Дві Астани

До фото: СОНЦЕСЯЙНИЙ. Нурсултан Назарбаєв готовий правити довічно, але хоче, щоб усе було за законом

Нова столиця Казахстану – Астана – чітко поділена на два райони: старий та новий центри. За мостом через річку Ішим на зміну старим п’ятиповерхівкам і баракам колишнього Целінограда приходять сучасні будинки, президентські палаци й велетенська будівля компанії «КазМунай». За словами місцевих жителів, їхнє місто – це відображення сучасного Казахстану, країни, вла­­да якої пішла вперед, а ось населення й досі живе за радянським укладом.

При цьому ВВП країни за 10 місяців 2010 року зріс на 7%, і, за даними Програми розвитку ООН, Казахстан став державою, яка в посткризовий період розвивається найшвидше. При цьому усі посадовці країни, від президента Нурсултана Назарбаєва до мера Астани, стверджують, що нині вони прагнуть відмовитися від сировинної орієнтації власної економіки та залежності від експорту нафти до Росії.

Водночас Астана почувається доволі впевнено, щоб заявити Заходу, що зараз не має вільного газу для наповнення запроектованого європейцями газогону Nabucco, тому що Росія може запропонувати вигідніші ціни. Лідери Європи, які на початку грудня минулого року прибули в столицю Казахстану на саміт ОБСЄ, не сказали жодного слова про те, що права людини в цій країні тлумачать специфічно. Державний секретар США Гілларі Клінтон навіть заявила, що їй подобається нове місто, яке виникло в порожньому степу, і та країна, яку побудував Нурсултан Назарбаєв.

Казахстан отримує сучасні технології здебільшого від західних корпорацій, які він зміг переконати в збереженні інвестицій та повній політичній стабільності. Саме це й вирізняє державу з-поміж інших у своєму регіоні. Ця пострадянська країна зараз посилено ісламізується, проте запозичує зразки не радикального, а світського ісламу.

У 1990 році, коли Радянський Союз вже активно розпадався, Казахстан стикнувся як із демократичними, так і з сепаратистськими заворушеннями. Тогочасне керівництво країни на чолі з головою Верховної Ради Казахської РСР Нурсултаном Назарбаєвим спочатку намагалося придушити революцію, проте потім вирішило очолити її, адже на той час багато хто з місцевої еліти вже розумів, що можна отримати всю повноту влади, ставши на бік демократичних реформ.

Тоді ж, на думку Рози Ума­­рової, експерта алматинського Центру запобігання ризикам, перед республіками Середньої Азії постала і примара ісламізму. «Поруч із нами був неспокійний Афганістан, де набирав сили рух «Талібан». А в нас багато хто говорив про національні автономії і готовий був боротися за це», – пояснила вона Тижню.

Крім того, утвердження своєї влади забезпечувало отримання контролю над газовими та нафтовими родовищами, адже за радянського панування більшість коштів від продажу палива в Європу осідали в Москві. Ці два прагнення – стабільності та грошей – були взаємопов’язані, адже правляча верхівка розуміла, що без державної політики, спрямованої на підвищення соціальних стандартів, у країні може спалахнути громадянська війна.

Тому комуністичні лідери швидко взяли у свої руки демократичні процеси та висунули на противагу їм гасло націоналізму та соціального добробуту. 1991 року Назарбаєва обрали президентом, і він одразу зіткнувся з новими проблемами, тому що його країна не виробляла більшості необхідних товарів. Казахстан, як і багато інших суб’єктів СРСР, мусив завозити понад 45% машин та устаткування для промисловості. Він навіть не був спроможний оновити нафтові вишки, які забезпечували його економіку. До того ж російські спеціалісти почали виїжджати з країни, де ВВП за 1997 рік не сягав навіть 60% позначки семирічної давнини. Тоді середня зарплата, за словами Рози Умарової, була $250–400.

За даними Інституту досліджень Середньої Азії, за перші п’ять років незалежності з країни виїхало близько 15% населення з вищою освітою. Здебільшого вони прямували до Росії, яка могла надати їм більш високооплачувану роботу. Росія також почала висувати жорсткі умови щодо вивезення нафти й газу. Адже Казахстан на той час не мав іншої можливості продавати своє паливо, окрім як використовуючи нафтопроводи радянської системи, що пролягали через російську територію.

