«Мы не потеряли еще из виду деяний великих мужей малороссиян, во многих сердцах не уменьшилась прежняя сила чувств и преданности к отчизне. Вы еще найдете живым у нас дух Полуботка…»
Із листа Миколи Маркевича до Кондратія Рилєєва, вересень 1825 року, «Русская старина». — 1888. — № 12. — С. 599.
А могло ж здатися усяким царям і царенятам, що «дух Полуботка» давно погас! Що поглинання Україн завершилося ще у ХVІІІ столітті, коли «Первий» її розпинав, а «Вторая» «доконала вдову-сиротину», кажучи Шевченковими словами.
Виявляється, ні — не доконала.
Характерна річ: пишучи листа Рилєєву (якого через кілька місяців за повелінням Ніколая І повісять разом зі ще чотирма вождями декабристів, а потім крадькома зариють у землю на острові Голодай!), 21-річний історик Микола Маркевич дякував йому за вільнолюбні поеми «Войнаровський» і «Наливайко» не тільки від себе, а й від імені тих, хто думав і почував так само, як він. «Примите мою и всех знакомых мне моих соотечественников (! — В. П.) благодарность… Мы (! — В. П.) от души чувствуем цену трудов Ваших, которые Вас и предков наших прославляют…»
Емоційний лист Маркевича схожий на маніфест. І зважте: на календарі 1825 рік. Російська імперія на піднесенні; після перемог над Наполеоном вона почувається світовим гравцем. Яка там Малоросія?! Який «дух Полуботка»?! Всередині країни все «схоплено». Політика обрусіння «окраїн» не залишає «інородцям» жодних шансів. Третє відділення Його Імператорської Величності (ФСБ ХІХ століття!) чітко контролює думки вірнопідданих…
І ось раптом «дух Полуботка»!
Мине ще 75 років — і в «Україні Наддніпрянській» з’явиться політичний проект «самостійної України» (1900, автор документа — Микола Міхновський). Усупереч поглинанню й тотальній русифікації…
То що ж це за диво таке, отой «дух Полуботка»? І що відбувалося у проміжку часу «від Маркевича до Міхновського»?
10 чинників нашої свободи
1. Поглинання поглинанням, але на великому просторі Російської імперії живою залишалася вікова стихія українського етносу, що витворив свій неповторний лад життя. Це до нього, багатомільйонного українського люду, звертався Іван Франко, малюючи в уяві картину будущини свого народу: «Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом…» (поема «Мойсей», 1905 рік). Ось на цьому просторі від Карпат до Кавказу — з Воронежчиною, Курщиною, Білгородщиною, Стародубщиною, Берестейщиною, Кубанню й навіть Таганрогом — наперекір усьому рік за роком жило-хвилювалося море української мови й народної культури в усіх формах її вияву. Біля церков, на базарних майданах співали кобзарі й бандуристи, не даючи згаснути історичній пам’яті, яку (здавалося царям і царенятам) вже давно присипало попелом…
«А ми хто? Ми хіба не руські?» — допитувався батька малий Сашко в Довженковій «Зачарованій Десні».
І у відповідь чув: «Ні, ми не руські». «А які ж ми, тату? Хто ми?» — не вгавав Сашко, білоголовий чернігівський хлопчик, якому випало народитися наприкінці ХІХ століття.
І у відповідь чув: «А хто там нас знає. Прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. […] Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось…»
Довженкова Десна текла крізь загублену Гетьманщину. І на її берегах, як і на берегах інших українських річок, протягом сотень літ бігали-виростали мільйони таких Сашків, вбираючи у своє єство звуки материнської колискової і той лад життя, часткою якого були й вони самі. Зрештою наставав момент, коли в їхній свідомості прокидалося таке природне й таке болісне запитання: «Хто ми?».
2. Складніше, суперечливіше було на вищих «поверхах» українського суспільства. Після так званої Переяславської ради, коли Козацька держава стрімко перетворювалася на васала Московії, для вчорашньої старшини настав час прискореної асиміляції. Вона «перекидалася» на бік 
сюзерена. Надто ж після того як Єкатєріна ІІ своєю Жалованною грамотою дворянству (1785) дозволила козацькій старшині «переписуватись» у дворян. «Нашому народові відтято його аристократію, яка, на додаток, переставала бути аристократією взагалі, тратячи свою національну й особисту індивідуальність, бувши вповні залежна від примхи того чи іншого урядового петербурзького чинника», — гірко констатував Євген Маланюк.
