І колядників із зіркою в руках.
«У грудні що не день, то празник», – говорили колись. У наш час це ствердження жартівливо перефразували у такій формі: «Від Романа до Йордана – український Рамадан». Дійсно, у традиційному річному циклі українців, який тісно переплітається із колом християнських свят православної традиції, довгі і важливі за своєю суттю свята, як-от Різдво чи Хрещення Господнє (Йордан), припадають на грудень-січень. Про яке б свято цього часу не йшлося б, традиціно воно несе не лише християнські, а й глибші конотації. За словами професорки кафедри історії української музики та музичної фольклористики Національної музичної акадеімії України ім. П. Чайковського Олени Мурзіної, зимові свята – це отой спусковий механізм, який у формі містерії та свята запускають цикл нового року, і вказують не лише на радість народження Сина Божого, а й на прихід нової весни, тепла і життя у світ. Це не тільки радісний час, а й момент, коли жива людина і члени її родини єднаються з усіма членами свого роду, що померли, і в такий спосіб просять їхнього заступництва і помочі.
Зимові вечорниці
Олена Мурзіна розповідає, що коли йдеться про різдвяно-новорічний традиційний цикл українців, мусимо говорити не про грирогріанський календар, а юліанський. Вона зазначає, що існує великий новорічно-різдвяний цикл, і власне Святки. Зима в українців починається починається 4 грудня, на свято Введення Пресвятої Богородиці до храму. З цього моменту припиняються будь-які аграрні роботи, землю не тривожать аж до свята Благовіщення. «Грудень – цікавий місяць: з одного боку це суворий Пилипівський піст, а з іншого це безліч молодіжних забав. Перший сезон одружень закінчився до дня св. Дмитра, тобто 8 листопада, але зимою надходить новий весільний сезон, який припадає на М’ясниці (тобто одразу після Різдва і аж до настання Великоднього посту)», – розповідає фолклористка. Додає: «Михайло Грушевський писав, що цей похмурий місяць несе з собою дух народження нового, відчуття близьких і добрих перемін. Так і є, бо надходять свята Сави і Варвари, які «ночі увірвали», і з цього моменту починає збільшуватися протяжність світлового дня». На свято Введення господар мав обійти молоду худобу, село ходили полазники. Полазник – обов’язково молодий чоловік або навіть хлопчик, але аж ніяк не стара баба чи мала дівчинка. Посівати ходили теж хлопчики. Чоловіче начало вважали продуктивним, таким, що ініціює, тому якщо першим, кого побачили на вулиці на свято Введення, був чоловік, у хаті цілий рік ав инути добре і заможно.
Дивіться також: Найяскравіші різдвяні ярмарки Європи
Всілякі молодіжні забави припадали на свята Катерини і Андрія. Особливо на останнє, коли дівчата ворожили на майбутнє заміжжя і кусали калиту. Калита́ — це обрядовий солодкий круглий корж, що готується на свято Андрія. За допомогою червоного дівочого пояса або стрічки його підвішували до сволока. За вільний кінець стрічки калиту притримує пан Калитинський, дотепний парубок або й дівчина, котрі вміють розсмішити громаду. Поруч стоїть писарчук із горням з розведеною олією або водою сажею в одній руці і гарненьким квачем в другій. Під калитою або поруч на долівці навхрест покладені коцюба і рогачі. Парубки повинні по черзі «витанцювати» коцюбу — затанцювати швидкий танок, перестрибуючи через коцюбу і рогачі таким чином, щоб не зачепити їх. Парубок, який вправився з цим завданням, брав коцюбу, сідав на неї верхом, як на коня, підстрибуючи під'їжджав до калити. Відкусити шматочок калити міг лише той парубок, який, незважаючи на жарти та дотепи молоді, не засміється. Як тільки пан Калитинський помічав посмішку на вустах пана Коцюбинського, смикав за пояс, калита підстрибувала вгору, а писарчук від вуха до вуха розмальовував обличчя невдахи сажею. Парубків, яким вдалося скуштувати калиту, величали Андріями, на голову їм дівчата одягали вінки з барвінку, прикрашені колосками жита, пшениці, пучечками калини. Іноді дівчата теж пробували кусати калиту, але вони, як правило, їздили на рогачах.
