Великодній понеділок. Українці відпочивають, насолоджуються довгоочікуваним святом, офіційним вихідним і першим тривалим теплом після затяжної зими. А у світі вирують справжні пристрасті. На фінансових ринках, де тільки можна, триває масовий розпродаж російських активів. Вогонь глобальної паніки пожирає все: російські акції, облігації, рублі. Причина одна: 6 квітня Міністерство фінансів США запровадило нові санкції проти Росії. Наслідок — за перші три торгові сесії тижня рубль утратив майже 11%, індекс акцій РТС — понад 15%, подешевшали й державні облігації РФ. Власники акцій, що входять до індексу РТС, за три дні недорахувалися $25 млрд. Пізніше російські активи трохи відіграли втрачені позиції, але фінансове та емоційне потрясіння залишилося чималим.
Нові санкції стали логічним продовженням останніх подій. Міністр фінансів США Стівен Мнучін заявив: «Російський уряд займається згубною діяльністю в усьому світі, зокрема продовжує окупацію Криму та провокує насилля на Сході України, постачає режим Асада матеріалами та озброєнням для бомбардування населення Сирії, намагається підірвати західні демократії та провадить шкідливу кіберактивність». Сюди можна було б додати отруєння Скріпаля та низку інших каверзів, але від цього суть не змінюється: РФ працює на руйнування та дестабілізацію в багатьох регіонах світу. Американці вважають, що російські олігархи та політична еліта повинні відповідати за дії свого уряду, тому Мінфін США запроваджує нові санкції, заморожуючи американські активи 24 російських фізичних осіб та 14 юридичних, олігархічних і державних. Нібито все логічно.
Читайте також: Як Газпром маніпулює на ринках Європи. Досвід Польщі
Але на це можна поглянути з іншого боку. Річ у тім, що кожен важливий геополітичний крок зазвичай має кілька наслідків. Деякі з них стають побічними ефектами на тлі основної мети. Іноді вони негативні, небажані, а часом становлять для áктора не менший інтерес, ніж основна мета. Інколи перебувають у фокусі уваги світової спільноти або, навпаки, свідомо не афішуються чи навіть приховуються áктором. Так може бути й тепер.
Газова головоломка
Левова частка людей і компаній, покараних санкціями, представляє нафтогазову галузь РФ. Нічого дивного, адже щодо пов’язаних із нею осіб систематично застосовуються обмеження від 2014 року. Здавалося б, логіка проста: Росія має потужні поклади нафти й газу, видобування яких контролює Кремль, використовуючи газо- та нафтодолари для різних «диверсій», починаючи від України й закінчуючи американськими виборами. Що більше обмежень буде щодо російської нафтогазової галузі, то менше нафтодоларів і можливостей для руйнування лишатиметься в кремлівської орди. Цей причинно-наслідковий зв’язок лежить в основі тактичної мети санкцій проти російської енергетики: обмежити матеріальний базис для зовнішньої агресії Кремля.
Читайте також: Суворий український клімат
Але, ймовірно, є ще одна мета, стратегічна. Річ у тім, що останнім часом США суттєво збільшили обсяг видобутку природного газу. Завдяки розробці сланців за 10 років обсяг виробництва блакитного палива там зріс на 43% і, за оцінками Енергетичної інформаційної адміністрації (ЕІА), до 2040-го збільшиться ще приблизно на 50% нинішнього рівня. Минулий рік став для США епохальним: за даними ЕІА, країна вперше в історії стала нетто-експортером природного газу. Галузь стрімко розвивається, але поки що має дуже обмежений ринок збуту, адже економіки Мексики та Канади не можуть поглинути необхідну кількість блакитного палива, а потужності для експорту скрапленого газу (LNG) за межі континенту наразі замалі. Надлишок блакитного палива на північноамериканському ринку відображає його ціна: у березні вона становила $96 за 1 тис. м3, що на 62% менше за середню ціну російського газу в Європі. З огляду на це налагодження експорту скрапленого газу та завоювання місця на ринках інших континентів — стратегічний пріоритет США, який американці можуть тримати в голові, готуючи будь-які геополітичні дії, зокрема й запровадження санкцій проти Росії.
Будучи нетто-імпортером природного газу протягом багатьох десятиліть, Сполучені Штати не мали потреби розвивати експортну газову інфраструктуру. Тому на кінець минулого року в них був лише один LNG-термінал у Луїзіані потужністю близько 20 млрд м3 на рік. Однак збільшення видобутку блакитного палива спровокувало стрімкий розвиток інфраструктури: до 2020-го американці планують розширити термінал у Луїзіані, запустити ще п’ять нових і таким чином довести експортні потужності до 110 млрд м3 на рік. Це зробить США одним із трьох найбільших світових експортерів скрапленого газу разом із Австралією та Катаром.