Апостоли, Галагани, Гудовичі, Милорадовичі, Миклашевські, Полетики, Скоропадські, займаючи важливі ніші в самодержавній російській ієрархії, ставали будівничими імперії, русифікувалися. У посткозацьких родоводах можна відшукати чимало історій, що унаочнюють драму України, примушену до своєрідного донорства, себто роботи на іншу націю, культуру, державу…
Однак середовище нащадків козацької старшини не було однорідним.
Читайте також: Незалежність як імператив
Незрідка траплялися тут «презавзяті патріоти» з їхнім декоративним малоросійським сентиментом для домашнього вжитку. Вони полюбляли «вольнодумствувати в шинку», проте насправді були вже не українцями, а малоросами з характерним для цієї «породи» почуттям меншовартості.
Були високопоставлені державні мужі на взірець сенатора єкатєрінинських часів Дмитра Прокоповича Трощинського, у яких жив земляцький інстинкт, що змушував їх турбуватися про «благо Малоросії». У багатьох аристократичних родинах Лівобережжя зберігалися фамільні легенди, архіви, портрети предків — усе це нагадувало про Гетьманщину і втрачені вольності. «Моя вся сім’я була глибоко віддана російським царям, але у всьому підкреслювалося, що ми не великороси, а малоросіяни», — згадував Павло Скоропадський. І ці його слова означали, що серед заможної верстви «малоросіян» за довгі роки перебування в колоніальному стані сформувався феномен подвійної ідентичності.
Були в середовищі нащадків козацької старшини й автономісти, чий україноцентричний патріотизм мав політичне забарвлення. Найяскравіший приклад — Василь Васильович Капніст із Великої Обухівки, що неподалік Миргорода. «Батько мій любив жагуче батьківщину свою і готовий був жертвувати всім своїм багатством для блага Малоросії, — писала в спогадах донька Капніста Софія. — [Він] страждав разом з нею (Україною. — В. П.), через що часто був сумний. […] Одне бажання його було — відновити колишнє благоденство й багатство Малоросії і оживити народ, який ще пам’ятав свою свободу…»
Страждання Василя Капніста відбилися у його знаменитій «Оді на рабство» (початок 1780-х):
Отчизны моея любезной
Порабощенье воспою…
Куда ни обращу зеницу,
Омытую потоком слез,
Везде, как скорбную вдовицу,
Я зрю мою отчизну днесь…
Старий поет у такий спосіб реагував на централізаторську політику Єкатєріни ІІ, що оберталася для України втратою автономних прав…
А в 1791 році він, як відомо, здійснив свою відчайдушну таємну місію: поїхав у Пруссію, щоб зустрітися з кабінет-міністром графом Герцберґом і від імені «доведених до крайнього розпачу тиранією російського уряду» земляків попросити протекції (ішлося про те, що «в разі війни Пруссії з Росією» Україна спробувала б «скинути російське ярмо […] і відновити давню козацьку конституцію»)…
Настрої, що відбилися в листі Маркевича до Рилєєва, мали, отже, глибоке коріння.
3. Ідея народності (себто національної самобутності!) набула неабиякого поширення в добу європейського романтизму. У слов’янських країнах почався процес національного пробудження. Порив до себе самої переживала й Україна, якій німецький філософ Гердер пророкував майбутнє «нової Еллади».
