Одна-дві книги, що спорадично виринали серед новинок різних видавництв, загальної температури по палаті не змінювали. Проте критики за цей час устигли доволі чітко окреслити, якої саме літератури їм (а отже, за визначенням – і підліткам) дуже бракує. Насамперед – тієї, що звертається до актуальних життєвих проблем юних читачів: стосунки з друзями й однокласниками; непорозуміння з батьками, особливо, якщо останні перейняті власними проблемами на зразок розлучень чи заробітків за кордоном; зображення підлітків у нестандартних ситуаціях; проговорення ставлення до нетипового іншого тощо.
Нині успішних дитячих українських письменників, тобто таких, що знають і розуміють свого читача, також геть мало – їх можна вмістити на дві дитячі долоньки, але ситуація претендує на те, щоб перейти в стан обнадійливої. Так уже склалося, що найпершими творити для юнацтва взялися дорослі письменники й за сумісництвом батьки або ж учорашні критики, які найбільше усвідомлюють проблему. Тому однією з найцікавіших книжок останнього часу можна вважати «Інший дім» дослідниці дитячої літератури Оксани Лущевської, в якій авторка озвучує насамперед тему заробітчанства батьків, зокрема мами, яка в пошуках роботи подалася до Америки й згодом знайшла там нову сім’ю й новий дім, залишивши в Києві двох дітей: 10-річну Полі та її старшого брата Артема в тому самому, але насправді іншому домі без неї.
Читайте також: Червоний pulp fiction
Оповідь ведеться почергово від обох дітей, що дає авторці змогу не тільки озвучити більше підліткових проблем, а й показати їх із різних боків. Критики справедливо хвалять книжку за психологізм у відтворенні щоденних ситуацій, із якими стикаються підлітки: образа на маму й намагання порозумітися з татом, перші закоханості, дитячі секрети й хлопчачі бійки тощо. Ще одна книжка для підлітків від донедавна критика дитячої літератури Наталки Малетич– дебютна збірка оповідань «Щоденник Ельфа». Короткі здебільшого шкільні історії, які оповідає авторка, загалом дуже милі й зворушливі, її герої – чемні дітки, найбільші бешкети яких – потрапити однокласниці сніжкою в обличчя чи вкрасти хенд-мейд листівку, виготовлену подругою для шкільного ярмарку, щоб видати її за свою. На противагу їм завжди знаходяться іще чемніші: ті, які візьмуть на себе чужу вину, проведуть додому чи піднесуть портфель. Відсутність конфліктів, наївність сюжетів і надмірна філологічність письма, а також певна доля моралізаторства в книзі, не дають змоги говорити про «Ельфів» як про значне досягнення в царині літератури для підлітків. За настроєм книга тяжіє до різних «солодких історій до кави з корицею», що незмінно перебувають у топах продажів, приміром, книгарні «Є» і належать радше до комерційних проектів, аніж до власне літератури.
Абсолютно інакшим підліткове життя виглядає в повісті «Закоханий бурундук» поета Івана Андрусяка, один із епізодів якої викликав навіть локальний скандал, бо не всі читачі погодилися, що в книзі для підлітків варто описувати розпивання шмурдяку та пива в школі (після чого в героїв наступного дня тільки трішки нудило й боліла голова), роздягання однокласниці на дискотеці («Прожектор виразно освітлює її груди, якісь неприродно великі, не груди – а справжні цицьки») чи перші інтимні поради від друзів («А з опитними краще, хе-хе, половую жизнь начинати»). Головного героя – повненького 8-класника Івана Бондарука – автор протиставляє однокласникам і водночас змальовує схожим на себе, тільки на два десятки років старшим буркотуном, якому незрозуміле, наприклад, сидіння друзів у «Вконтактіку». Окремі діалоги в книзі написано суржиком, що ріже вухо не згірше за рафіновану «солов’їну», тобто істина загубилася десь посередині між останніх двох книжок, бо «Ельфи» й «Бурундук» – два кінці тієї самої палиці, ім’я якій – пошук адекватної мови (в найширшому сенсі) для бесіди з підлітками про цікаве й важливе для них.
За намагання оповісти про підлітка в складній ситуації взявся Андрій Бачинський у книжці «140 децибелів тиші» (до слова, «Книга року ВВС» за 2015 рік у дитячій номінації). Головний герой – потенційно талановитий музикант Сергійко – в першому розділі втрачає батьків, молодшу сестричку й слух унаслідок автомобільної аварії, а впродовж наступних кількох потрапляє до майже ідеального інтернату, знаходить молодшу подружку, схожу на загиблу сестричку, рятує дівчинку від батька-алкоголіка, й допомагає їй та собі повернути віру в життя. Похапцем написаний текст, більше схожий на школярський переказ сюжету з кримінальної хроніки, з претензією на «проблемність», насправді хибує на збіднену (ба, навіть примітивну) мову й надто поверхове висвітлення проблем та зображення героїв.