Європа в очікуванні
З огляду на тісні зв’язки між Америкою та Європою європейський ринок є стратегічно пріоритетним пунктом призначення американського газу. Споживання блакитного палива в Європі зростає, водночас Росія домінує на європейському ринку. За даними Єврокомісії, у III кварталі 2017-го з РФ надійшло 44% природного газу, імпортованого до Євросоюзу не з країн-членів. При цьому за весь 2017-й, за даними Financial Times, його експорт із Росії до Європи зріс на 8,1% — майже до 194 млрд м3.
Читайте також: Шлях дракона. Чи є порятунок в інвестиціях
Позиції імпортерів скрапленого газу на ринку ЄС значно гірші, ніж у росіян. У III кварталі 2017-го його ввіз становив тільки 16% імпорту не з країн-членів. Потенціал європейських LNG-терміналів реалізований лише на четвертину: сьогодні їхня пропускна спроможність — 223 млрд м3 на рік, із яких понад 30 млрд м3 запустили за останні п’ять років (зокрема, у Польщі та Литві). Ще кілька терміналів у процесі будівництва, а їх запуск протягом наступних п’яти років збільшить загальну пропускну спроможність на понад 40 млрд м3. Тобто Європа вже сьогодні готова прийняти весь обсяг газу, який американці експортуватимуть через LNG-термінали, що будуть збудовані до кінця 2020-го, і навіть більше.
Коли американські термінали запрацюють на повну потужність, США зможуть теоретично претендувати на 20–25% європейського імпорту, що дасть їм змогу не тільки задовольнити власною пропозицією весь приріст попиту, а й конкурувати з наявними постачальниками. Європі такі поставки надзвичайно вигідні. Йдеться не тільки про теоретичну диверсифікацію джерел постачання, як вчить економічна теорія. По-перше, поява на ринку будь-якого суттєвого обсягу американського газу запустить механізм урівноваження цін на ринках Європи та Америки. Ринкова вартість блакитного палива в США зростатиме, що сприятиме нарощенню видобутку (саме тому американці сьогодні такі активні, а з часом їхня активність лише збільшуватиметься пропорційно до масштабів галузі та обсягів експорту). А в Європі ціна газу, навпаки, знижуватиметься. У перспективі вона може впасти порівняно з нинішнім рівнем у півтора-два рази, що дасть змогу європейським споживачам заощаджувати десятки мільярдів євро на рік. Економічний ефект буде колосальним. По-друге, домінування РФ на європейському ринку газу припиниться з усіма політичними та економічними наслідками, які з цього випливають. Цілком імовірно, що рекорд, установлений експортом російського блакитного палива до ЄС торік, стане недосяжним навіки. З Росією матимуть справу, але лише в масштабах, які не загрожуватимуть безпеці ЄС та країн-членів.
Утрата позицій на європейському газовому ринку — катастрофа для РФ. Єдине, на що може сподіватися Кремль, то це на зростання обсягів самого ринку, щоб на ньому знайшлося місце всім. Однак стратегічна орієнтація ЄС на відновлювані джерела енергії робить такий сценарій малоймовірним. Швидше за все, обсяги постачання з Росії до Європи поступово зменшуватимуться. Вкупі зі зниженням ринкової ціни це призведе до драматичних наслідків. Кремль більше не зможе використовувати енергетичний сектор як інструмент геополітики. Росія щороку недоотримуватиме десятки мільярдів доларів, що зробить країну біднішою та позбавить її керівництво економічного базису для геополітичних каверзів. Інакше кажучи, РФ може просто перейти в нижчу лігу геополітики. Ця загроза, можливо, лякає Кремль більше, ніж збідніння російського населення.
Читайте також: Економічний націоналізм. Гра на випередження
Зрозуміло, що РФ не влаштовує така перспектива, тож Кремль докладає всіх зусиль, аби вона не стала реальністю. Передусім на його користь грає тривала історія ведення Росією газового бізнесу з багатьма європейськими компаніями та країнами. Газпром має низку лояльних споживачів, які не мінятимуть шило на мило, якщо його пропозиції будуть ринковими. Ось чому російський газовий монополіст почав проявляти небачену раніше гнучкість у ціноутворенні та умовах постачання блакитного палива. Власне, саме під соусом комфорту для споживачів росіяни намагаються «продати» Європі «Північний потік-2». Якщо на ринку з’являться десятки мільярдів кубометрів американського газу, може статися так, що не тільки «Північний потік-2» буде не потрібен, а й українська труба лишатиметься помітно незаповненою. За таких умов згаданий газогін перетвориться на масштабний економічний провал, який не виправдає навіть його геополітична доцільність як інструменту тиску Кремля на Україну. Європейці це розуміють, тому від них, зокрема й від перших осіб країн ЄС аж до Анґели Меркель, дедалі частіше чути, що «Північний потік-2» є суто політичним проектом, який не можна реалізовувати без гарантій конкретного рівня завантаженості української газотранспортної системи.
