Іван Крастев і Стівен Голмс у своїй нещодавно опублікованій книжці «Світло, яке змарнувало надії» («The Light That Failed», 2019) називають головним руйнівником ліберальної моделі й навіть «духом антиліберального часу» президента США Дональда Трампа. Важко заперечувати роль особистості в історії. Занадто великий вплив лідерів, яких обирають навіть у найбільш демократичні способи, на долю держав, народів і навіть цілого світу (згадаємо хоча б Адольфа Гітлера) є підставою для критичного аналізу принципів представницької демократії та сучасних виборчих систем. Проте у випадку Трампа фактор особистості не варто переоцінювати. Його руйнівні кроки стали можливими тільки тому, що відбувалися на тлі системних проблем, які накопичувалися й були всім відомі, але не вирішувалися протягом десятиліть. Не тільки в США, а й далеко поза їхніми межами ставали все більш кричущими проблеми соціальної нерівності, несправедливості під час розподілу суспільних благ, політичної та економічної корупції. Дедалі очевиднішою ставала неспроможність авторитетних міжнародних інституцій вирішувати найгостріші проблеми, які торкалися питань війни, біженців, злочинів проти людства. Звичайно, одноосібна роль США як світового гегемона, до якого вимушено чи добровільно прислухалися в усіх куточках планети, визначала й певну модель поведінки американського істеблішменту. Проте чи зміг би Трамп так просто нівелювати роль СОТ, ЮНЕСКО, Ради з прав людини чи ВООЗ, якби вони функціонували так, як це в ідеалі передбачалося? Якщо право сили замінило силу права, то Трамп просто не міг не з’явитися.
Читайте також: Лібералізм: свобода як ідеологія чи постійний вибір
Дональдові Трампу неправильно приписують «приголомшливий успіх» і популярність у США. По-перше, він програв три мільйони голосів Гілларі Клінтон. По-друге, його не сприйняла значна частина інтелектуальної еліти, навіть та, яка сподівалася на певне перезавантаження США після восьми років президентства занадто інтелігентного й нерішучого Обами. По-третє, світ уже вкотре був здивований незрозумілою, навіть архаїчною системою американських виборів, яка дозволяє змінювати волю виборців або через механізм Електорального коледжу, або через перерахунок голосів, або через Верховний суд, як це було тричі в нещодавній історії США. Трамп переміг тому, що був іншим, але «іншим» — не обов’язково об’єктивно кращим, що він і довів всіма чотирма роками своєї каденції 45-го президента.
Парадоксально, але можливість поводитися на міжнародній арені без урахування думок партнерів, руйнуючи альянси та багатосторонні домовленості, Трамп дістав саме завдяки тому, що США досі є найбільшою світовою потугою і мають найсильніші у світі збройні сили. Вони стали такими внаслідок утворення й функціонування ліберального світового порядку, який, проте, переріс і власні принципи, і інструменти. Але сталося це не у 2016-му, а у 2008 році, коли саме в США розпочалася світова фінансова криза, а Росія розв’язала війну проти Грузії та не отримала адекватного засудження з боку Заходу. Це були перші ознаки майбутньої антиліберальної трансформації. Власне, на інтелектуальному рівні дефіцит доброчинності був очевидним ще з часів війни в Іраку, але все зійшлося в одну точку саме тоді, коли впали Lehman Brothers. Як свідчить період відносного економічного відновлення після катастрофічних подій тих років, концептуальних висновків не зроблено. Парадокс, коли основною резервною валютою світу й далі була національна валюта однієї країни, де державний борг перевищує 100% ВВП, а глобальна економічна модель ґрунтується на хибному принципі зростання ВВП (тобто нескінченого й неконтрольованого споживання) за очевидної обмеженості природних ресурсів і доступу до них, неможливо було вирішити без лідерства США. Але таке лідерство в умовах сходження Китаю потребувало перебудови традиційної ліберальної політики й навіть економічної моделі капіталізму. Лозунги національного егоїзму, на яких ішов до влади Трамп, обіцяли такі зміни. Проте вони сталися в протилежному напрямку, зіграли на погіршення.
Читайте також: Російський ліберальний імперіалізм
Глобальна нерівність, несправедливість, дефіцит політичного лідерства й стратегічного бачення єдності долі людства призвели до ситуації, коли пандемія, навіть не найстрашніша в історії, просто поставила на коліна весь світ. Дефіцит бюджету США, який протягом останнього десятиліття зростав на $1 трлн на рік, почав зростати на $1 трлн на місяць. Найзаможніші американці зосередили у своїх руках ще більше багатств. Безробіття зросло до небаченого рівня. І водночас жодна інтелектуальна група чи політична сила не запропонувала системних кроків щодо виправлення економіки, її перебудови. Цілком можливо, що найважливішим у цьому контексті дослідники майбутнього визначать звернення 88 американських мільярдерів до Дональда Трампа з проханням брати з них більше податків. «Дух антиліберального часу» поставив перед американською (власне, всією світовою) елітою виклик, який вона просто зобов’язана прийняти. Інакше його «літерою» стане китайський ієрогліф.
Дана колонка є особистим експертним поглядом автора і не є офіційною позицією МЗС України.