки стріляють, чим стріляють, чи це прильоти. На слух навчилися відрізняти, чим бомбили. Як таке може бути? Замість того, щоб грати в ігри, чогось цікавого навчатися, ходити до школи чи в дитсадочки, наші діти мають це переживати. А скільки дітей загинуло, скільки людей втратили життя! А яка причина? Тільки та, що ми українці…
Завдяки допомозі благодійних організацій і фондів родина почала потроху відбудовувати знищений дім. На кошти, отримані від Червоного Хреста, відновили дах. За програмою підтримки від Норвезької Ради поставили вікна й змогли підбити частину стелі, «Глобал Ком’юніті» допоміг поставити внутрішні двері. Але для життя ще багато чого бракує: ні електрики, ні опалення, ні води. І хоча поки що це не дім, а просто коробка, стіни голі, пані Алла мріє про те, як тут знову ростимуть кімнатні квіти.
— Дуже нас підтримали польські родини, — розповідає жінка, — «Родина родині» — це спільний проєкт Карітас Польща і Карітас-Спес Україна. Він підтримує українців, які постраждали від війни. Вдячна Богу, що нам пощастило до нього потрапити. Польські родини збирають кошти й передають на підтримку українців. На ці кошти ми змогли протриматися понад рік: мали змогу купувати їжу, медикаменти. Після операції я прив’язана до ліків, а без деяких препаратів просто не можу жити. Пенсію маю мізерну — 2093 гривні. Деякі таблетки ділю навпіл, щоб зекономити. Але не всі дози можу зменшувати, наприклад, ліки проти тиску. Інакше знову потраплю до лікарні. Лікар сказав: маю дотримуватись строгої дієти, їжа повинна бути нежирною, страви приготовлені на парі. Але щоб ту рибу купити, чи овочі… Усе дуже дорого зараз.
— Прості люди дуже багато допомагають. Одна родина з Польщі написала: скажіть, що вам потрібно? І надіслали машинку для стрижки, електрочайник, корм собаці й коту. Це був наче подарунок перед Новим 2023 роком, — пригадує пан Леонід.
На запитання, про що мріє сьогодні, відказує щиро: повернути роки, які в нього вкрала війна. «Не так за будинком втраченим шкодую, як за часом, який росіяни в нас забрали. За моїми тваринами — псом і котом, що загинули через війну. Знаєте, я рідко плачу. А зараз не зміг стримати сліз. Та ось поговорив із вами — і стало легше…
— Хто там раніше казав, що руські нам брати? — підхоплює пані Алла. — Ніякі вони нам не брати. Наші брати — поляки. Наші брати — весь світ, який нам зараз допомагає.
Я мрію про одне! Щоб війна якнайшвидше завершилася нашою перемогою. Щоб повністю вигнати ворога з нашої землі. Щоб настав мир, у світі ніколи не було воєн. Щоб люди не страждали, а діти мали дитинство. Щоб не гинули наші хлопці й дівчата на війні. Я розумію, що нам нелегко жити в гаражі, що будинок не так швидко вдасться побудувати знову, але нашим захисникам в окопах важче у сотню разів. Я мрію й молюся про Перемогу. І я не просто молюся… Я готова на весь світ говорити, кричати, як нам це важливо — звільнити нашу землю від окупантів. Знаю, коли настане мир, ми все відбудуємо. Українці — дуже працьовита нація, ми все зможемо. Ми знову станемо на ноги, і все в нас буде добре!
На подвір’ї подружжя ростуть дві великі яблуні. Проводжаючи нас, пані Алла показує мішок сушки. Каже, що разом із чоловіком сушать яблука й передають військовим на передову.
— Навіть якщо наші воїни не зможуть зварити компот, то покладуть ці фруктові пластинки до кишені — і буде якась їжа… Зараз лаштуємо чергову партію сушки. Не маємо зараз багато чого, але що маємо, тим поділимося від душі. Мій чоловік — автомобільний електрик. Відкрию таємницю: коли наші воїни просять підсобити з ремонтом пошкодженої техніки, Льоня завжди виручає. Передаємо на фронт подаруночки, ляльки-мотанки, щоб захисники відчували нашу вдячність. Усіма силами ми повинні сьогодні підтримувати їх. Бо якщо, не дай Боже, вони не зможуть нас боронити, війна знову буде тут, біля нашого дому…
