Понад десятиліття тому я впродовж п’яти років мав честь викладати у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Там я працював з обдарованими студентами, викладав пліч-о-пліч із прогресивними науковцями в університеті, який, незважаючи на всі несприятливі обставини, прагнув допомогти Україні увійти в сучасний світ на світанку епохи глобалізації.
Мені особливо запам’яталась одна студентка, її звали Ольга (ім’я змінено). Це була винахідлива й кмітлива дівчина, якій ніколи не набридало ставити складні запитання і піддавати сумніву звичні «вічні істини» науки. Коли Ольга у 2000 році закінчила університет, я запитав її, що вона думає робити далі. Вона відповіла не роздумуючи: «Я планую залишитись тут і працювати задля моєї країни. Дехто з моїх друзів переїхав жити до Європи, США чи Канади, але я вірю, що в України є справжнє майбутнє, і я хочу бути його частиною. Я хочу допомогти створювати нове краще майбутнє для нас всіх». Від цих її слів мої надії злетіли немов на крилах. Це був 2000 рік.
На початку цього року уряд України з надзвичайною помпезністю проголосив 2011-ий «Роком освіти». На перший погляд, це була свята справа, і мені пригадалась розмова з Ольгою, яка відбулась 11 років тому. Проте за кілька тижнів адміністрація Януковича запропонувала такий бюджет на освіту, що він перетворив цей проект на потьомкінське село. По суті, “Рік освіти” в Україні – це міраж, неіснуючий насправді світ. Важко повірити, але запропонований бюджет різко зменшив фінансування низки кафедр і цілих факультетів Києво-Могилянки, звівши нанівець багато їхніз старань. Фінансування факультету правничих наук було урізано наполовину. Це саме сталось і зі Школою соціальної роботи. Могилянську школу журналістики, взагалі, позбавили державного замовлення. Юридичні факультети у Львові та Тернополі також скоротили, а деякі з них навіть закрили. Для порівняння: університети в південно-східній частині України, оплоті владної «еліти», отримали підвищене фінансування.
Украй засмучений, я вирішив зв’язатися з Ольгою, щоб дізнатися її думку про ці бурхливі події. Перша спроба сконтактуватися була невдалою: я дізнався, що вона переїхала до Брюсселю. Я не зупинився на цьому й вперто продовжував пошуки. Нарешті, після кількох спроб, я таки знайшов її в Брюсселі, вона працювала в банку. Коли я нагадав їй про нашу розмову більш ніж десятилітньої давнини та її обіцянку залишитися в Україні, Ольга відповіла прямо і відверто – і в цій її відповіді вчувалася тривога.
“Так, – сказала вона без вагань і спроб виправдатись, – я полишила свою країну. І ви знаєте чому, докторе Ґлісон? Тому що влада й офіційні кола України категорично проти нормального прогресу та розвитку. Звичайно, вони це заперечуватимуть, щоб приховати правду. Вони продажні, не допускають верховенства закону і дуже бояться конкуренції. Їх не цікавить нічого, крім влади».
«Але, – продовжила вона майже одразу, – є і процвітаючі українці. Вони існують. І їх багато. Просто в Україні їх усе менше й менше. Переважно вони живуть за кордоном – в таких містах, як Берлін, Торонто чи Нью-Йорк. Там ви знайдете українців, більшість із яких – молодь, готових займатись бізнесом та створювати власні компанії. Вони, як і я, працюють не покладаючи рук».
Я перевів розмову на Міністерство освіти і науки України, і реакція Ольги мене вразила, як струмом. «Так, – відповіла вона приглушеним тоном, ніби боялася, що її підслухають. – Влада терпіти не може такі місця, як Могилянка, а ще вдає, що сприяє прогресивній освіті. Як ніби там, нагорі, вони нічого не розуміють в нашому сучасному світі і не уявляють нашого місця в історії. І я боюся, що в підсумку вийде знову те саме. Нова хвиля талантів попливе за кордон у пошуках кращого життя для себе і своїх дітей».
«А ви коли-небудь повернетеся?» – насилу спромігся я запитати. «Україна – багата країна, – сказала Ольга після довгої мовчанки. – У нас куди не повернись, всюди непочатий край можливостей. Я родом з центральної України, де земля дуже щедра. Але все це багатство ховає від людей система, яка сама нічого не здатна робити і не довіряє відкритому, побудованому на справжніх інноваціях і верховенстві права суспільству, яким би не могли маніпулювати згори різні чинуші і їхні прихвосні».
«Але глибоко в серці я вірю – зміни настануть. Вони настануть, тому що Україну не можна відділити від навколишнього світу і кинути в ізолятор, щоб і не дихнула, і не поворухнулася. Ми не можемо повернутися до Радянського Союзу в жодному сенсі слова. – підсумувала Ольга. – Я говорю зовсім нет про комунізм, а про світ, у якому рішення завжди приймала купка людей, що заявляли, що діють від імені всіх інших. Купка людей, які довіряли лише один одному і нікому більше».
Що я міг ще в неї запитати? «Занадто багато змінилося відтоді, джина вже не загнати назад у пляшку. І це не лише в закладах на зразок Могилянки, а й по всій країні, де б ви не жили», – говорила Ольга.
«Так. Так, я вірю, Україна зміниться. Це лише питання часу. І тоді я повернуся».