Щоразу повертаючись до Києва з війни, ловлю себе на думці, що там якось спокійніше на голову. Звісно, загрози більше й гупає майже без упину, прилетіти може будь-коли й страх часом добряче докучає, але все одно спокійніше. Немає всього цього інформаційного сміття, фальшивих емоційних подразників, зайвих понтів, нервів. Не до того…
Понти вивітрюються самі собою, за сиренами не слідкуєш, бо немає сенсу, усе якось чесніше й відвертіше. Прожив день — дякую, Боже. Прокинувся зранку — дякую! Ніяких особливих планів, пустих надій, ілюзорних бажань. Щось не вдалося зробити — уже як є, кудись запізнився — може, й на краще. Їхали якось у гості до танкістів, затримались на цілих пів години. Дорога виявилася складнішою, ніж гадалось. Приїхали, соромно… А хлопці кажуть: усе добре. Якраз перед вашим приїздом нашу посадку обстріляли з касетними боєприпасами, приїхали б вчасно, хтозна, як було б…
Навіть звичайні люди там стають якісь трохи інші. Наші люди. Не ті, що пропікають тобі спину ненавистю й чогось чекають, а свої. Яких ти ніколи не знав до цього, але які в одну мить стають тобі рідні. Чи, може, лише поводяться не так, як зазвичай, бо обставини корелюють з поведінкою. Але вже самого розуміння, що гребеш із ними в одному човні, з якого неможливо втекти, достатньо, щоб відчувати їх своїми й довіряти. І це почуття довіри вартує багато. Хто не спробував, не зрозуміє, проте це дійсно так.
Цінуються прості речі, про які навіть ніколи не думаєш тут, у глибокому тилу, як про цінність. Умитися, наприклад, чистою джерельною водою чи виспатись у білій пахучій постелі, щоб ніхто не будив, нікуди не потрібно було б бігти чи від чогось ховатися. Чи просто постояти посеред поля між соняшників і пшениці й спокійно повитріщатися на хмари, пташок, не боячись, що якесь падло помітить і захоче вбити.
Читайте також: Зупинити хаос
Звісно, у Києві теж добре. Як лише може бути добре вдома, де тебе чекають, люблять, де розкидані твої речі й кожен куток напханий добрими спогадами. Проте тут залишається все менше справжнього. Усе менше друзів, яких можна зустріти, не домовляючись навмисне. Усе менше бажання з кимось говорити про щось нібито важливе, що не стосується війни. Бо всі ті балачки відірвані від реальності, видаються такими пустопорожніми, такими непотрібними, що аж сумно. Особливо суперінтелектуальні…
Мене взагалі дуже дивує здатність людей не помічати очевидне й продовжувати жити у своєму ілюзорному світі. Розміщувати радісні фото з мандрівок, жити у своє задоволення й хвалитися матеріальними здобутками, можливістю насолоджуватись життям в Україні чи десь за кордоном і водночас твердо вірити, що Україна переможе в цій м’ясорубці.
Знаю чимало тих, для кого війна — лише незручність, яка перепсувала їхні далекоглядні плани жити щасливо, розвиватися, вдосконалюватися, просуватися кар’єрною драбиною тощо. Така собі прикрість, з якою неможливо не рахуватися, бо вона таки впливає на температуру по палаті, але водночас майже нічого не важить для конкретного мене. Вона десь там — на сході, на півдні, але не в мене вдома. І ніколи не буде, бо я доначу на дрони, поширюю патріотичні дописи в соцмережах та вірю в ЗСУ. Хіба цього мало?
Мабуть, це мало б тішити, бо 80 % українців, за даними останніх досліджень Центру Разумкова, усе ще вірять у перемогу України в цій страшній війні. Чверть з них (24 %) вважає, що перемога настане вже до кінця 2024 року. Більш як третина (38 %) думає, що доведеться почекати ще рік-два, 15 % — що знадобиться 3–5 років, ну а решта переконана, що цей дощ надовго, але перемога рано чи пізно буде. І в мене в цьому випадку є лише одне питання: як вони собі все це уявляють? Хто має цю перемогу їм здобути і як?
Не знаю, якою може бути тут відповідь залу, хоча підозрюю. Єдине, у чому твердо переконаний, що ніякої перемоги не буде без участі кожного з нас. Спілкуючись цього разу з хлопцями там, близько до передової, я не зустрів жодного, хто знав би, як і коли ця війна може закінчитися. Ми говорили про можливості ворога й наші, про те, де може початися наступ і чи варто чекати прориву, про те, чи втримаємо ми якесь місто й чи зможемо пробити їхню оборону, чому все так складно відбувається й де які є проблеми. А от коли закінчиться війна — ні. Та ХЗН — я тут до кінця.
Можливо, так зійшлося, проте основним лейтмотивом усіх цих балачок було саме це — «до кінця». А ще — «працюємо». Є проблема — працюємо над її усуненням, бракує чогось — шукаємо можливості, не вміємо — вчимося і так далі. Подумаймо про це… Особливо ті, хто найбільше втомився й дуже хоче швидкої перемоги.