Музей «Лезерпонт» в угорському місті Мішкольці, який я нещодавно відвідав, дивує не тільки змістом колекцій, а й незвичайним форматом. Його можна назвати краєзнавчим чи етнографічним, є там і технічна експозиція, а також відділ мінералів. «Лезерпонт» цілком приватний, створений зусиллями і коштом ентузіаста-бізнесмена, колекціонера й нинішнього директора, пана Дьордя Барна.
Пан Барна довгі роки збирав національний одяг із різних регіонів Угорщини. «Тут немає підробок чи муляжів, лише оригінальні сукні, свитки, чоботи», – каже директор музею, ведучи нас уздовж шеренги манекенів, одягнутих святково чи буденно, але однаково етнографічно виразно.
Дещо Дьордь купував, а нерідко люди просто дарували йому одяг, дізнавшись, якій меті він слугуватиме. Також чимало старого сільськогосподарського знаряддя: прядок, вил, маслобійок, дерев’яного посуду тощо – колекціонер поназбирував їх у провінціях і реставрував.
Експозиція техніки ХХ ст. нагадує наш музей при Київській політехніці. Старі друкарські машинки, арифмометри, радіоли, діаскопи, лампові телевізори, фотоапарати-динозаври… Кожен може пригадати якусь таку важливу в його житті річ.
Зал мінералів цікавий не тільки тим, що тут можна побачити вигадливі блискучі кристали: пірит, антимоніт, кварц. Специфічна й історія цих коштовностей, походженням із Трансильванії: шахтарі з сусідньої Румунії, по суті, крали їх із глибин державних копалень. Можна додати іронічно: крали в самих себе, бо ж у соціалістичній країні все, за ідеологічною матрицею, «належало народові». А далі блискучі витвори природи румуни везли на чорний ринок в Угорщині.
Соціалістичному декадансу присвячено окремий зал «Лезерпонту». Біля входу – картина, написана наче й не олією, а сиропом: угорки кидають букети квітів на башту радянського танка, що 1956 року вповзає до Будапешта. Так, соцреалізм зачепив і мадярів, про що свідчить цей приватний музей: ось вам бюст Яноша Кадара – «угорського Брєжнєва», ось піонерські бубни.
Найцікавіше у цій частині колекції – ужиткові речі того часу, як, наприклад, мотоцикл «Панонія». Пригадую, яка це була чудова іномарка в українських селах 1970-х років! Або обгортки шоколадок, страшенно впізнавані, кожна з яких, привезена в Українську РСР з «країни демократичної співдружності», колись була солодким привітом з незнищенно буржуазної Європи.
Пан Дьордь Барна створив музей від душі та «з глибини власної кишені». Ідея його «Лезерпонту» – зберегти ніжний спогад про минуле Батьківщини, навіть про роки, відгороджені від інших країн залізною завісою, яка, втім, в Угорщині – «найвеселішому бараці соцтабору», як жартують самі мадяри, – була менш залізною і значно дірявішою, ніж у нас.