Читайте також: Маленька родина у великій історії
Те саме стосується й повісті Оксани Радушинської «Метелики в крижаних панцирах», у якій головна героїня – дівчинка в інвалідному візку, яка також отримала свою травму внаслідок автомобільної пригоди. Сюжет книги розгортається під час відпочинку з дядьком і тіткою на дачі, що починається з невдалого пограбування, продовжується дружбою з хлопчаками, які його вчинили, й завершується ніжною взаємною закоханістю з одним із них – красенем і танцюристом Артемом. А між тим – добра пригоршня житейських ситуацій, що тягнуть уже на кілька сторінок провінційної кримінальної хроніки й відрізняються від неї тільки щасливим фіналом – як і заведено в сучасній казці про Попелюшку. Усеможливий набір стереотипів (на кшталт поділу людей на справжніх чоловіків і чарівних жінок у рожевих сукнях), чорно-білі персонажі й надумані неправдоподібні ситуації, та ще й до схематичності спрощена мова – увесь цей сумний набір найменше хотілося би бачити в сучасній книзі для підлітків.
Доволі гучно, як на вітчизняний літературний процес, прозвучала книжка Дзвінки Матіяш «Марта з вулиці святого Миколая», яку критики (Володимир Чернишенко) охрестили «елітарною підлітковою літературою» (такою, що потребує підготовленого читача), водночас наголосивши, що це є нонсенсом, адже підліток потребує книги масової. Ідеальна дружба головної героїні з однокласницею Капітоліною, старшим художником Карлом і жвавою старшою пані (Поліною) в інвалідному візку, та головне –пошук себе як художниці й намагання зрозуміти власний внутрішній світ творять канву «Марти». Монологічний стиль письма, поетичність мови, рефлексії над власним життям і творчістю впізнавані з попередніх книг письменниці й орієнтовані на поодинокого читача, світ якого має бути схожим на світ письменниці та її героїні.
Зосередившись на підлітковій літературі (тобто тій, де здебільшого йдеться про проблеми підліткового віку), українські письменники майже забули про літературу іншого штибу для юного читача. Тому малопоміченою залишилася цьогоріч казка-повість Олени Захарченко «Хутір», замішана, попри сучасні тенденції письма про місто, на романтиці сільського життя, а ще дужче – на чарі лісу і його зазвичай непомітних, проте важливих мешканцях. До честі авторки, вона вміло вплітає в сюжет оповіді не тільки елементи фольклору, витворюючи власний світ вітчизняної казки (ну майже фентезі), а також історії, адже всі події відбуваються в дев’яностих, і головна героїня – 7-річна дівчинка Христя, згодом Лісова Князівна – потрапляє на хутір після неприємностей із КГБ, спричинених проукраїнськими поглядами її батька.
Читайте також: Вітчизняний виробник літератури
У лісі героїня зустрічає звірят (мову яких розуміє) і мавок, а ще – стареньких повстанців, які досі живуть у криївці й контактують зі звичайними на перший погляд односельцями, які насправді працюють зв’язковими. Книга «Хутір» орієнтована, радше, на молодших школярів, аніж на підлітків, проте затишна атмосфера письма, добра мова й жвавий сюжет варті того, щоб бути прочитаними, хоч би й навздогін. Вітчизняне фентезі, щоправда, могло би отримати свого кита й навіть спробувати втриматися на ньому, якби один із найяскравіших її дослідників, а заодно й творців – Володимир Аренєв – творив саме українську літературу, не намагаючись видавати свої книги паралельно російською й українською (там і тут). Проте поки що він перебуває поза контекстом вітчизняного літературного процесу.
Окремими непропрацьованими жанрами залишаються також детективи для підлітків (письменники Андрій Кокотюха й Олександр Есаулов погоди просто фізичні не можуть зробити, хоча й мають свого вдячного читача), а також пригодницька література, в жанрі якої творить Володимир Рутківський (історичні дилогія «Сині води» й трилогія про «Джур», відверто зіпсована четвертим томом «Джури й Кудлатик») і самотньо перебуває книжка чи не єдиного мариніста України Антона Санченка «Левантійські канікули». До слова, «Канікули» не лише занурюють двох друзів-герої у морські пригоди, а й ознайомлюють читача із різними моряцькими премудрощами. Та окрема радість для літературного критика полягає в тому, що оповідь автора щедро присипана дотепами й гумором, що є нині в літературі для підлітків неймовірною рідкістю.
Українські письменники воліють писати для підлітків серйозно, пафосно, повчально й місцями занудно, але в жодному разі не легко й дотепно. Власне, в цьому немає нічого несподіваного, адже українська література для підлітків тільки починає набирати обертів. («Доросла», на щастя, цього тягаря надмірної серйозності вже позбулася, й на поличках книгарень нині складно знайти сльозливі погано приховані автобіографії, писані філологами для філологів.)
Тому друга хороша новина полягає в тому, що нині маємо такий-сякий, але фундамент для подальшого кількісного і якісного зростання вітчизняних книг для найпривередливішого читача.Головне при цьому не забувати, що одна з важливих цілей у письмі для підлітка – насамперед заохочення до читання, навернення неофітів, а не підігрування тим, хто й так тісно товаришує з книжкою. Тому перш ніж здавати рукопис до видавництва, письменникам вартувало би ставити собі це питання: чи завоює їх текст нового читача?