Гарантії  

Першою глобальною реформою Нурсултана Назарбаєва було створення сприятливого інвестиційного клімату. Він мав пов­ну монополію на політичну владу та слухняний парламент, звідки поступово витиснули опозиційні партії. Тому президент наполіг, щоб іноземним інвесторам надавали урядові гарантії збереження їхніх коштів.

Цей процес розпочався 1993 року з угоди, укладеної з компанією Exxon Mobile, яка отримала в концесію кілька родовищ та стала важливим торговельним партнером країни. Офіс саме цієї американської компанії – одна з найперших багатоповерхівок в Астані. Казахські політики майже щороку заявляють, що контракти не переглядатимуться, хай навіть вони укладені на початку 1990-х та можуть завдати збитків економіці країни. Адже тоді іноземним інвесторам надавалися великі преференції, яких зараз вони вже не отримають. Проте угоди, закріплені законодавчо, не підлягають перегляду.

Нарешті Назарбаєв провів валютну реформу та успішно запровадив національну валюту – тенге. Він також встановив дуже жорсткий курс казахських грошей щодо долара, а центробанк володів валютними резервами, які надавали можливість утримувати його на постійному рівні – 150 тенге за 1 долар – та унеможливити усі курсові коливання.

Ця політика надійного інвестиційного поля та фінансової стабільності відразу виокремила Казахстан серед колишніх радянських республік. Адже в той час Росія якраз продавала свої підприємства іноземцям, а потім їх знову націоналізувала.

Назарбаєв ніколи не прагнув відмежуватися від Москви, адже не хотів мати конкурента, який контролює більшість потрібних для казахського експорту трубопроводів. Казахи спокійно вступили в СНД, ЄврАзЕС та ОДКБ. Проте це не завадило в період кризи 1998 року в Росії підняти мито на її товари на 200%, коли там стрімко почав знецінюватися рубль. На думку аналітиків ООН, Казахстан розумів, що потрібен Москві, тому не дуже боявся санкцій. До того ж до 2003-го країна вже встигла залучити понад $30 млрд іноземних інвестицій та почала відроджуватися.

З 2005 року ціни на нафту у світі почали стрімко зростати. В грудні 2005-го барель нафти марки Brent коштував на Чиказькій товарній біржі приблизно $50, а до червня 2008-го його ціна зросла втричі. Казахи вирішили скористатися кон’юнкту­рою та збільшили видобуток чорного золота на своїх родовищах.

Нафтовидобуток переважно здійснювали іноземні спеціалісти. Однак з 2000 року Астана почала висувати соціальні умови іноземним компаніям. Зокрема, вони мусили працевлаштовувати місцеве населення і дбати про екологічні стандарти регіону. Це не відштовхнуло інвесторів, бо казахи отримували меншу зарплату, ніж працівники з Європи чи США, а екологічні проекти тоді були модні. 

Нарешті Казахстан зрозумів, що Росія – не єдиний надійний партнер і тому не варто зосереджуватися виключно на ній. У 2003-му країна почала будувати нафтогін Атасу – Алашанькоу, що мав постачати казахську нафту прямо китайським споживачам. Один із політиків в уряді Казахстану розповів Тижню, що в середині 1990-х в його держави з Китаєм був нульовий товарообіг, але за десять років ситуація кардинально змінилася, і нині обсяг торгівлі між державами становить $10 млрд на рік.

У 2008 році ООН визнала Казахстан країною з середнім рівнем достатку. Його 16 млн населення отримували зарплати приблизно такі самі, як у країнах Східної Європи, які увійшли до Європейського Союзу. Щоправда, аналітики Центру Брукінгса в доповіді держдепартаменту США справедливо відзначили, що цю стабільність забезпечує винятково видобуток нафти та зростання цін.

Забути про нафту   

   

Криза 2008 року обвалила ВВП Казахстану на 10%, однак надала можливість країні переосмислити власну економічну модель. Казахстан врятував свою банківську систему та забезпечив їй достатній запас ліквідності, оскільки акумулював у державному стабілізаційному фонді близько $50 млрд. Коли в приватних банках країни почалися проблеми, їх просто націоналізували і почали накачувати грошима, поки стабільність не відновилася. 

