І не лише паради та постановочні світлини в районці 60–70-х років минулого століття, змагання з мотоболу (предмет особливої гордості дубровичан епохи розвиненого соціалізму) чи річковий флот, який колись баржами перевозив ліс та щебінь на Білорусь і від якого нині лишився тільки спогад та якір на гербі міста. З’ясувалося, що колись у Дубровиці був свій церковний хор, у якому співало багато молоді, майже дітей, що «за Польщі» тут у 1920–1930-х роках теж закликали записуватися в кооператив, що в 1930-х у нас була своя «дружина футбольова «Юнак», відбувалися сільськогосподарські виставки і взагалі кипіло цікаве життя, про яке у своєму дитинстві, що припало на кінець 1970-х — початок 1980-х, я навіть не здогадувалася.
Перша дубровицька футбольна команда, 1930-ті роки
Взагалі я багато про що не здогадувалася. Інтернету тоді не було, а в «Історії міст і сіл України», великому сірому фоліанті з характерним запахом розумної книжки, яку я брала в бібліотеці, розповідалося лише про те, як у 1183 році дубровицький князь Гліб Юрійович («син Юрія Долгорукого, засновника Москви», як підкреслювали нам учителі історії, і це сповнювало тоді серце неймовірною гордістю) брав участь у переможній битві з половецьким ханом Кобяком, а пізніше, 1223-го, дубровицькі дружинники спільно з дружинами інших князівств билися з монголо-татарськими загонами на річці Калці й були розбиті. Далі все обмежувалося згадкою про те, що «в другій половині XIV століття Дубровиця у складі Волинської землі увійшла до Литви й стала центром вотчини князів Ольшанських, родичів Великого князя Литовського Вітовта», а в 1571 році її одержав як посаг російський князь Андрій Курбський, «який утік до Литви від гніву царя Івана IV» та одружився з дубровицькою княгинею.
Читайте також: Славутич — місто, яке шукає себе
Насправді, як з’ясувалося пізніше, історія мого рідного містечка набагато бурхливіша та цікавіша. І «князі Ольшанські, родичі Великого князя Литовського Вітовта», — це знаменитий рід Гольшанських-Дубровицьких, який належав до «княжат головних», що були київськими намісниками в краї. Свої заслуги вони підтверджували в численних військових походах: за однією з версій, Гольшанські брали участь іще в Грюнвальдській битві під проводом короля Ягайла. Але особливо відзначився князь Юрій Іванович Гольшанський, відомий історикам не лише як мужній воїн, що давав добрячого прочухана монголо-татарам, а й як фундатор багатьох церков та один із найбільших меценатів Києво-Печерської лаври.
Саме там, у Лаврі, біля Успенського собору, 1540 року була похована його донька Улянія, яка, за легендою, була дуже побожною та доброю, але у віці 16 років Господь покликав її до себе.
Пам’ятник святій діві Улянії Гольшанській встановлено біля місцевої церкви Різдва Богородиці
А через 100 років після поховання її труну випадково знайшли ченці, які виявили, що тіло дівчини лишилося нетлінним. Здивовані, вони розповіли про знахідку Петрові Могилі, і той наказав поставити труну з тілом у храмі. А вночі Улянія прийшла до митрополита уві сні й поскаржилася, що її не шанують як святу. Після ще кількох див Петро Могила канонізував Улянію, яка тепер вважається покровителькою не лише Дубровиці, а й Полісся. До речі, свята діва Улянія стала другою після Єфросинії Полоцької жінкою, чиї мощі упокоїлися в Лаврських печерах. А її сестра Анастасія Гольшанська (у заміжжі Заславська) є фундаторкою перепису Пересопницького Євангелія, на якому тепер присягають наші президенти.
Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою
Також через Дубровицю проходили війська Карла ХІІ, які зруйнували перший, ще дерев’яний костел Івана Хрестителя. Тут бував відомий художник Наполеон Орда, який лишив малюнки цього самого костелу, але вже відбудованого, кам’яного. Біля Дубровиці квартирувала легендарна «кавалерист-дівиця» Надія Дурова, тут минуло дитинство письменниці Галини Гордасевич і народився лауреат Нобелівської премії з фізики Георгій Шарпак…
Про все це я, повторюся, навіть не здогадувалася в часи мого босоногого дитинства, коли в бібліотеці шукала хоч якісь згадки про рідне місто. Головною подією, яку всіляко підкреслювали історики, було Дубровицьке збройне повстання 1918 року під проводом братів Лясковців. Про це щодня нагадував і монументальний барельєф із зображенням чомусь матроса, солдата в смушевій шапці та шинелі, жінки з прапором, робітника та кулемета «Максим», що визирав з-поміж їхніх ніг над трибуною в центрі однойменної площі, на якій тоді проходили всі травнево-жовтневі паради (зараз на тому місці сцена, де відбуваються різні місцеві урочистості та концерти). У 1980-х у школі були урочисті лінійки, на які запрошували живу ще тоді «учасницю повстання» Ярину Перішко, що вкотре розповідала про те, як це повстання планувалося, як приїздив «від Лєніна товариш Ільїн» і як вони штурмували маєток графа Плятера, тодішнього власника Дубровиці. Хоча поза офіціозом подейкували, що так зване повстання було бунтом підбуреного міського пролетаріату й головним об’єктом уваги повстанців був не так маєток, як гуральня Плятера, звідки потім три дні відрами носили спирт і горілку.
Але вже тоді відчувалося, що Дубровиця — місто не просте, а зі своїм гонором. І недарма на Рівненському Поліссі це чи не єдиний райцентр, який має статус саме міста, а не селища міського типу, хоча його населення навіть у найкращі часи, коли тут запрацювала своя бавовняно-прядильна фабрика і сюди стали з’їжджатися звідусіль робітники, для яких звели окремий мікрорайон «Посьолок» із єдиною в місті дев’ятиповерхівкою, не перевищувало 10 тис. осіб. А мій татко й досі мені час від часу робить зауваження: «Знову написала, що Дубровиця — містечко? Скільки тобі казати, що це місто?».
З історією в Дубровиці свої стосунки. У 1983-му, на хвилі всеукраїнських ювілеїв, що прокотилася після помпезного святкування 1500-річчя Києва (переказували, що таким чином партія хотіла відвернути увагу від 50-річчя вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933-го, яке організовувала діаспора), у нас урочисто відзначили 800-річчя міста. Був грандіозний концерт, на честь ювілею перейменували вулицю, що веде до мосту, відповідну дату виклали кольоровою плиткою на фасаді будинку «на горі». А в 2005-му «на основі додаткової історичної інформації» не менш урочисто Дубровиця відзначила своє 1000-річчя. І ту саму вулицю перейменували по-новому, і напис на будинку «підкоригували». А дубровичани потім довго жартували, що їм вдалося за 22 роки прожити 200.
Читайте також: Івано-Франківськ. Місто, яке ми зводимо
Взагалі в моєму дитинстві було дві історії та дві Дубровиці. Одна, правильна, вивчалася в школі, супроводжувалася парадами 1 травня та 7 листопада, піонерськими вахтами пам’яті на кладовищі, біля обеліска загиблим під час звільнення міста від фашистів, традиційним вітанням ветеранів, тимурівськими загонами та незмінним збором брухту й макулатури (куди ж без цього), коли з нетерпінням чекаєш біля хвіртки на шкільну підводу з конячкою, щоб, повантаживши свої знахідки, сісти біля кучера й гордо проїхатися до школи. Хоч як дивно, але я любила всі ті ритуальні дійства, які давали відчуття причетності до чогось великого та потрібного.
«Живі скульптури» — улюблений сюжет першотравневих демонстрацій
Водночас Дубровиця запам’яталася сірими порожніми прилавками продуктових магазинів, фігурно виставленими одвічними консервами чи пачками печива. А ще довжелезними, нудними, багатогодинними чергами за молоком чи сметаною, які привозили раз на день в обмеженій кількості, тож приходити треба було за дві-три години й чекати. Інші черги, які розтягувалися метрів на двісті, були за хлібом по 16 копійок і по дві буханки в руки. Хліб був свіжий і пахучий, бо випікався в нашій місцевій пекарні. Його запах завжди паморочив голову, коли вранці, не поснідавши, бігла до школи. Тієї пекарні давно вже немає. Коли востаннє приїздила до Дубровиці, здається, там була лісопилка.