Там, де Кремль не може зберегти свої позиції ринковими методами, у хід ідуть традиційні інструменти: підкуп високопосадовців, тиск на країни та компанії через неекономічні важелі впливу. Але їхня ефективність послаблюється: грошей на підкуп меншає, а через кілька років у нових ринкових умовах їх може стати невигідно витрачати взагалі, бо шкурка буде не варта вичинки.
Кремль опинився в програшній ситуації. Як показує досвід, коли європейський споживач матиме вибір, у кого купувати блакитне паливо, він вибиратиме надійних партнерів, із якими Європу об’єднує не тільки бізнес, а й спільні цінності. Приклади поведінки Кремля на європейському газовому ринку доводять, що Росія не є таким партнером. І що більшій кількості європейців відкриватимуться на це очі, то швидше РФ втрачатиме свою частку на газовому ринку ЄС. Санкції США, які нерідко дублюють керівні органи Євросоюзу, і глобальний суспільний резонанс, який вони викликають, відображають та пришвидшують цей процес незалежно від того, чи є це однією з цілей їх запровадження.
Алюміній і геополітика
Окрім російської нафтогазової галузі під санкції США потрапила ще одна — алюмінієва. Вона представлена Об’єднаною компанією «РУСАЛ», що є другим у світі виробником алюмінію, її материнською структурою EN+ і російським олігархом Олєґом Дєріпаскою, власником. Для них санкції виявилися неймовірно болючими, бо на американському ринку «РУСАЛ» отримує суттєву частину доходів: за минулий рік звідти надійшло понад 14% усієї виручки. Акції компанії відреагували різко. За 10 днів після запровадження обмежень вони подешевшали на 42%. У результаті «РУСАЛ» був змушений попередити інвесторів про можливість технічних дефолтів за своїми зобов’язаннями. Це зайве свідчення серйозності ситуації.
Як зазначають аналітики, Дєріпаска не належить до найближчого оточення Путіна. Тому санкції проти нього не надто зашкодять Кремлю. Так, російська економіка їх відчує, але критичними для неї вони, мабуть, не стануть. Тож головну їхню мету варто пошукати деінде.
Читайте також: Креативна (недо)революція
Останні події підказують нам напрями пошуку. Близько півтора місяця тому Дональд Трамп запровадив імпортні мита на сталь (за ставкою 25%) та алюміній (10%). Спочатку вони стосувалися продукції з усіх країн, окрім Мексики та Канади. Пізніше до винятків додали Австралію, країни ЄС, Південну Корею, Бразилію та Аргентину. Це перший ключовий факт. Через кілька тижнів, на початку квітня, Вашингтон оголосив перелік із приблизно 1,3 тис. найменувань китайської продукції, які пропонувалося обкласти імпортним митом за ставкою 25% (уже наступного дня КНР відповіла списком зі 106 американських товарів, які можуть обкласти дзеркальним митом). Це другий ключовий факт. І, за оцінками The Economist, у китайському переліку навіть не пахне намаганням відповідати вимогам СОТ. Це третій ключовий факт.
Після зазначених кроків США у світі заговорили про ймовірність масштабної торговельної війни. Такі розмови загалом не позбавлені сенсу, адже ці війни — невід’ємний елемент економічного розвитку та глобалізації. Але є один нюанс. Розвинені економіки зазвичай потужніші та продуктивніші за інші. Тому в нормальних обставинах їм немає сенсу захищати національного товаровиробника, який і без допомоги держави завдяки своїй ефективності перемагає в конкурентній боротьбі, а тому зацікавлений у вільному, відкритому ринку в усьому світі. Необхідність у захисті держави виникає тільки тоді, коли розвинена економіка переживає кризу, ослаблення національного бізнесу й підвищення рівня безробіття, а тому має достатньо вільного людського ресурсу, щоб спробувати замістити імпорт. Ні в США, ні в Китаї на сьогодні ми не спостерігаємо нічого подібного, там ситуація прямо протилежна. В обох країнах зайнятість (відповідно 155 млн і 766 млн осіб) перебуває на історичних максимумах, рівні безробіття (4,1% і 3,9%) близькі до мінімумів за багато десятиріч. Їхні економіки близькі до перегріву, тому на сьогодні торговельні війни в класичному розумінні їм не потрібні, бо бракує людських ресурсів для імпортозаміщення.
