«Думки не терплять емоцій»

ut.net.ua
7 Вересня 2010, 13:27

 Ім’я Cергія Лозниці добре відоме кіноманам: його документальні роботи, поміж яких «Фабрика», «Блокада», «Поселення» та інші, отримали призи численних кінофестивалів. «Щастя моє» – ігровий дебют режисера, який ще в чорновому варіанті був відібраний для участі в конкурсі цьогорічного Канського кінофестивалю. Сергій Лозниця – громадянин України, багато років живе у Німеччині. Нову стрічку режисера було знято за допомоги українських, німецьких та нідерландських продюсерів (з боку України виступила компанія SOTA Cinema Group). Її події відбуваються паралельно в наші дні і в часи Другої Світової. Головний герой – далекобійник, який заблукав у глибинці на просторах колишнього Радянського Союзу.

 – Сергію, після першого показу фільму у Вологді, в залі розгорнулася дуже гостра дискусія. А які стрічки ви б самі не стали дивитися в жодному випадку?

– Я думаю, їх не існує. В кожному хорошому фільмі є п’ять хвилин поганих, і в кожному поганому фільмі є п’ять хвилин хороших

– Чому у вашої стрічки така назва?

– Спочатку я хотів знімати фільм зовсім про інше – у мене була романтична історія в романтичній традиції, яку інші культури вже давно пережили, а у нас вона існує досі. Проте, коли я почав працювати над сценарієм, історія дещо змінилася, виникла інша структура. Але назву я вирішив залишити стару, тому що вона створює дистанцію щодо фільму і дає можливість помислити.

Сценарій був готовий у 2004 році, і весь цей час він чекав на своє втілення. Чимало часу зайняли пошуки продюсерів. Але я не сидів на місці, подорожував, знімав у Росії документальні фільми.

Фільм ми знімали в Чернігівській області. Я об’їздив всю Україну в пошуках натури, і саме на Чернігівщині знайшов міста з дерев’яними будинками – Шостка, Щорс.

Одними з головних епізодів фільму «Щастя моє» є дві притчі з воєнних років. Перша – історія простака-лейтенанта, який повертався з окупованої Німеччини в рідне село. Серед іншого він мав трофейний фотоапарат і червону сукню для нареченої: «Встане на іншому краю села – видно буде». Однак те, що лейтенант по праву переможця відібрав у німців, перед посадкою на потяг додому в нього нагло привласнив комендант станції.

Друга притча – про будинок, в якому у другій половині фільму опиниться головний герой. Влітку 1941-го двоє червоноармійців, які пробираються з оточення «до своїх», заходять до цієї оселі і просять господаря – вчителя-інваліда з маленьким сином – пустити на нічліг. Гостинний чоловік частує непрошених гостей і залишає на ніч. Вранці червоноармійці сплячого господаря вбивають, забирають харчі та цінні речі, і йдуть своєю дорогою.

Останній епізод мені розповів Василь Биков, який почув її від того самого хлопчика, котрий залишився живим. І наступний свій фільм я хочу зробити за повістю Бикова, події якої відбуваються в радянські часи. Це також буде досить жорстка історія, адже й сам Биков для мене є дуже трагічним автором. Спочатку я хотів зробити на основі цієї історії документальний фільм, але потім вирішив приберегти для ігрової стрічки. Тому що епізод дуже серйозний і говорить про дуже важливі речі – про гідність. Чоловік, який мені його розповів, так і не доїхав до рідного села, не одружився і не побачив свою кохану дівчину. Тому що ця червона сукня стояла перед його очима усе життя. Також він дуже хотів стати фотографом, але після випадку на залізничній станції жодного разу не взяв у руки фотоапарат, тому що, за його словами, це одразу повертало до неприємних спогадів.. Це приниження він переніс через усе життя.

– А як сприйняли картину європейські глядачі? Адже після Канн її показ відбувся на кінофестивалі в Карлових Варах.