Я любила цю Дубровицю і водночас почувалася безмежно щасливою, коли вдавалося вирватися з її звичної одноманітності хоча б до Рівного, де до неба були не лише дерева, а й будинки, де морозиво можна було купити не лише раз на тиждень, а коли захочеш, де вечірнє сяйво ліхтарів і фонтани нагадували казку. І я мріяла стати журналістом, щоб об’їздити всю Україну, а то й увесь світ. Або — о мрії! — адміністратором у когось зі співаків. Це була окрема тема! Наприкінці 1980-х до Дубровиці практично щомісяця приїжджала якась «зірка з телевізора». І не лише знамениті Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Оксана Білозір та Алла Кудлай, ансамблі «Смерічка», «Світязь», Черкаський народний хор, а й «екзотичні» Ларіса Доліна та Йон Суручану. Побачивши чергову афішу, я бігла до мами просити три карбованці на квиток. Вона всміхалася й зі словами «скільки тої житки» витягала гроші. Я купувала квиток у першому ряді, брала букет садових квітів і йшла на концерт, там закохувалася в котрогось із виконавців і жила цими почуттями місяць, до наступного концерту.
Алла Кудлай на концерті, присвяченому 800-річчю Дубровиці
Забігаючи наперед, хочу сказати, що мрії — це страшна сила. За кілька років після закінчення школи я з лауреатами фестивалів «Червона рута» і «Тарас Бульба» їздила Україною, організовуючи концерти (перший, звичайно ж, у Дубровиці), а в 1995-му сама організовувала в Дубровиці концерт свого кумира Павла Дворського. І, звичайно ж, попри те що закінчила філфак і готувалася до вчительської кар’єри, таки стала журналістом.
Читайте також: Квести й кімнати Житомира
А була й інша Дубровиця, таємничіша. Бо починалася вона словами «а от за Польщі було…», коли люди старшого покоління після трудового дня всідалися на призьбах чи лавочках і згадували минуле або заводили народну пісню. Для мене дивно було чути оте «за Польщі». Я не знала, що звичні для мене слова «ровер», «маринарка», «слоїк» — це і є наслідки того «за Польщі». Як і старі пам’ятники з дивними написами «не по-нашому», що траплялися на кладовищі. Як і те, що наша залізнична станція в усіх довідниках до кінця 1980-х значилася як Домбровиця. І жінки-полячки, які час від часу приїжджали до містечка й привозили якісь речі на продаж, теж були нащадками тих, хто жив тут «до совєтів».
Дубровицькі пані «за Польщі», 1930-ті роки
Ця історія була схожа на казку, вона не вивчалася в підручниках, її наче й не існувало, як не існувало тоді для мене «хлопців із лісу» (це вже пізніше я дізналася, що в нас у районі були не лише червоні партизани, а й УПА, яка контролювала до 1947 року практично всю територію і нашого району, і сусідніх; і взагалі перший її бій відбувся поруч, у Володимирецькому районі). Ця історія пробивалася уривками фраз, натяками для втаємничених, а коли я просила розповісти більше, від мене відмахувалися: «Ой, воно тобі треба?». Пізніше зрозуміла, чому мої сусіди були такими небагатослівними: за зв’язки з УПА відправляли в місця досить віддалені. Навіть у нашій родині дехто опинився в Казахстані, а дехто — в Омську. Тому й намагалися не згадувати про те. Та й не тільки про те. Коли я вже студенткою спробувала розпитати батьків про свій родовід, то дізналася: максимум, що вони ще пам’ятають, то це імена їхніх діда й баби. Решту їм не казали, а вони й не питали.
Дідова хата, 1930-ті роки
Ця, друга, Дубровиця збуджувала уяву й вабила. Вона давала про себе знати нашою поліською говіркою (до школи я взагалі не розмовляла ні українською, ні російською, хоча вільно читала книжки обома мовами років із п’яти, натомість весело повторювала нашу скоромовку «Колі булі мали, носілі постоли. Як сталі ми велікі, купілі черевікі»). Вона відлунювала містеріями найдавніших поліських колядок і ватагами щедрувальників-«перебиранців» на Маланку, перед якими ніколи не зачиняли двері. Ця Дубровиця проявлялася і в тому, що старше покоління практично не знало прізвищ і називало людей «по-вуличному»: на нашій вулиці жили Сирики, Талімончики, Переходьки, Светіли, Кацапка й Партизанка та багато інших людей. А наш рід називався Пупнями — моя прабабця була повитухою, звідти й пішло.