На майбутнє заміжжя ворожили по-різному. Хтось годував дворового пса соленими балабухами, а хтось варив вареники з різними начинками, зокрема неїстівними, кидав чоботи за ворота чи через хату, чи напував півня водою. На день св. Миколая Мирлікійського вже потрошку починали згадувати і повторювати репертуар колядок і щедрівок. Київський фолклорист Валерій Гладунець, учасник ансамблю «Божичі» зазначає, що традиція святкування цього дня як дитячого свята походить із західної України, і на терени Наддніпряншини і далі посунулися досить пізно. Так само доволі пізньою традицією є випікання пряників-миколайчиків, і дарування його малечі. «До приходу святкування дня св. Миколая як дитячого свята цей день шанували воїни і всі ті, хто так чи інакше довго і далеко подорожував, чи плавав морем, бо згаданий християнський святий був перед усі їхнім покровителем». Це преамбула до Різдва і тих свят, що по ньому.
Святвечір як час спомину
Фольклористи зазначають, що центр різдвяно-новорічних свят українців, тобто Святки, тримаються на 3 стовпах – це Різдво, Новий рік і Водохреще. Глибинний сенс цих свят полягає у тому, що йдеться про оновлення року. Професор Анатолій Іваницький пише про них як «пусковий механізм усього року». Сакральний смисл цього часу у тому, що відбувається запуск наступного річного життєвого відтинку. «Парадокс різдвяно-новорічних свят у тому, що начебто надворі стоїть сувора зима, а в колядках співають, що «у полі плужок оре». Свята різдвяного циклу є своєрідним трігером, спусковим механізмом, що відкривають новий аграрний рік. Зимою відбуваються ключові космагонічні свята, – зазначає професорка Олена Мурзіна.
Читайте також: Сьогодні християни східної традиції відзначають Різдво Христове
Вона додає, що зима для українців є періодом, коли у людини, заклопотаною своєю щоденною працею на зелі , з’являлося трохи вільного часу. Оце тоді вона починала міркувати про всесвіт і основи буття. « Ось який колядний сюжет ми записали 15 років тому: «Ой як же було із прежні віка, коли не було неба і землі, тільки було синєє море. На тому морі горіли вогні, сиділи святі, раду радили, кого в море послать землю здобувать». Це абсолютно космагонічний сюжет про творення видимого світу. В народному українському календарі знаємо не так 4 пори року, як 3: весняно-літній період, який закінчується або на Зелені, або на Купальські свята, літньо-осінній період, який починається на день Петра і Павла, а потім надходить зима, яка стоїть абсолютно осторонь від перших двох», – розповідає науковець. Християнське і язичницьке у святах різдвяно-новорічного циклу є тісно зчіпленим між собою. У низці колядок і щедрівок є сюжети про те, що бог і всі святі ходять за плугом, вони роботящі, а Богородиця їм їсти носить. Або пере на річці, мов звичайна сільська жінка: «Ой там на річці, ні Йордані, Божа мати ризи прала…». Науковці зазначають, що всі такі сюжети можна можна розуміти як сільську інтерпритацію святих, які не були відстороненими, а входили у людський побут, так само, як ніколи з нього не зникали душі померлих предків роду, до якого належала конкретна людина.
Найбільшим зимовим святом, сенс якого полягав не стільки в ушануванні Христа, що народжується, як у пошануванні померлих предків, був Святвечір, переддень Різдва. На Святвечір всі живі люди, душі померлих, худоба, баба-пупорізка і куми (тобто члени роду, які не пов’язані між собою кровно) об’єднувалися у одну велику родина. Був звичай викладати на стіл усі ложки, що були в хаті. Усі мусіли сідати за стіл, а якщо когось з якихось причин вдома на Різдво не було, їм теж викладали ложку і ставили миску. Фолклорист Валерій Гладунець розповідає, що в цей день на вікні ставили їжу і воду для душ померлих родичів. Носили вечерю до баби-пупорізки і хрещених батьків. Худобі, корові і коневі, також носили їсти, шанобливо клали перед собакою шматок сала чи лою. «Вживали також сиволічних привентивні заходи, аби заутулити роти ворогам. Дерев’яні хатні ослони були з дірками посередині, щоб їх модна було легко підняти чи кудись пересунути. Оці дірки затикали ганчір’ям. Вогонь потрібно було викресати, і вогонь в печі мав бути живим. Добування живого вогню – це дуже архаїчна річ», – зазначає Олена Мурзіна. Додає, що в традиції українців Святвечір і Різдво – це свято великого роду. Душі предків, за уявленням українців, знаходяться в Ирії, і звідтіля ж птахи на крилах приносять літо. Структура географічного простору була інша, ніж нині: захід, тобто туди, куди сідало сонце, вважали напряком, куди відлітає душа померлого, а схід – це ісце, звідкіля сонце встає , і походить усе добре.
