Дуайєн “Газпрому”

Сім років Віктор Степанович провів у Києві, де його вважають найвідвертішим із закордонних дипломатів. В інтерв’ю «Тижню» він підтвердив цю свою якість.

 

– Я дипломат – це моя робота, і зобов’язаний зустрічатися з усіма політиками, незалежно від моїх власних переконань і пристрастей, знати, чим вони живуть, брати участь у полеміці, зокрема публічній. Але чаю попити я з кожним не піду. Якщо людину не поважаю, спілкуватися з нею не буду. Ніколи не потерплю обману, відрубую назавжди. І такі приклади є. Я помилки прощав. Помилку можна виправити, от якщо керівник боїться зробити помилку й тому не діє, зволікає – це вже пробачити не можна… Помилки в кожній справі неважко зробити. Так що я за помилки з роботи людей знімав, але не залишав напризволяще. Що в Путіні добре – він не кидає людей, не викидає. Це не кожному дано.

 

 

– 1998-й рік – це не тільки відставка уряду Черномирдіна, це й подальша чехарда. Переконаний, прем’єром можна стати лише після не менше двох років роботи, так само, як і міністром. Я системник. Я від природи системник. Пам’ятаю, 31 грудня 1997 року виїхав з роботи о 23.30, коли останні борги по виплатах пішли на Далекий Схід – ми того року вперше розрахувалися з усіма заборгованостями й закінчили рік із приростом ВВП. Рубль уже не підтримували – запрацював ринковий механізм, і він тримався у валютному коридорі. В той час у мене була рада іноземних інвесторів, до неї входили 25 бізнесменів із США, Японії, Європи. Й вони допомогли мені зрозуміти, що їм заважає працювати в нашій країні. Пам’ятаю, один американець мені каже: ну як ми підемо вкладати гроші, якщо ваші олігархи не йдуть?! А вони тоді просто боялися, що їм голову скрутять. Говорю: «Йдіть. Вони в нас такі. Підуть тільки за вами». В той час ми вже були готові приймати бюджет і на два роки вперед, і на п’ять років: тільки зараз президент Путін знову поставив таке ж завдання, а ми вже тоді впритул підійшли до такого рівня планування. Але, так би мовити, з колін так і не піднялися.

 

 

 

– Книга в мене є, ще не читав – часу не було. Так, я особисто ініціював створення концерну «Газпром» – уперше в Радянському Союзі, ще в 80-ті роки, коли був міністром газової промисловості. Я тоді багато їздив за кордон, вивчав великі компанії, їхні стосунки з державою. В той час у країні вже плюралізм пішов, з’явилися кооперативи – розумів, що цей процес дійде й до нас. Моє завдання було зробити міністерство невразливим, щоб його не можна було розтаскати вроздріб. Про розпад Союзу тоді й думок не було, просто переживав за технологію своєї галузі. Це ж єдиний процес – від свердловини до споживачів. От із нафтовою промисловістю ситуація була інша: її я пропонував перетворити у вертикально інтегровані компанії – так згодом і відбулося: з’явилися Лукойл, ТНК, Роснафта та інші.

Мені довелося довго переконувати своїх колег, своє начальство. Тодішній Голова Ради міністрів Микола Іванович Рижков мою пропозицію спочатку не сприймав. Але я його переконував, що прийшов час робити з міністерства концерн. Тому що в другій половині 80-х ентузіазм уже не було чим піднімати, потрібні були інші відносини. Кажу: «Не хочу бути міністром, хочу бути керівником компанії». А Рижков мені: «Тебе ж усього позбавлять – пільг, машини, дачі…». Кажу: «Ну то й що?!». Вранці після такої розмови їду в машині – дзвінок. «Ваше питання винесене на Президію». І от так я почав працювати – якщо в міністерстві в мене було 12 заступників, то в Газпромі стало два. Сама структура Газпрому з того часу не змінилася. Стратегія планування в нас була не на п’ятирічку, а на 15-20-30 і 50 років. Адже всі нинішні родовища – Ведмеже, Уренгой, Ямал уже було відкрито. Тільки Заполярне розвідали пізніше. Так, було складно. Але натомість потім, коли я очолив російський уряд, саме Газпром забезпечував бюджет держави, тому що позики я брав через нього, і, по суті, саме Газпром утримав російську економіку в найскладніший час. Уже за Єльцина були нові спроби його розділити, але й тоді я зміг відстояти його цілісність.