Назарбаєв не прагнув витратити всі нафтові капітали на проблемні банки. Країна прискореними темпами розбудовувала другу нитку нафтопроводу до Китаю. Вже в 2010 році він почав перекачувати чорне золото. Астана розуміє, що Пекін має розвивати свої далекі від узбережжя депресивні західні регіони, які не мають великої промисловості, і що в Піднебесної достатньо коштів, щоби купувати багато нафти. За рік Казахстан планує перекачувати на схід понад 20 млн т палива. КНР поки не має вибору постачальників, адже Росія лише почала будувати нафтогони. 

Крім того, під час кризи Казахстан розпочав будівництво транс’євразійського транспортного коридору. На це вже витрачено $900 млн, а роботу виконано лише на половину. Основою коридору має стати нова автотраса довжиною 2500 км, яка пролягатиме майже через усю країну. З її допомогою Астана планує збільшити товаропотоки й залучити додаткові інвестиції.

Нарешті Казахстан в період кризи ухвалив доктрину, відповідно до якої розпочалася перебудова економіки країни. Відтепер на її території планують розвивати не лише видобувну, а й переробну промисловість. До то­­го ж хочуть реконструювати три старих НПЗ та збудувати нові газокомпресорні станції. Астана також активно шукає партнерів для будівництва заводів із ви­­робництва сільськогосподарської техніки та переробки агросировини. За Програмою розвитку, до 2020 року на це заплановано виділити понад $50 млрд.

Проблему з місцевими кадрами влада вирішує за рахунок того, що направляє приблизно 3000 студентів щороку навчатися власним коштом в іноземні навчальні заклади. За це вони мають відпрацювати на місцевих підприємствах після повернення з-за кордону.

Та в Казахстані є й інший бік економічного розвитку. В Астані, на другому березі Ішиму, багато хрущовок, які не реконструювали з 1980-х років. Доходи населення дуже різні. За словами Рози Умарової, середній бюрократ в столиці може отримувати $1000–2000, тоді як жителі центральних неурбанізованих регіо­нів живуть на $100–300.

За словами казахських експертів, зараз багато грошей витрачається на помпезні заходи та меморіали, що ніяк не відображається на доходах простих громадян. У країні панують радянські пережитки, що проявляються в культі особи Назарбаєва, ставленні до опозиції та свободи слова. За рівнем відкритості та свободи Казахстан, за рейтингом впливової міжнародної організації Transparency Іnternational, опинився у 2010 році на 72-му місці. Це розлютило Назарбаєва, бо він намагався справити враження європейського лідера, який прагне поважати права людини. Проте насправді система управління Казахстану за інерцією залишається радянською.

Усі визнають, що президент перебуватиме при владі до смерті, хоча й може сам піти у відставку, коли погіршиться здоров’я. Проте на чесні вибори тут не варто розраховувати, й опозиція здебільшого не наважується протестувати. Найодіозніших лідерів саджають за ґрати. «Ми мали кілька можливостей виступити проти влади, та нам завадив не страх, а наші власні лінощі та сподівання, що політики і чиновники виправля­ть­­ся», – каже Роза Умарова. Всім відомо про контроль влади над громадянами, адже в країні немає справжньої опозиційної пре­­си, а інтернет можуть контролювати органи безпеки. За прикладом свого близького сусіда КНР Казахстан практикує періодичне вимкнення пошукової системи Googlе та блокування соціальних мереж, якщо на них збираються опозиціонери. Під час гучного скандалу між Назарбаєвим та його екс-зятем Рахатом Алієвим, який був змушений утекти з країни, казахські спецслужби зробили усе, аби придушити будь-які згадки про цей конфлікт у ЗМІ, адже це могло кинути тінь на родину керманича країни.

Водночас Назарбаєв не став доводити свою політику до абсурду. Як  зауважив один із кореспондентів New York Times в Середній Азії, за критику режиму в Туркменистані тебе легко можуть убити, а тут ти лише заплатиш свободою. Проте, на думку більшості опозиціонерів, це невелике досягнення, бо корумпованість казахської системи майже не змінилася за останні 30 років. Більшість казахських експертів вважають, що іноземні компанії дають казахським функціонерам величезні хабарі за право розробляти природні надра, і тому верхівка може процвітати, а пересічні казахи живуть в юртах.

Казахська влада вважає своїм великим досягненням, що вона не опустилася ні до міжетнічних заворушень, як у Киргизстані, ні до сліпого поклоніння лідеру, як в Туркменистані. Прості казахи вважають себе найкращою державою серед народів Середньої Азії, проте самі визнають, що воліють краще бути останніми серед європейських країн, ніж першими в Азії.