10 жовтня, з різницею у п’ять років, народилися двоє майбутніх митців – Михайло Драй-Хмара і Віктор Петров. Їхні долі перетнуться й розійдуться, їхня творча співпраця подарує нам спадок київських неокласиків, а згодом обидвох по-своєму перемеле тоталітарний молох.
Обидвох намагалась асимілювати російська культура, обоє брали від неї, що могли, й силкувались залишитися собою. Михайло Драй, хоча й почав із роботи в Петербурзькому університеті й вірша «Девушка в алой косынке», ще 1915 року додав до свого й так козацького прізвища українське «Хмара». Віктор Петров мав мандрівне дитинство (Катеринослав – Одеса – Холм) через духовний сан батька. До слова, Платон Петров, що починав священником у селі Ясинуватому й Катеринославській тюремній церкві, зрештою став ректором Київської духовної академії, а його мощі, що спочивають в Умані, визнані чудотворними.
Читайте також: «Зрослась небезпека з відважним життям». Покоління Олега Ольжича на тлі доби
Становлення обох майбутніх митців відбулося на семінарі академіка Володимира Перетца, де плекали академічну культуру й любов до української старовини. Обох оминула участь у війні: Михайло Драй-Хмара з 1913 року перебував у науковому відрядженні (Львів – Будапешт – Загреб – Белград – Бухарест), далі – викладання в університетах Кам’янця-Подільського й Києва.
Віктор Петров, що писав дипломну роботу про «поета пушкінської плеяди», також зробив вибір на користь української культури – такої, якою її бачили і творили модерністи: сучасної та європейської і водночас заглибленої в традицію та вкоріненої в українському спадку.
Михайло Драй-Хмара у сонеті «Лебеді» увічнив своє коло виразом «гроно п’ятірне», який став синонімом київських неокласиків (хоча насправді їх було більше п’ятьох). У їхніх поезіях час емансипований від побутової конкретики і стримить до вічності. Наслідування античної форми, недоступної малописьменним пролетарським віршописцям, завуальовані порівняння більшовиків із лестригонами й гермокопідами були не до шмиги пролетарським ідеологам. «Тугих бібліофагів», як означив своїх колег по перу Микола Зеров, «давно не видно на кону»: «Закохані у тишину робітні, / Ми стали скромні, стали непомітні», – однак не для пильного ока енкаведистів. Росію не влаштовувала висока українська культура світового рівня, і далекі від політики митці та професори були звинувачені в контрреволюційній діяльності.
Знавець 19-ти мов Михайло Драй-Хмара розділив долю колег із «ґрона» Миколи Зерова й Павла Филиповича: усі вони загинули насильницькою смертю у віддалених районах Росії.
Віктор Петров вижив, і разом із неокласиком Максимом Рильським карався комплексом вцілілого, на певний час відійшов від творчості, аби не гнати естетичного браку – зайнявся наукою, аж доки не з’явилася можливість публікуватися в Німеччині. Його карколомні пригоди містять чимало загадок, які вповні вдасться розв’язати лише з доступом до російських архівів.
Їхні долі по-своєму показові для людини ХХ століття в тоталітарній державі. Їхні тексти по-особливому промовляють до нас сьогодні.
«Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати — в печери або лігва, міста в переходові табори», – зауважє Віктор Петров.
А Михайло Драй-Хмара пише так:
Серпневий прохолонув вар.
Напрявши гарусної пряжі,
мереже кучеряві мажі
вечірнім золотом гаптар.
Що зелено в блідій поливі,
як на осінніх косах верб,
а вже кладе хтось тіні гливі
на тонко викреслений серп.
Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам’я.
О, хто це ранить утлу пам’ять?
День одгорів. Давно.