Український консерватизм як своїми стихійними виявами, так і утвореними суспільно-політичними структурами відіграв неабияку роль у збереженні національної ідентичності та державно-політичному відродженні України. В історії нового часу він показував себе, зокрема, у спробах української шляхетської аристократії знайти спільну мову з козацтвом, утворити з ним єдиний фронт боротьби з Польщею і включитися в будівництво козацької держави, заснованої Богданом Хмельницьким. У цей період саме українська шляхта була носієм консервативних суспільних тенденцій, забезпечивши континуїтет державницьких традицій давньої Русі-України в нових умовах. На цій основі серед «малоросійського шляхетства» наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ століть виникла загальна ідеологічна платформа, що вбачала в козацькій державності легітимно-правове продовження державницьких традицій князівських часів. На неї спиралося українське суспільство в боротьбі з російським централізмом.
Читайте також: Тест на зрілість нації
ДЖЕРЕЛО КОНСЕРВАТИЗМУ – ТРАДИЦІЯ
Водночас, попри падіння національної державності, українське село фактично аж до часів радянського лихоліття цілковито зберігало притаманний йому спосіб життя, особливості матеріального і духовного буття, виробило стійкі й тривалі підвалини національного існування. Причому участь у цьому процесі брали землевласники всіх категорій – від великих до найдрібніших. Тому і панська посілість, і селянське обійстя були місцем зосередження української духовності.
Неприйняття Україною імперських порядків, яке спиралося насамперед на прив’язаність консервативного українського села до традиційних форм національного буття, констатували багато обсерваторів тодішньої української дійсності. Німецький мандрівник Йоганн-Георг Коль, зокрема, розгледів надзвичайно важливий фактор впливу дворянства на суспільне життя українців ХІХ століття. Він наголошує, що вони «мають свою власну мову, мають свої власні історичні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськими правителями… Можна сказати, що їх національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи». Ця «провінційна знать», тобто українська дворянська шляхетська верства, разом із селянством стихійно зберігала мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя. Тяглість цього процесу виявлялася протягом усього ХІХ століття і аж до революційних потрясінь 1917–1921 років.
Лідер українського консерватизму В’ячеслав Липинський гостро критикував українських націонал-демократів за їхнє намагання вивести українську аристократію за межі новітнього національного процесу. Він наголошував на величезній креативній ролі українського класу землевласників, які закладали «фундаменти під сучасне політичне і культурне відродження української нації». Серед них Липинський бачив Євгена Гребінку, обох Гоголів, Марка Марковича, Олексу Стороженка, Григорія Квітку-Основ’яненка, Амвросія Метлинського, Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Василя Білозерського, Михайла Максимовича, Олександра Лазаревського, Павла Чубинського, Олександра Потебню, Опанаса та Марію Марковичів (Марка Вовчка), Панаса Рудченка (Панаса Мирного), Олександра Кониського, Михайла Драгоманова, Бориса Грінченка, Михайла Старицького, Ларису Косач (Лесю Українку), Миколу Лисенка, Михайла Чайковського, Павлина Свєнціцького, Бориса Познанського, Володимира Антоновича, Тадея Рильського та ін. Коштом «земельної буржуазії» було засновано Українське наукове товариство імені Тараса Шевченка (Єлизавета Милорадович і Михайло Жученко), Південний відділ Географічного товариства, Археологічну комісію, Музей Богдана Ханенка у Києві, Національний музей імені Андрея Шептицького у Львові, низку інших наукових і культурних установ та інституцій.
Читайте також: Вирій у стилі ампір
У ПОЛОНІ СТИХІЙНОСТІ
Українські поміщицько-землевласницькі елементи сповідували безоглядне «народолюбство», глорифікували стихію селянсько-козацьких повстань, гайдамаччину, скептично ставилися до державотворчих зусиль національної еліти (Володимир Антонович і «хлопомани», Микола Костомаров, Олександр Лазаревський та ін.). Значну частину українського дворянства відлякував соціальний радикалізм народницької (згодом соціалістичної) інтелігенції, і вона залишалася поза українським рухом, представленим «Громадами», «Просвітами». Ця складова українського дворянства взяла активну участь у діяльності земств, формуючи в багатьох із них національну орієнтацію.