Святвечір – це поважне свято. Голосних співів не було, хіба що могли тихо проспівати якийсь з різдвяних тропарів. Це велика поминальна вечеря, коли поминають і закликають предків. Є звичай вішати для них чистого рушника коло рукоийника, аби могли вмитися. Той рід, якого вже немає, згадують на Святвечір. 12 традицних страв цього свята пісні, і мають пряий зв’язок із поминальними трапезами. Кутя, без якої не обходиться Святвечір, скидається на іншу страву, яку готують лише на похорон чи поминки, тобто коливо. Основа цієї страви – пшеничне зерно, яке, якщо кинути його до землі, проростає. Його тваринний відповідник, який грає велику роль на Великдень – куряче яйце. Все це частина української традиції згадування померлих предків, тобто традиція дідів, яка також існує у білорусів. Насправді предків українці згадують і просять у них допомоги доволі часто: після Великодня, на Зелені Свята, під час жнив.
У сучасних українців зимові свята міцно пов’язані із ялинкою чи сосною, скляними кульками, запахом мандаринів. «Ялинка, прикрашена кульками – це німецький лютеранський звичай», – говорить фольклорист Валерій Гладунець. «Я родом з села. І пахло по хатах свіжим сіном і соломою, а не живицею, а по селу було чутно бамкання кописток об макітри чи ступи. То били пшеницю на кутю і терли мак. Без цього всього я собі не уявляю Різдва», – додає він. Замість ялинки могли внести до хати вишневе деревце чи гілку, яка до того часу давала листячко і зацвітала, але частіше ставили дідуха, тобто солом’яний снопик, вивязаний з першого чи останнього збіжжя, зібраного на полях цього року. Десь він був схожий на деревце, десь – навіть на людину, що стоїть, витягнувши руки вгору. Дідух був одним із символів роду, предків родини. Олеа Мурзіна розповідає, що існує колядний сюжет, пов'язаний із дідухом: «Що у пана дядька та на його дворі, там стояло древо, тонке та високе, на листя широке..». Оце древо – це своєрідний центр світу, вісь, яка пронизує і пов’язує між собою горішній, людський і підземний світи. Ще однією різдвяною декорацією були так звані «павуки», тобто прикраси із соломи, які на волосині із кінського хвоста підвішували до стелі. Вони собою символізували увесь всесвіт і його структурованість.
Коляда і карнавал
В українській традиції збереглися як обряди колядування, так і щедрування. Різниця в тому, що колядують на Різдво, а щедрують на Новий рік. Галицький фольклорист Володимир Гнатюк вважав, що питомо українським звичаєм є саме щедрування, а от коляда – це дещо привнесене. Як не дивно, в українців, особливо західних регіонів нашої країни, є низка звичаїв на Новий рік (св. Василя) і Великдень, які між собою подібні. Це так звані волочівні обходи дворів на Пасху, коли ходять дворами, вітають хазяїв, а за це отримують винагороду здебільшого харчами. Практично те саме відбувається, коли щедрують чи колядують.
Колядування буває молодіжним і братським, коли по домівках ходили старші люди, члени локального церковного брастства. Валерій Гладунець розказує, що існувала територіальна різниця, хто міг і мав колядувати. На західноукраїнських землях дівчата сумирно сиділи по хатах, чекали, коли їх прийдуть вітати хлопці. У Надніпрянщині на Різдво вулицями вешталися як парубочі, так і дівчачі колядницькі гурти. По завершенню цього процесу вони збиралися разом і влаштовували з того, що наколядували, різдвяну трапезу.
Адресатів, кому колядували, більше на західній Україні. За традицією це 4 персони, з яких 2 головні, тобто молодий хлопець і молода дівчина. На третьому місці хазяїн, якому бажають багатства, і хазяйка, якій колядують менше. До того ж колядують вдовам і бджолам, щоб вони рої водили. «На Мараморщині, де Україна межує з Румунією, до цього всього колядують підліткам і дуже молодим віковим групам. Це в російській традиції є спільна коляда, де один куплет адресовано хазяйці, другий – господтині, третій – решті родини, а от українські колядки диференційовані за тим, кому вони спрямовані»., – розповідає професор Мурзіна. Додає, що молодь привчали і заохочували ходити з різдвяними і новорічними віншуванняи до бідних людей, і не чекати, що за то їм щось дадуть. Навпаки, більшу частину наколядованого в селі несли до місцевого священника, і відавали бідним, на церкву і монастир, а не забирали собі. Серед колядних сюжетів багато було й таких, які стосувалися військової майстерності українців, їхньої готовності обороняти своє. Фолклористи зазначають, що такий сюжет не є безпосередньо прив’язаним до козацьва, а радше походить з часів княжих військових дружин.