 

 

– Ми в той час створювали газову систему, як я її назвав, дурнєвідбивну, щоб навіть повний дурень, якщо такий прийде, зруйнувати нічого не зміг. Система ніколи не дозволить свавілля. Ми створили систему газопостачання останніми у світі, але завдяки цьому взяли все краще зі світової практики. І вона працює! Все просто. Я – державник. Держава повинна створювати умови для життя й роботи людей, але не більше того – я не хочу, щоб життя та благополуччя моїх дітей залежало від доброти президента. А я, своєю чергою, повинен використовувати ці умови, щоб забезпечити й себе, й родину. Крім того, у державі повинно працювати просте правило: якщо щось не так, не йди до Черномирдіна – йди до суду. А в нас як звикли бігати в ЦК, так і йдуть до прем’єра або президента, щоб він трахнув! Кулаком по столу! Але ж повинна працювати система, зокрема правового, судового захисту, й тоді людина не боятиметься тримати гроші в банках своєї держави й вкладати їх у вітчизняний бізнес. Ми тільки зараз прийшли до цього: російський парламент займається законами, а не веде політичну боротьбу, як зараз в Україні. Але ж свого часу я два роки не міг знизити податки – наш парламент доводив, що уряд антинародний, а розглянути запропонований закон, як ведеться, часу не знаходив.

 

 

 

– Та не 1998-ий, тут ще 1993-ій – 1994-ий! От у квітні вже рік, як парламент не працює належним чином – ну як таке може бути?! Тільки я от що хочу підкреслити, і це не всі в Росії усвідомлюють: усе, що відбувається в Україні – це справа України й тільки України. Нам туди зі своїм статутом лізти не треба. Якби я був на барикадах, а мені хтось щось радив, я б точно в зуб дав! І це була б природна реакція. Але не всі це розуміють, на жаль, і тут теж. Деякі ставляться до України як до своєї вотчини. Чого вони так поводяться? Україна – це суверенна держава.

 

– Ось у чому проблема: в нас у Росії дотепер є українські політики, яких ми вважаємо «нашими», а інших – «не нашими». Причому це переконання є стійким на всіх рівнях. Так вони всі – не наші! І ставитися до них треба як до лідерів і керівників будь-якої іншої іноземної держави. І ніяк інакше. Так, нам не байдужа Україна, і нам потрібно, щоб це була сильна, спокійна та багата держава: нам вигідні тільки такі сусіди. До мене приїжджають порадитися багато українських політиків, але я в порадники не рвуся. Кажу їм те саме: все, що у вас відбувається – ваша справа, але ви повторюєте нас один в один. Так повчіться на помилках, як є можливість, навіщо ж ви повторюєте те ж саме?!

 

 

Вони приїздять особисто до мене як до досвідченої людини. А прізвища я називати не можу.

 

 

 

– Вони не хотіли йти моїми слідами. Але я захотів. Обидва мої сини закінчили Московський інститут нафти й газу імені Губкіна. Старший відпрацював в Уренгої шість років, потім повернувся, молодший більше в науку заглибився. Онуків четверо вже – молодшому, Вікторові, п’ять років.

 

Ну що ви таке кажете! В нас українців люблять. Я народився в Оренбурзькій області, в селі Чорний Острог – там у 1822 році один обоз на поселення йшов з Харківської губернії, другий – з Воронезької. І зупинилися обидва біля річки. У них стало село Кочубеївка, у нас – Чорний Острог. А школа була одна, посередині. Й усі мої друзі – й українці, й росіяни – у мене так з дитинства. У старшого сина дружина – дочка моєї шкільної вчительки, причому вони на українській половині жили. А друга невістка – з Курська.

 

 

– Ні, не говорю – не хочу перекручувати гарну мову. Все розумію – інша річ, справді з дитинства, та й потім теща довгі роки жила з нами, вона українською розмовляла. Знаєте, я не збирався тут сім років працювати. Збирався б – вивчив мову.