О 5:45 ранку в моєму готельному номері в Києві спрацьовує будильник. Надворі холодно й темно. Лежу кілька хвилин під ковдрою, слухаю новини і чухаю Жужика.
Встаю, готую каву, викурюю сигарету. Далі час натягати кілька шарів одягу. Футболка. Лонгслів. Флісова кофта. Тепла куртка. Потім ще чоботи. Зимова шапка, бо ж холодно, а я старий і лисий. Жужик витриваліший за мене: йому достатньо повідця.
Вирушаємо на годинну прогулянку до меморіалу загиблим на Майдані. Я людина не релігійна (Жужик і то, певно, релігійніший за мене, а він пес), але ми молимося біля американського прапора за наших полеглих співвітчизників. Читаємо ще одну молитву біля прапора мого батальйону — більшість наших загинули в машинах, чітко маркованих як медичний транспорт. Далі ще одну біля прапора Української добровольчої армії — за тих чудових хлопців, для яких єдиною оплатою праці є можливість воювати за свободу. Наша четверта молитва за всіх інших: за каталанку Емму, яка загинула в гуманітарному авті з чітким маркуванням; за Піта Ріда, який загинув, стоячи біля свого гуманітарного авта, теж із чітким маркуванням; за Кріса Перрі й Ендрю Беґшоу — двох британців, які загинули в гуманітарному авті з чітким маркуванням.
Починається дощ, я натягую на голову шапку. Вона кудись з’їхала, і моя стара лиса голова мерзне під холодним дощем. Та буває гірше: десь там сидить в окопі український солдат, а його голова мерзне під холодним дощем.
Дощ переростає в мокрий сніг. Суміш дощу з градом і вітром. А десь там сидить в окопі український солдат під цією сумішшю дощу з градом і вітром.
Ми з Жужиком проминаємо Софійський собор. На широкій брукованій площі вітер здіймає хвилі мокрого снігу. А десь там сидить в окопі український солдат, і на широких степах вітер здіймає хвилі мокрого снігу.
Повертаємося в номер. Жужик струшується і згортається клубочком на моєму армійському мішку. Ставлю воду, щоб заварити собі кави. Роздягаюся: скидаю мокру куртку, мокрі чоботи, мокрі штани. Нарешті сухо. А десь там сидить в окопі український солдат…