Я був приємно здивований реакцією глядачів у Карлових Варах. Фільм йшов у залі на дві тисячі місць, глядачі навіть сиділи на підлозі! Добре сприйняли стрічку і на «Кінотаврі». Але європейський глядач розглядає фільм дещо по-іншому. Американці, наприклад, розцінили цей фільм як «горрор», але зроблений не за законами жанру. Взагалі, іноземні глядачі практично не сприймають «Щастя моє» з точки зору висловлення автора на актуальні для своєї країни питання. У французькій «Le Monde» була цікава стаття про фільм, в якій говорилося про гротеск, про Гоголя. Критик навіть порівнював «Щастя моє» з картиною «Щастя» Алєксандра Мєдвєдкіна. Думаю, цей фільм потребує паузи між переглядом і діалогом, щоб був час відійти від емоцій і замислитися.

– Для роботи над фільмом ви запросили відомого румунського оператора Олега Муту. Як вам працювалося разом? І як ви працювали зі звуком, який у стрічці відіграє надзвичайно важливу роль?

– У будь-якому творі не існує незначних деталей, адже це і є тим, що створює і зберігає думку. А вплив звуку іноді буває сильнішим за вплив від зображення. Зі звукорежисером Владіміром Головницьким я співпрацюю давно. Він же робив звук практично для всіх фільмів Шарунаса Бартаса, працював також із Алєксандром Прошкіним і Алєксєєм Попогрєбським. Сам я дуже трепетно відношуся до звуку. У фільмі ми використали близько 95% прямого звуку, записаного одразу на знімальному майданчику.

Що ж стосується Олега Муту, то на нього було дуже важко не звернути увагу після двох приголомшливих фільмів, які я побачив. Це «Чотири місяці, три тижні та два дні» і «Смерть пана Лазареску». Я не знав, що Олег добре знає радянський простір, оскільки він родом із Кишинеу. Коли я про це дізнався, одразу йому написав, і він відповів. «Щастя моє» став другою його роботою після «Чотирьох місяців…», які отримали золоту пальмову гілку на Канському кінофестивалі.

– А що все ж таки має змінитися в суспільстві, щоб те, що ви показуєте у своєму фільмі, більше не могло відбутися?

– Думаю, люди повинні, перш за все, дуже серйозно замислитися про надзвичайно важливі речі, які їх оточують, і прийняти якесь рішення. Певен, що тут усе залежить від кожного окремо. Як кожен із нас буде ставитися до того, що відбувається, так і розвиватиметься життя далі.

За прикладами далеко ходити не треба: в Росії й Україні стоять пам’ятники Леніну – людині, яка заподіяла багато зла; це зло торкнулося кожного міста, кожного села. І ці пам’ятники вже проголошено витворами мистецтва! Чому людей це не обурює, хоча б із поваги до тих, хто був розстріляний, знищений і спалений заради ідеї, яка носила його ім’я? І поки він буде стояти на постаментах, він буде присутній – з нашої волі чи без – у нашому житті. Це так само, як уявити собі, щоб у сучасній Німеччині стояли б пам’ятники Гітлеру.

Дуже просто говорити про те, щоб таких речей у кіно людям більше не демонстрували. Але це вже неможливо. Від того, будемо ми це показувати чи ні, нічого не зміниться. А життя буде йти так, як іде, і це найстрашніше.

Біографічна нота

Сергій Лозниця – народився у 1964 році в місті Барановичі в Біларусі. Навчався і закінчив середню школу у Києві. У 1981 році поступив до Київського Політехнічного інституту на кафедру прикладної математики, згодом захистив диплом за фахом інженер-математик. З 1987 до 1991 року працював науковим співробітником Інституту Кібернетики. Паралельно працював перекладачем з японської мови.

У 1991 році вступив до Всеросійського Державного Інституту Кінематографії на відділення режисури ігрового кіна в майстерню Нани Джорджадзе. У 1997 році закінчив його з відзнакою. З 2000-го року працював режисером на студії документальних фільмів у Санкт-Петербурзі, а 2001-го емігрував разом із родиною до Німеччини.