У старій філософській легенді невтомний шукач істини видавався амбівалентним. Ґете не тільки підсилює таку неоднозначність, а й увиразнює боротьбу несхожих прагнень у невситимому завзятті героя. Як зізнався сам головний персонаж: «У мене в грудях дві душі живуть, між себе вкрай несхожі — і ворожі». Отож історія дивовижного доктора Фауста нітрохи не очевидна, тому досі піддається постійному розгадуванню. Напрошується й найперша загадка: навіщо Богові знадобилося наражати цю постать на випробування, що їх можна порівняти з поневіряннями біблійного Йова?
Трагедійний сюжет розгортається буквально з прологу: після того, як три архангели почергово вихваляють досконалу світобудову, раптово вигулькує лукавий дух заперечення Мефістофель. Від початку читача призвичаєно до думки, що у світі якось уживаються протилежні стихії. Щоправда, людині несила збагнути їхню взаємодію. Привідкрити таємницю вдається лише після особистої драми. Зрештою, між Господом і Мефістофелем розгорається суперечка про людську вдачу, а отже укладено парі: чи вдасться зробити з Фауста слухняну іграшку?
Читайте також: Обличчям до майбутнього
Допитливий дослідник Фауст, якого «духовне око в природи творчий вир заглянуло глибоко», виявляє невдоволення науками, а відтак за допомогою магії викликає Духа Землі, вбачаючи в ньому силу, що допоможе наситити жагу пізнання. Одначе сповнений суперечливих явищ Дух не рівня мізерному смертному, хай і називає його надлюдиною. Фауст не знає, як після цього підступитися до буття такому нікчемному хробакові, як він, а тому ладен уже ковтнути трунок, бо не бачить сенсу жити. Та гучне свято за вікном розвіює сум. Світлі й темні сили наскрізь пронизують його душу. На відміну від свого оптимістичного учня Ваґнера, він бачить у людині лиш обмеженість.
Аж тоді перед Фаустом у різних подобах постає нечестивий спокусник, який робить добро, бажаючи злого: спочатку як чорний пудель, а потім як мандрівний схоласт або шляхтич-красунчик. Отже, зло має несподівані личини. У Ґете воно приміряє шати вченості, крутійства й іронії. Мефісто прагне звабити Фауста чуттєвими насолодами, бо в науках тому не судилося мати відради. Що вдієш, розумування не веде до щастя. Може, коли станеш пересічною особою, то розшириш одиничне «Я» до масштабів абиякої людини? Важливо лише не втратити себе. Бо щойно демонові випади вдовольнять Фауста бодай на мить — доведеться розпрощатися з душею. Такою є скріплена кров’ю угода між доктором і бісом. А з неї починається коловерть пригод.
Сцена в льоху Авербаха зі співами, побрехеньками й пиятикою, коли Мефісто завиграшки частує винами учасників учти, знуджує і дратує Фауста. Духовне в ньому переважає чуттєве. Щоб знову збудити пристрасті й розбурхати пожадання, треба омолодитися. Тому згодом він опиняється на відьомській кухні, де випиває зварене хтивими мавпами чарівне пійло й зачудовується вабливим ликом жінки в люстрі. Його перетворення тривають. Він відкритий усяким настроям. Утім, повсякденний досвід не минеться без помилок, оскільки щирі почуття переплітаються з низькими. Еротика хоч і не вгамовує високих зацікавлень, але поклик угору врівноважує падіння вниз. Дві його душі визначають подвійність устремлінь. Це засвідчує і пристрасть Фауста до простої, але сповненої піднесеного благородства Ґретхен (Маргарити): він вабить її, але їй ніяк не вдається його зрозуміти. Двоякість Фаустової душі спричиняє низку прикрих подій. Формально за випадковим отруєнням снодійним Маргаритової вимогливої матері й убивством її войовничого брата, який із погрозами заскочив коханців, перебуває підлий демон. Але злодійства все ж скоєно руками Фауста і Ґретхен. Кому відповідати за нього: тому, хто кинувся у вир чуттєвості, чи лукавому звіднику? Одна частина Фауста воліє визволити засуджену кохану, друга — рятуватися втечею самому. Цікаво, що Мефісто не є банальним Фаустовим alter ego, а дзеркалом інверсійних відображень, у якому всі думки та дії обертаються навспак.
Читайте також: Мандрівка вглиб себе
Непосидючий талан випробовувати варіативні прояви себе дає Фаусту змогу потрапити на шабаш нечисті у Вальпуржину ніч. І тут йому відкривається не природа, а потойбіччя. І не забаганка палкого танцю з відьмою рухає ним, а бажання розгадати природу зла. Чи справді його не уникнути, чи, може, до нього вдаються, ніби до специфічного реагенту пізнання себе та світу? Тільки привид Ґретхен змушує протагоніста отямитися від несамовитих випробувань. Розважливість знову кличе його повернутися до збожеволілої, ув’язненої й приреченої на смерть за погибель новонародженої дитини Маргарити. Цього Фаустового рішення не може скасувати навіть диявол. Нехай почуття до неї минулися, проте Ґретхен не докоряє йому, але й не погоджується на втечу, позаяк не бачить собі виправдання. За відданість і любов її виправдано небесами.
Попри всю парадоксальність, глибиною Фаустового образу знехтувати неможливо, а вичерпно розкодувати й поготів. У сув’язі схожих прагнень і суперечливих учинків хтось розпізнає себе, але не зізнається, що часом плутає в житті значно гірше за Фауста. Вислід сил, які дали йому змогу перетворити зло на свободу, змушують нас укотре переживати його долю разом із ним.