Напередодні 8 березня в луганських магазинах спостерігався споживацький бум. Але це якщо дивитися на все з відстані, то враження багатства та можливостей, а якщо постояти в чергах на базарі, життя вносить певні корективи. Жіночка при мені купувала 250 г напівкопченої ковбаси. Продавець помилилася, відрізала 180 г — замало. Жінка попросила відкоригувати замовлення. Таке саме в молочному відділі: 150 г сиру на стіл на один раз. Рибу купують порційними шматочками — на кожного гостя чи члена сім’ї по одному. Банани по штучці. Цукерки по 100 г. Люди хочуть свята за будь-яких умов…
До мого сусіда навідалася «міліція». Він був відомим виробником самогону в нашому районі. Жив сам, торгував. Приймав друзів у гаражі. Такий собі джентльменський клуб, у якому грали в карти, зловживали та пліткували всі місцеві чолов’яги. «Міліція», звичайно ж, знала про це, бо опорний пункт від будинку цього видатного самогонника за якісь там 10 м. Але відреагувала лише тоді, коли хтось із незадоволених місцевих написав чергову анонімку, якій дали хід. І до мого сусіда навідалася ціла група уповноважених: дільничний, його ад’ютант, поняті. Ліквідували десятки літрів стратегічного запасу оковитої, вилучили самогонний апарат і зобов’язали сплатити штраф 5 тис. руб. до «державного» банку. Сусід був у відчаї. Клієнти втішили: знайшли йому самогонний апарат і вмовили не кидати вигідне виробництво. Його клієнтами були всі тутешні чоловіки, яким він наливав у борг і давав під чесне слово. Тепер він носить пляшки сам із доставкою на дім, у себе не приймає нікого. Поки що. Таке зараз життя.
Читайте також: Історія однієї вулиці
У новинах показували, як розкрили злочинну схему хабарництва в одному з місцевих вишів. Схема ця така типова, що її можна включати в посібники чи то з правознавства, чи то з геніальних злочинів світу. Студент придивляється книжки на лотку у виші, продавчиня зі співчуттям питає: «Важко вчитися зараз?». Хитає співчутливо головою. Студент жаліється: бракує часу, робота, а знайомих допомогти немає. Продавчиня каже, мовляв, а давай я допоможу, декого знаю. Не безплатно, звичайно. Тобі що? Один залік (300 руб.) чи, може, всю сесію закрити без клопоту (до 5 тис. залежно від факультету та курсу)? Далі студент лишає гроші й залікову, продавчиня телефонує знайомій лаборантці, яка виконує роль кур’єра: бігає із заліковою по викладачах. Гроші навпіл. Викладачі «своїм» (тобто колегам) ставлять безплатно. І ось саме цю схему розкрили. Нам у новинах розповіли про неї як про акт дивовижного злочину. Назвали злочинною схемою та показали книжковий прилавок, де все починалося. Це так само, як із сусідом-самогонщиком. Усі зазирають до нього цілодобово, виходять із пляшками в руках, але того ніхто не помічає, доки анонім не напише про це куди слід.
Думаєте, ця схема із сесіями під ключ тривала місяць? Такий бізнес будується роками, триває роками, бо він годує. І тому от такий клаптик від ковдри, який нам показали, — нічого не варті дрібнички. Може, саме на тому факультеті стали трохи обережнішими. А на інших зітхнули з полегшенням: нас це не стосується. Всі знають, що триває боротьба з корупцією. Всі живуть із цією інформацією, але нічого не роблять. Тобто ми всі вдаємо, імітуємо. Треба на мітинг? Добре. А вже потім питаємо одне одного: а чому він хоч був присвячений? Ми проти чого чи за що? Хоча різниці немає жодної. Дотримуємо формальних правил. Треба — зробимо. Сказали — послухали. Збирають підписи для листа Анґелі Меркель. Ми проти війни. Але підписувати ніхто не хоче: усі бояться. Хтось відверто каже: у мене в Україні пенсія, я не ризикуватиму й не ставитиму десь свій підпис, хтось просто боїться. Трохи смішно виходить. Ми проти війни, але так проти, щоб ніде не світитися. А на тих мітингах під запис прагнемо стати подалі від камер. Це як подвійна гра. Якщо ми тут живемо, треба ж приймати певні умови життя. Ось ми їх і приймаємо. Як можемо та як розуміємо.
Читайте також: Соціальний ліфт
Моя колега ходила в Станицю. Коли повернулася, поділилася враженнями: інвалідів і малюків місцеві мешканці здають напрокат за гроші заради місця в черзі. Старі на візках мандрують туди й назад, а дітей вигулюють на руках. Люди задоволені, бо йдуть за такою пільгою без черг, родичі цього живого товару теж раді: їм гроші. Навіть старі на візках тішаться, бо коли вони ще отримали б стільки емоцій та ще й на свіжому повітрі. Дивовижні речі відбуваються навколо. Іноді треба просто йти містом і дивитися широко розплющеними очима. А життя — найкращий режисер. І навколо нас дуже часто сюжети, сильніші за голлівудські блокбастери. Іноді вони викликають сум, а іноді сміх. Залежно від того, як на все подивитися.