Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

Два найдорожчі слова

Статті
25 Серпня 2022, 09:28

Велика Французька революція подарувала Європі гасло «Свобода, рівність, братерство», воно стало матрицею для цих теренів на наступні століття. Змінювався лише контекст. Наші Перші Визвольні змагання подарували нам грізне «Воля або смерть», яке об’єднало повстанців різних політичних таборів: від анархістів Гуляйполя до націоналістів Холодного Яру. «Свобода наша релігія», – було написано на згорілому Будинку профспілок на Майдані в 2014-му. В цьому проступила спадковість нашої боротьби і належність до європейської системи цінностей. Декларації, референдуми, Конституція – це все важливо, але є щось понад них. Громадянина творить не паспорт і навіть не знання слів гімну. Є дещо вище, що не здатні вмістити навіть ідеально виписані закони і підзаконні акти.

Я відчував це на Майдані і всі наступні роки, які ховаються за абревіатурою АТО-ООС.

Потяг Інтерсіті, Костянтинівка-Київ, 2016 чи 2017 рік, довжелезна черга до буфету, переді мною хлопець у камуфляжі, здається, він був з «30-ки», де я служу тепер. Він бере кілька хотдогів і колу, але виникає проблема із терміналом, в Інтерсіті це відома біда, готівки у солдата немає.

– Я заплачу, друже, не парся, – на щастя, у мене було досить паперових грошей.

Дрібний епізод, де я жодним чином не хочу вихвалятись тим, що зробив щось надзвичайне. Навпаки це типова поведінка. Хто з вас не вчинив би так само?

От ще одна «залізнична» історія. Січень 2015-го. Я безнадійно застряг на вокзалі у Слов’янську. Квитків немає, електрички не ходять. Єдиний шанс – перехопити поїзд в Ізюмі. Підхожу до компанії офіцерів, які теж ніяк не придумають, як вибратись на «велику землю». Швидко знайомимось.

– Гайда з нами, волонтер, щось придумаємо!

Ми всімох, а ще зброя, броніки, набиваємось в один УАЗик, що ледь рушає з місця по ожеледиці. Але все добре. Доїхали до Ізюма за 5 хвилин до прибуття потягу.

– Так, волонтер, приходиш до нас у вагон на вечерю, без розмов, – командує старший групи Андрій.

– Слухаюсь, – кажу напівжартома. Насправді пропозиція слушна: від ранку я мав марш на Дебальцеве і нічого не їв.

Революція гідності, а згодом і війна, породили солідарність, ту систему координат, в якій чітко розпізнаються «свій-чужий». У мирні роки ми були розділені силою силенною умовностей: статус (от вже дурня, пережиток станового суспільства, проти якого повстали французи ще в 1789-му), регіональні відмінності (пам’ятаєте, як довго політики спекулювали на мапі з «трьома сортами українців»?), постколоніальні фантомні болі (з інтересом спостерігаю за переродженням вчорашніх «пушкіністів»).

Читайте також: Як війна вплинула на нашу ідентичність, пам’ять та цінності

У мирні часи увійшло в моду поняття «бути на позитиві». Я був далеким від його втілення. Вистачало і проблем, і несправедливості. Душити з себе посмішку, вдавати, що поганого не існує, жити псевдоемоціями – усіх цих навичок я не здобув і, мабуть, втратив якісь можливості у тій «позитивній» спільноті. Але за роки війни я все надолужив. Ні, я не став подібним до життєрадісного комівояжера мережевого маркетингу. Натомість відчув, що це справді моя країна, моє суспільство. І я в ньому свій.

Війна стала каталізатором усіх тих процесів, які боялися прискорювати усі політики, навіть ті,  кого називали проєвропейськими націонал-демократами. Мова? Не на часі. Помісна Церква? Не треба поспішати. Українізація? Не розділяйте суспільство. Декомунізація, деколонізація? Це ж наша історія. Ми в цьому сиропі варилися роками, і багатьом це здавалося прийнятним. Російська агресія зробила солідарними тих, хто ще вчора були непримиренними. І всі «неоднозначні питання» були розв’язані швидко чи бодай віднайдені рішення; реалізація – це вже справа техніки.