Вертепи – частина різдвяної карнавальної культури, які мають зв’язок із заідноєвропейською традицією вистав-мораліте на площах перед храмами під час свят. Маємо як ляльковий вретеп, так і живий, коли учасники дійства перевдягаються у різних героїв. За однією з гіпотез, український вертеп має єзуїтське походження. Властиво це лялькові драми чи комедії плюс духовні драми про різдво Христове, прихід трьох царів та Ірода. Вертеп поширений в основному в Україні, у барокову добу і мав численні регіональні варіанти.
Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показувалиріздвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника. Діяльність вертепного мистецтва стала популярною за межами України і вертеп побутував у Росії, Білорусі, Сербії та інших слов'янських країнах. Вертепи також були відомі як хорватська і сербська народна культура, зокрема, в районах Срем і Колубара. Найпопулярнішими серед персонажів вертепу були Запорожець, Москаль (тобто Солдат), Циган, Баба, Дяк, Шинкар, Чорт тощо.. Відомо кілька варіантів українського вертепу: Сокиринський, або Галаганівський (1771), Волинський (1788-91), Куп'янський (1823), Славутинський (1897), Батуринський і Хорольський (кін. 19 ст.). Фолкористи зазначають, що в наш час на 2010 роки припадав пік вертепних вистав по всій Україні.
Читайте також: Кутя із-за ґрат
«Зима – це якийсь своєрідний перехідний період. На Старий Новий рік, тобто день св. Василя, світовий хаос стає предетним через карнавальні дії. Карнавал – винахід середземноморських народів, але він не чужий українській традиції. Згадайте хоча б Василя і Меланку, звичай водитит Козу», – розповідає олена Мурзіна. Меланка – це веселе безладдя, не лише театральне дійство, а й парубочий бешкет по селі, за який хазяї не ображаються. Такий самий бешкет хлопці чворили на Андрія, особливо якщо батько дівчини комусь з хлопців не вгодив. Знімали ворота, пускали на річку, свиней із сажі випускали, воза на стріху висаджували.
Василь і Маланка – це традицйіна карнавальна пара. Василем наряджали дівчину, а Маланкою – хлопця. Парубочий бешкет на Покутті. Звичай водити Маланку наддністрянського походження. Проте пісні про Маланку, яка «тонкий фартух намочила, пішла в поле, заблудила», є і на Надніпрянщині, а от обряд повною мірою походить з земель понад Дністром, і далі ширився Поділлям. На Херсонщині записала пісню про те, як «Маланка ходила, Василька будила». Також є обряд Маланки, який походить зі Слобідської України, цікавого регіону, де збереглися дуже старі пісні, які, щоправда, перейшли до дитячого репертуару, дитячих забав.
На Слобожанщині є традиція благовіщенського козла, традиціної гри, симантично близького до обряду водіння Кози на свято св. Василя. «Де коза рогом – там жито стогом, де коза ногою – там трава копою», – співали тоді. Козу водили на київському Поліссі, центральній Київщині та Чернігівщині. За сюжетом театралізованого дійства, коза неодмінно вирає, а потім неодмінно воскресає. Це символ щоричного відродження природи На Водохреще стріляти з гармат і рушниць. Так проганяли зиму і всі погані речі разом з нечистою силою. Це своєрідний ритуал оновлення, як і купання у освяченій ополонці.
Чи існувала різниця між тим, як новорічно-різдвяні свята святкували селяни, посполиті, козацтво і шляхта? Тарас Компаніченко зазначає, що величезного розриву в уявленнях і традиціях усіх згаданих суспільних станів українців не було. Хіба що магнати могли собі дозволити забави в італійському, чи пізніше французькому стилях,тобто з феєрверками і пуншем.
«Якою б мовою не говорили українці, рідною, російською, білоруською, польською, їхні уявлення міцно тримаються у них, не вимиваються, – підсумовує професор Олена Мурзіна. Новорічно-різдвяна традиційна містерія і космогонія щороку єднають усіх українців, розкиданих по світах, в одну велику родину. .