Читайте також: Попередні підсумки
Національне пробудження супроводжувалося підвищеним інтересом до власних історичних витоків, героїчної минувшини, фольклору. Процес самопізнання почався й на українських теренах. 1818 року з’явилася «Грамматика малороссийского наречия» Олексія Павловського. Услід за нею вийшли збірки українських пісень Миколи Цертелєва (1819) і Михайла Максимовича (1827, друге видання — 1834). Серед тих, хто відгукнувся на заклик Максимовича «сохранить для словесности сии памятники» (пісні), був випускник Харківського університету Ізмаїл Срезневський, який у 1833–1838 роках видав серію збірників «Запорожская старина» (ними захоплювалися Микола Гоголь і Тарас Шевченко)… «Народовивченням» зайнявся і молодий Пантелеймон Куліш. Це з його ініціативи професор Осип Бодянський видав у Москві «Історію русів» (1846) — унікальну пам’ятку української історичної та політичної думки, просякнуту автономістським духом (це в ній читачі знаходили розповідь про гетьмана Полуботка, який дорікнув деспотові Пєтру І за руйнування «отечества нашего», закликавши його до «восстановления прав наших и преимуществ»).
Тоді ж таки, на початку 1840-х, побачила світ «Історія Малоросії» Миколи Маркевича…
«Малоросія» входила в моду, про що свідчила й поява «українських шкіл» у польській та російській літературах 1820–1830-х (як тут не згадати молодого Гоголя, який, переживши творчу невдачу зі своєю юнацькою поемою «Ганц Кюхельґартен», швидко переорієнтувався на «хутір біля Диканьки»!).
4. 1840-ві роки ознаменувалися «підземним вибухом нації» (Євген Маланюк): з’явився Тарас Шевченко. Восени 1843 року, приїхавши в рідний край після 14-річної розлуки з ним, він написав вірш «Розрита могила», в якому від імені матері України виставив суворий історичний рахунок Богданові Хмельницькому. За Переяслав. Тарасові здалося, що України (тим паче тієї, яка жила в його уяві) немає, її приспали російські царі. З того страшного болю за Україну й постало Шевченкове бунтівливе апостольство: відтепер його слово, ставши голосом німого народу, мало розбудити приспану Україну до нового життя.
5. Цікаво, що образ приспаної/пробудженої України є і в програмовому документі Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847): «І пропала Україна. Але так здається. […] Голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян…»
Пробудження України київські братчики пов’язували з ідеєю федерації слов’янських народів. Але як це їхнє бажання мати «непідлеглу республіку в союзі слов’янськім» відрізнялося від великодержавних мрій російських «слов’янофілів», яким хотілося, по-теперішньому кажучи, максимально 
розширити межі «русского міра»! Цю відмінність не могло не помітити натреноване око шефа 3-го відділення Алєксєя Орлова: «В Киеве же и в Малороссии славянофильство превращается в украинофильство»…
«Книга буття…» вражала своєю безкомпромісною історіософією. У ній винесено суворий присуд і політиці Москви після 1654 року («скоро побачила Україна, що попалась у неволю; […] цар московський усе рівно, що ідол і мучитель»); і «Вічному миру» 1686 року між Московією та Польщею («розділ України єсть найпоганше діло, яке тільки можна знайти в історії…»); і Єкатєріні ІІ («А німка цариця Катерина, курва всесвітня, безбожниця, убійниця мужа свого, востаннє доконала козацтво і волю…»)…
Програмові ідеї Кирило-Мефодіївського братства виростали не на голому місці: Сергій Єфремов, скажімо, вважав, що «дух Полуботка» витав і в товариствах, названих згодом декабристськими: «Українське товариство таки існувало, сусідуючи, з одного боку, з масонськими ложами, а з другого — з таємними політичними організаціями того часу». У кожному разі Братство було ідейно пов’язане не лише з польським «пілігримством» 1830-х років, а й із українським автономізмом, традиція якого не переривалася ніколи.
6. «Дух Полуботка» був підтриманий «шістдесятниками» ХІХ століття. Ганебна поразка Росії у Кримській війні спричинилася до ліберальних реформ Алєксандра ІІ. На хвилі певної лібералізації внутрішнього життя імперії почалася активізація її «окраїн». «Заворушилося» й українство. У Петербурзі, Києві, Одесі, Полтаві, інших містах з’явилися громади — осередки національної інтелігенції, яка зайнялася культурницькою роботою, спрямованою на збереження і примноження духовного спадку, зрештою, на розвиток національної самосвідомості українців. Це було вкрай важливо, надто ж після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, коли в долі українського слова настав десятирічний «чорний антракт» (1847–1857).