У наших ворогів є цікавий термін «соотечетсвенники». До них вони зараховують усіх, хто володіє російською і народився на теренах колишнього СРСР. Від їхнього імені Москва і розв’язала всі війни від початку 1990-х. Я сам чудово вкладаюся у визначення «соотечественника»: зі своїми батьками я говорив російською, українську вивчив у школі, маю чимало родичів в РФ.  Моя історія не унікальна. Таких як я гуртом записали в креоли, які марять відновленням імперії. Так вирішив Путін. Він намагається вплести нас у вигадану дугіними-сурковими ідентичність. Але ми обрали іншу – не ту, що накидають згори, а ту, що йде від серця, від почуття солідарності зі своїми ближніми, з тими, хто цінує свободу, а не царський батіг.

Ми, можливо, звикли і не помічаємо цієї солідарності у повсякденному житті. Вона у волонтерстві, що охопило мільйони українців на Батьківщині і за її межами. Вона в усій цій творчій енергії, яка протистоїть ворожій культурній агресії. Вона виявляється кожного разу, коли цивільні кажуть військовим «дякуємо за службу». Коли в село заходить колона наших БМП і курява здіймається до неба, бабці, що сидять на лавці, вітають бійців, а вже за 10 хвилин пригощають їх молоком і пиріжками. Коли молода мати з дитиною опиняється в чужому (хоча українські міста не бувають чужими) місті і пише в ФБ «де перебути комендантську годину», а місцеві мешканці пропонують їй десятки варіантів.

Ще одне слово, яким збагатилося наше життя в останні роки – побратимство. Воно ніби зійшло з вуст гоголівського Тараса Бульби, який казав, що немає нічого святішого від запорозького товариства, бо «ріднить воно не по крові, а по душі». Гоголь, що не служив у війську і не був на жодній війні, але походив зі старшинського роду, максимально точно передав те найдорожче, що відчуває кожен воїн. Коли в жахливому побуті, по коліно в болоті, під щільним ворожим вогнем люди діляться останнім сухарем, це і є побратимство. Коли сидиш у мирному місті, в колі сім’ї, дзвонить телефон: «Алло, братан, я тут заскочив проїздом», ти прожогом вилітаєш з хати і мчиш через усе місто, щоб побачити побратима. Нехай у нього все буде гаразд і ви просто вип’єте чарочку-другу. А якщо є проблеми: здоров’я, фінансові негаразди, пошук роботи (вписатися у мирне життя – це не змонтувати кіноплівку, зірвеш не одну різьбу доки влаштуєшся) – хто прийде на допомогу? Побратими!

Читайте також: У чому суть поточного історичного моменту і як нам уникнути катастрофи

Я свого часу писав про те, що найціннішою валютою нашого часу є довіра. Коли в мирному житті тебе на кожному кроці намагаються обдурити рекламою «швидкогрошей», коли виборчі обіцянки є чимось зрідні цирковим трюкам, коли самозванці-гуру «змінюють світ афірмаціями», важко побачити у ближньому когось окрім шахрая. Дурити ж на війні не має сенсу. Тут інші правила: в труні кишень немає, а про***в (проґавив – Ред.) – убило, тому ти маєш вірити тому, хто прикриває твою спину. Вірити в нього, його автомат, його влучність. Сліпо вірити. Інакше ніяк. І байдуже, ким ви були у цивільному житті. Яким був ваш матеріальний статус, в я кому регіоні ви мешкали, за кого голосували на крайніх (даруйте за професійну деформацію) виборах.

Я не романтик в рожевих окулярах. Доводилося бачити панікерів і мародерів в погонах, нечистих на руку волонтерів, політичне розбещення фронтовиків. Лайна вистачає, його неважко помітити, але головне – не вляпатись. Солідарність і побратимство переможуть. Вірю у це. Інакше б ви не читали цих рядків.

Есей написаний у рамках проєкту Українського ПЕН «Діалоги про війну». Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні

15