Представники обох цих частин українського дворянства у своєму загалі сповідували переважно традиційну для козацько-старшинської верстви автономістсько-федералістичну концепцію політичного розвитку України і, влившись в український національний рух, міцно прищепили її новітній українській інтелігенції.
Неспроможність української еліти впровадити національну монархічну ідею (або виробити її замінник) і виплекати її бодай у якійсь частині українського громадянства створювало відповідний вакуум у суспільній свідомості, який заповнював монархізм російський. Ця ситуація породила принцип так званої подвійної ідентичності, де національні почуття химерно поєднувалися з вірнопідданством Російській імперіїта російському монарху.
Автономістсько-федералістичну традицію раннього народництва продовжив Михайло Драгоманов, який не міг собі уявити Україну «без близького зв’язку з Росією». Для Драгоманова ідеї федералізму стояли в одному ряду з європейськими ідеалами соціальної ревності та політичної волі, які затуляли собою прагнення національної самостійності. Така ідейна налаштованість впливала на позицію цілих поколінь українських політиків, які на довгий час опинилися в полоні драгоманівського бачення національної проблеми, позбавлені чіткої перспективи боротьби за національне визволення і створення незалежної держави.
Це було суттєвою перешкодою на шляху усвідомлення суспільством необхідності власної незалежної держави. Потрібна була «справжня революція» проти народницького світогляду, щоб вивести український рух із глухого кута автономістсько-федеративних уявлень про перспективу майбутніх відносин між Україною і Росією. Її початком була поява самостійницьких течій в українському політикумі, засвідчені брошурами Юліана Бачинського «Ukraina irredenta» і Миколи Міхновського «Самостійна Україна».
Усвідомлення необхідності самостійної нашої держави посилювало розуміння того, що слід відмовитися від спрощеного погляду Михайла Драгоманова на місце і роль основних класів суспільства, його, за висловом Івана Франка, «занадто вузького розуміння нації як плебса».
Своєю повноцінною участю в українському русі, усвідомленням власної виключної суспільної ролі, належною оцінкою національної державотворчої традиції шляхта (дворянство) мала сприяти подоланню певної однобічності соціальних і політичних орієнтирів українського громадянства.
Читайте також: Про боротьбу за громадянські права у XVII столітті
ЛІДЕР КОНСЕРВАТОРІВ
Суттєвим зрушенням в консервативному середовищі сприяла діяльність В’ячеслава Липинського, яка спричинилася до його ідейного та організаційного зміцнення і посилення позицій в українському русі. Водночас Липинський рішуче поборював наявну традицію представляти «панів» як ворогів народу. На його думку, повертаючись до свого національного «я» з російського і польського таборів, вони вносили в процес українського відродження свій культурний, господарський, адміністративний досвід, інтелектуальні та матеріальні цінності, суттєво посилюючи позиції українського громадянства.
Протягом усього ХІХ століття українська аристократична верства переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості та політичній орієнтації представників давніх шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та інших на Галичині. У Великій Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії та соціалістичних течій в українському русі, ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі й подолати «смертельну однобічність нації», за висловом Липинського, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила.
Вже в ході Першої світової війниідея конституційної монархії лягла в основу політичної платформи Союзу визволення України, учасниками якого були як галицькі, так і наддніпрянські політики. Дедалі ширшого суспільного розголосу набувало намагання В’ячеслава Липинського надати консерватизму ідеологічне та організаційне підґрунтя, яке мало виразне самостійницьке спрямування. «Я був самостійником, єсть і буду ним до смерті», – зазначав ідеолог українського консерватизму.
Поява монархічного концепту в політичному житті означала поступову втрату монопольних позицій ліберальної демократії, народницьких і соціалістичних течій в українському русі. Вона свідчила, що українське суспільство здатне адекватно відреагувати на виклики часу і прагне до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій.
Так національний радикалізм більшості учасників українського руху відштовхував від участі в його структурах консервативно налаштовану українському шляхту, частина якої опинилась у російських монархічних організаціях і партіях. Однак цей її ухил не був остаточним, а швидше кроком, спрямованим на самозбереження і захист своїх соціально-економічних інтересів. Консервативні сили, які не декласувалися, хоча й відійшли від українського ліберально-радикального руху, але не втратили свого національного інстинкту, що виразно засвідчив про себе після падіння царизму в лютому 1917 року.