У середовищі громадівців були місіонери за покликанням (Дмитро Пильчиков, Олександр Кониський, Павло Чубинський…), пасіонарні особистості, «погасити» яких не могли ані заслання, ані драконівські урядові акти на взірець циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва (1863) та Емського указу Алєксандра ІІ (1876).
7. Важливим чинником українського відродження був галицький «П’ємонт». Євген Маланюк згадував, що його батько, живучи в містечку Новоархангельськ на березі Синюхи, був передплатником львівського журналу «Зоря», редагованого Іваном Франком. І це означало, що Львів жив іншим життям, ніж Київ: «під» цісарем «русинам» Галичини все-таки дихалося вільніше, ніж «малоросіянам» під царем. Варто зазирнути в біографії українських письменників ХІХ століття, аби пересвідчитися, що за кордоном вони друкувалися частіше, ніж удома.
Де побачили світ перші дві поетичні збірки киянки Лесі Українки («На крилах пісень», 1893 та «Думи і мрії», 1899)? У Львові. А третя («Відгуки», 1902)? Знову не в Києві — тепер уже в Чернівцях. Та й хіба могло бути інакше з огляду на контраст між Росією і Європою? Щоразу, перетинаючи кордон по дорозі в Росію, Леся переживала гнітюче відчуття: їй здавалося, ніби вона повертається до тюрми («Мене знов обступила тісна, щільна/Неволі рідної знайомая стіна…»; вірш «Поворіт», 1899).
Зі Львова від середини 1870-х років чути було голос Івана Франка.
І політичне життя у «П’ємонті» пульсувало також: хіба у Києві хтось чув про вибори й боротьбу партій?
8. У Києві заправляв балом Михайло Юзефович — «Табачник» ХІХ століття, ревний охоронець «русского міра» на берегах Дніпра. Це він інспірував появу Емського указу і знищення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, що перетворився, за його словами, на «український генеральний штаб політичного життя». Тон у роботі Відділу й справді задавали члени «Старої громади», наукова праця яких, спрямована на «вивчення краю», цілком руйнувала ідеологічні засади «истинно русских» юзефовичів і шульгіних. Дослідження з етнографії, фольклористики, мовознавства, історії, юриспруденції, виконані Павлом Чубинським, Михайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем, Костем Михальчуком, Олександром Кістяківським, Оленою Пчілкою, відкривали Україні очі на неї саму, стверджували її історичну й національно-культурну самобутність…
Читайте також: 24 роки умовно
А в 1875 році почалася довготривала закордонна місія Драгоманова: він мав стати пропагандистом України в Європі.
9. Неминуче повинен був настати момент, коли на зміну «українофілам» прийдуть ті, хто усвідомлюватиме себе українцями. І на рубежі 1880–1890-х такий момент настав. «Ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства», — пояснювала Леся Українка зміни, що відбувалися у свідомості її ровесників (лист до Михайла Драгоманова, 1891). Подібні декларації звучали і з середовища Братства тарасівців (Іван Липа, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський, Віталій Боровик та ін.)…
Українство стрімко політизувалося. Звідси наростання непорозумінь між радикально налаштованим Михайлом Драгомановим та обережнішими за нього київськими «громадянами»-культурниками. Звідси колізії між самим Драгомановим і тими, хто йшов за ним услід: федералістські ідеї, що їх проповідував український вигнанець, уже не влаштовували молоду генерацію українців 1890-х і в галицькому «П’ємонті», і на Наддніпрянській Україні.
Характерною була й світоглядна еволюція Івана Франка: до середини 1890-х він цілком звільнився від соціалістичних ілюзій своєї молодості.
10. 1895 року у Львові вийшла праця Юліана Бачинського «Україна irredenta», автор якої обґрунтовував необхідність створення Української соборної держави. Там-таки, у Львові, через п’ять років Микола Міхновський видав свою брошуру «Самостійна Україна» — програмовий документ молодої Революційної української партії. Поява цих двох документів політичної думки свідчила, що «дух Полуботка» трансформувався в політичну ідею стратегічного характеру…
Її реалізація триває. На наших очах і за нашою участю…