Навчання цього ремесла не відрізнялося від того, чого навчалися інші тогочасні фахівці — пекти хліб, шити одяг і взуття, виготовляти меблі чи дорогі прикраси. Відмінність була в часі навчання й супутніх речах. В університетах, як і в інших середньовічних цехах, було багато спільного. Насамперед вони були незалежними від влади. А також базувалися на довірі та солідарності колег по цеху. Дивна фраза, яка ще донедавна часто звучала в розмовній мові.
Університети об’єднували довкола себе непересічних особистостей. Адже тільки вільна й неупереджена людина відстоюватиме право на свободу думки, повагу до іншого та особисту свободу, а також боротиметься за спільні для всіх цінності. Є чимало прикладів, коли університети ставали епіцентрами не тільки інтелектуальних битв, а й перебували у вирі більшості політичних подій у модерній Європі за останні 200 років.
Читайте також: Завершення монополії держави
Дві історії про силу університету походять з XX століття. Їх об’єднує солідарність академічної спільноти проти тоталітарних режимів — нацистського й комуністичного. Що спільного між спокійним і розважливим філософом Карлом Ясперсом (1883–1969) та емоційним і впевненим Генриком Самсоновичем (1930–1921)? Обоє прожили довге життя. Ясперс мав перед своїми очима на одну світову війну більше. Натомість Самсонович побачив нову Європу після 1989 року й активно долучився до великих змін у своїй країні. Обоє впродовж життя відстоювали спільні цінності. Ясперс робив це, щоб продемонструвати власну позицію, що вилилось у переїзд до Базеля та відмову від німецького громадянства. А Самсонович усе своє життя пов’язав з одним університетом у рідній Варшаві.
Прихід нацистів до влади у 1933 році не міг не насторожити Карла Ясперса. Професор одного з найповажніших університетів Європи, знаний у світі за своїм доробком у психіатрії, етиці та філософії, він чудово розумів, що чекає на нього та його країну. Його шлях до визнання певною мірою був типовим для його покоління, що народилося в об’єднаній Бісмарком Німеччині, пройшло крізь пекло Першої світової війни, падіння райху та буремні 1920-ті. Видавалося, що його типова академічна кар’єра йде своєю доброю дорогою, попри всі труднощі життя в тогочасній Німеччині.
Усе змінилося після 1933 року. Одруженого з єврейкою та надто вільного в думках і висловлюваннях Ясперса в 1937-му відсторонили від викладання. Упродовж довгих років він очікував на вирок системи. Навіть знав дату свого інтернування до табору — 14 квітня 1945 року. Врятувало Ясперса лише те, що американські війська 1 квітня увійшли до міста. Пощастило? Звісно. Але в цій історії є одна мала, проте надто показова деталь. Попри те, що від 1937 року Ясперс був позбавлений можливості викладати, він щотижня отримав продукти, вугілля для опалення та платню як професор університету!
Генрик Самсонович народився у Варшаві в 1930-му у відродженій Польській державі. Пройшов дитиною крізь пекло Другої світової війни, обрав фах історика й від 1950 року був пов’язаний з Варшавським університетом. Непересічний розум і наполегливість відкривали перед ним блискучу кар’єру. Уже у 40 років він захистив габілітаційну працю й видавалося, що ось перед нами нова зірка польської історіографії. Але водночас, попри весь науковий і викладацький запал, він завжди відстоював цінності свободи й солідарності. Ті, що об’єднують людей в університетах усього світу. І не тільки з колегами. Він захищав від влади студентів у травні 1968 року, коли вистава за поемою Адама Міцкевича «Дзяди» переросла в масові студентські протести у Варшаві. Він був на боці страйкувальників і впродовж 1970-х долучався до чи не всіх акцій суспільного протесту у країні. Суспільний капітал, який здобув Самсонович, виніс його на посаду ректора Варшавського університету. 1 жовтня 1980 року його обрали (!) ректором. А далі був воєнний стан і швидке відсторонення у квітні 1982-го. Попри те, що час перебування на найвищій посаді в університеті був коротким, він запам’ятався тим, що дав надію.
Читайте також: Марна спроба централізації
Надію на зміни, що неодмінно настануть навіть у часи мороку. Новий ректор зробив кілька простих, але дуже важливих з огляду на цінності та традиції університету речі. Було організовано комісію, що мала вивчити справи виключених з університету осіб. Він відзначив річницю подій 1968 року й надав справжнього сенсу студентському самоврядуванню, зробивши його дієвим. Що ж, такі вчинки не могли подобатися владі. Звільнений з посади ректора Самсонович далі працював у рідному університеті. І його час настав доволі швидко — коли 1989 рік призвів до кардинальних змін у країні. Політичні домовленості опозиції та влади дали шанс на зміни. Уряд, сформований після цих виборів під керівництвом Тадеуша Мазовецького, розпочав швидкі й болючі реформи. Міністром освіти в цьому уряді став Генрик Самсонович.
Дві історії про силу університету походять з різних країн і різного часу. Між ними можна довго шукати спільне й відмінне. Але йдеться насамперед про ставлення держав до своїх університеті. Німецька держава під владою нацистів крутила долями мільйонів людей на свій розсуд, але не втручалась у життя й рішення університету щодо Ясперса. Навіть та польська влада, що була в 1945–1989 роках, не змогла повністю підпорядкувати університети власній волі. Історії Ясперса й Самсоновича — не поодинокі, але повчальні. Український університет, що генетично пов’язаний з більшовицьким уявленням про місце держави в освіті, на жаль, інший. Сильний і незалежний університет може дуже багато. А спільні цінності, що базуються на академічній свободі та довірі, — те, що робить університет справжнім.