Читайте також: Борислав. Глибокий сон промислового містечк
Ця Дубровиця проступала валунами бруківки, якими була вимощена «соша» на нашій вулиці, що між ними можна було знайти кольорове скельце, і шелестіла листям 50-літніх каштанів, що росли біля двору. Коли на початку 1980-х вулицю розширювали й асфальтували, а каштани й липи тягачами вивертали з корінням, у мене було потрясіння, як від розповідей про розстріли фашистів чи спалені села. Вона дивилася на мене підсліпуватими вікнами дерев’яних хат, що наполовину вгрузали в землю й були схожі на старих домовичків. Особливо одна на нашій вулиці, яку я застала ще із солом’яною стріхою. Зараз на тому місці збудували магазин сантехніки. Ця Дубровиця дихала вологою таємницею з-за розсохлих дверей старої церкви та костелу, коли там іще були склади мінеральних добрив. А пізніше зазирала в душу очима напіврозбитих янголів на стінах того самого костелу, коли його звільнили від зайвини і взялися реставрувати.
Якщо чесно, мені бракує тієї, старої Дубровиці. Бо нинішня поступово з княжої столиці перетворюється на бурштинову. І поряд з іще подекуди дерев’яними поліськими хатками виростають розкішні «палаци» бурштинових баронів із масивними кованими ворітьми, а автопарку, який зупиняється біля місцевого кафе «Доміно», можуть позаздрити члени Кабміну чи депутати Верховної Ради. І діти в школі мріють не так про закінчення навчання й здобуття професії, як про те, щоб потрапити в «бригаду» на «Клондайк» і за день заробляти стільки, скільки більшість заробляє за місяць.
«Хатки» бурштинових магнатів можна впізнати здалеку
Так, Дубровиця змінюється з кожним приїздом, вона розбудовується, оновлюється. На місці старих дерев’яних хат з’являються нові торговельні центри, фреш-бари та піцерії. Але ця Дубровиця мене насторожує і лякає, бо в більшість новобудов вкладені «бурштинові» гроші і, подейкують, уже практично всю землю в центрі викупили нові «господарі життя». А оскільки тут є люди, у яких є гроші, то й ціни подекуди вищі за київські. Бо на всякий товар буде свій покупець, а гроші — центр Всесвіту, навколо якого крутиться тепер наше життя. Я розумію, що ці процеси вже незворотні й принцип «жити по-Божому», якого ще дотримується старе покоління, невпинно замінюється прагматичним «не візьмеш ти — візьмуть інші». Як розумію і те, що моя думка з цього питання нікого не цікавить і нічого, по суті, не змінить.
.JPG)
І все ж таки я люблю бувати тут, хоча останнім часом така нагода випадає дедалі рідше. Люблю, під’їжджаючи з боку станції до мосту, ловити момент, коли на високому березі Горині чітко проступають куполи двох церков і Дубровицького костелу. Люблю зупинятися на підвісному містку й дивитися, як тікає кудись з-під ніг вода Старухи. Люблю вечорами дивитися на зорі, які тут такі великі, що, здається, простягни руку — і зірвеш їх, як ягоди з татової вишні.
Читайте також: Кропивницький. П’ять і ще 1000 світів Кро
Люблю за те, що тут за півгодини можна пройти пішки все місто з кінця в кінець. Що тут усі знають одне одного (а з розвитком соцмереж і все одне про одного), тож, вийшовши за хвіртку, обов’язково зустрінеш когось знайомого. І за те, що, звернувшись по допомогу, обов’язково десь знайдеш відгук. Бо така вже природа маленьких містечок: тут люди звикли жити одним великим кагалом. Вони і чужу радість сприймають як власну, і горе теж готові розділити.
Цього мені дуже бракує в метушливому та вічно заклопотаному Києві. І тому, коли накриває хвиля ностальгії, я вкотре вмикаю комп’ютер і заходжу на сторінку «Стара Дубровиця». Десь там є і мої тато з мамою, ще зовсім юні та щасливі. І час зупиняється.
————————-
Фото – з архіву Анатолія Кібука