То навіщо вони тоді займаються протекціонізмом? Зазначені ключові факти наштовхують на відповідь. По-перше, неузгодженість із вимогами СОТ китайського переліку американських товарів, на які можуть запровадити імпортні мита, вказує на те, що КНР не влаштовує нинішня система світової торгівлі. Коли якась дрібна країна висловлює претензії, її змушують грати за загальноприйнятими правилами, але коли це робить надкраїна, то є приводом для перегляду правил. По-друге, перелік країн, на які не поширюються американські імпортні мита на сталь та алюміній, вказує на те, що США починають формувати таке собі вузьке коло довіри або компактну зону впливу, яка об’єднує традиційно лояльні держави Західної півкулі та ЄС, а також Австралію та Південну Корею (можливо, останні дві — поки що). Співпраця з цими країнами буде пріоритетною для Вашингтона. Ймовірно, Сполучені Штати стануть тим полюсом, який відповідатиме за безпеку та підтримуватиме порядок у цій зоні впливу, використовуючи здебільшого економічні важелі, яких виявиться достатньо завдяки дедалі тіснішим торговельним та іншим зв’язкам. Власне, стратегічний вихід США на європейський ринок газу в цьому контексті є лише фактором економічної безпеки євроатлантичної зони впливу. По-третє, Китай із часом формуватиме свою зону впливу.
Читайте також: Експорт електрики. Ризикований сценарій
Поки що ці процеси в зародковому стані, але проект «нового Шовкового шляху», який стосуватиметься десятків країн Азії, Африки й нібито зачепить Європу, цілком відповідає зазначеній парадигмі. Важливо те, що КНР м’яко починає формування такої зони впливу з переговорів зі США, які довгий час відігравали роль світового поліцейського й фактично відповідали за порядок у більшій частині світу. З одного боку, Вашингтон змушений іти на поступки, зважаючи на зростання могутності Китаю. Це можна простежити у відмові Трампа від Транстихоокеанського партнерства (торговельної угоди, що мала запровадити зону вільної торгівлі між 12 країнами Тихоокеанського регіону, зокрема й США), а також у регулярних контактах між Трампом та Сі Цзіньпіном (за Обами частота американсько-китайських зустрічей на найвищому рівні була значно меншою), на яких, очевидно, обговорюється нова модель світового устрою. З другого боку, Піднебесна допомагає Штатам вирішувати проблеми в новій зоні своєї відповідальності, передусім із ядерним статусом Північної Кореї. Тобто зона впливу навколо Китаю формується поступово, без різких рухів. Це взаємовигідно для обох полюсів, хоча, мабуть, вигода КНР більша відповідно до потенціалу країни та перспектив його реалізації в найближчі десятиліття. По-четверте, взаємні митні тарифи США та Піднебесної можуть свідчити не так про торговельну війну в класичному розумінні, у протекціоністських цілях, як про бажання двох надкраїн замістити китайські та американські товари відповідно імпортом із країн, що входять до відповідної зони впливу. Наприклад, Мексики у випадку США та, скажімо, Казахстану у випадку КНР. Такі дії зроблять тіснішими економічні зв’язки в межах зон впливу, а відтак створять для двох світових поліцейських більше інструментів впливу та забезпечення порядку.
Усі наведені аргументи свідчать про те, що, швидше за все, ми стаємо свідками формування нового світового устрою з двома полюсами, які відповідатимуть за порядок у межах своїх зон впливу. Мрія Путіна про багатополярний світ, озвучена ним у 2003 році, стає реальністю. От тільки Росії серед цих полюсів не буде, бо її просто копняком виштовхують із євроатлантичної зони впливу й віддають на поталу Піднебесної. Вона буде змушена грати за правилами Китаю, бо з часом її економічна залежність від нього тільки зростатиме (запуск газопроводу «Сила Сибіру» з кінця 2019 року є тільки першим кроком). У цьому контексті санкції США проти російської алюмінієвої галузі є видворенням зі стратегічного ринку постачальника-важковаговика, що не належить до євроатлантичної зони впливу. Така версія цілком вписується в низку протекціоністських заходів, ухвалених Сполученими Штатами, і відповідає наявним геополітичним тенденціям.
Нам невідомий повний перелік усіх цілей санкцій. І, можливо, ми ніколи не дізнаємося їх. Тому не можемо нічого стверджувати напевне, нам лишається тільки аналізувати та зіставляти. Такий аналіз показує, що дух і буква обмежень, запроваджуваних Сполученими Штатами проти Росії, цілком уписуються в глобальні геополітичні тенденції, ба навіть задають їм тон. Якщо світові тенденції справді такі, то Україні з часом тією чи тією мірою доведеться робити вибір: грати за ринковими правилами євроатлантичної зони впливу чи за правилами сили, особистих зв’язків і державного капіталізму, себто азійської. Можливо, це питання ніколи не стане руба, а ми будемо телятком, яке двох маток ссе, тобто використовуватимемо свої конкурентні переваги, щоб заробляти і в одній, і в іншій зоні впливу. Але ми повинні мати це на увазі й готуватися до всіх наслідків, які випливають із такого розвитку подій, належно вибудовуючи державну політику.