Читайте також: Шляхетність і сила
ГЕТЬМАНСЬКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ
Піднесення національного руху продемонструвало водночас живучість гетьманської традиції в Україні, яка спиралася на консерватизм обох основних соціальних компонентів українського села – дворянства і селянства, виявилося важливим соціальним підґрунтям для проголошення Гетьманату Павла Скоропадського. Реалізація традиційної національної державності була ланкою загальноєвропейського процесу консервативної революції, реакцією на торжество породженого ХІХ століттям лібералізму, прибраного в новітні демократичні шати після завершення Першої світової війни.
Однак подолати упередженість проти консерватизму суспільством не вдалося. Нав’язуване українськими лібералами і соціалістами бачення цієї суспільної течії як реакційної та проросійської не було поборене громадянством. Українські соціалісти у спілці з більшовиками зруйнували консервативну модель української державності– Гетьманат – і, не створивши натомість нічого тривкого й стабільного, потонули в безкінечних чварах, політичних усобицях та партійному доктринерстві. Український консерватизм як організована політична сила (представлений у 1917–1918 роках переважно Українською хліборобсько-демократичною партією, заснованою В’ячеславом Липинським, Миколою Міхновським, братами Сергієм і Володимиром Шеметами) зумів розвинути свою діяльність лише в еміграції. Завдяки працям В’ячеслава Липинського та створеної ним школи українських державників (Дмитро Дорошенко, Степан Томашівський, Василь Кучабський, Осип Назарук, Теофіл Коструба, Наталія Полонська-Василенко, Борис Гомзин та ін.) ідеологія українського монархізму залишила неабиякий слід в українському громадсько-політичному і духовному житті. Іван Лисяк-Рудницький цілком слушно зазначав, що саме консерватизм порівняно з іншими головними напрямами української суспільно-політичної думки (демократично-народницьким, інтегрально-націоналістичним, комуністичним) зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом ХХ століття.
ВТРАЧЕНИЙ ШАНС
На жаль, безцінна духовна та суспільна спадщина українського консерватизму і насамперед його видатного речника В’ячеслава Липинського ще не знайшли сьогодні адекватного сприйняття громадськістю та відображення в програмах і діях політсил. Національна демократія, як і на зламі ХІХ і ХХ століть, знову домінує в українському суспільно-політичному житті й демонструє, на жаль, той самий стиль політичної діяльності, що і в 1917–1921 роках. Прийшовши до влади 2004-го після тяжкого протиборства з режимом Леоніда Кучми, українська націонал-демократія розпочала жорстку боротьбу насамперед у своєму середовищі.
Ці невтішні наслідки домінування націонал-демократів в українському русі потребують прискіпливої і критичної уваги до їхнього історичного шляху та ідеологічної спадщини. Вочевидь, потрібно нарешті визнати, що й лідери УНР та нинішньої націонал-демократії марнують зусилля мільйонних мас українців у боротьбі за державністьі що застосування без критичного осмислення їхніх методів політичного діяння можуть сьогодні стати фатальними для української державності. Звернення до політичного досвіду українського консерватизму, його національно-державницької ідеології, спрямованої на консолідацію всіх суспільних верств України, може бути ключем до вирішення багатьох болючих проблем її сучасного політичного життя.
ДОВІДКА
Консерватизм (від лат. conservo – «охороняю», «зберігаю») – сукупність ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності. Вперше термін вжив у 1891 році французький політик Франсуа-Рене де Шатобріан. До форм консерватизму належать: ліберальний консерватизм, консервативний лібералізм, культурний консерватизм, релігійний консерватизм. Погляди консервативних партій у світі дуже різні. Сучасні консерватори виступають за свободу підприємництва, безумовний захист прав власності, за гарантування соціального захисту і збереження традиційних цінностей: родини, віри тощо. Основними консервативними політичними силами у своїх країнах вважаються Ліберально-демократична партія Японії, Республіканська партія США, Консервативна партія Великої Британії, Християнско-Демократичний союз Німеччини. Український консерватизм – політична та ідеологічна теорія та доктрина, специфічний варіант консерватизму, розроблений В’ячеславом Липинським (сам він називав цю теорію українським гетьманським націоналізмом) і частково Павлом Скоропадськиму 20-х роках ХХ століття.