Гурт «… и Друг Мой Грузовик» уже 14 років робить якісний музичний продукт світового рівня. Численні гастролі у Європі та пострадянських країнах хлопці поєднують зі зйомками у фільмах та кліпах і відносно спокійним життям у Дніпропетровську, яке дає змогу триматися осібно від українського шоу- та медіа-бізнесу й займатися улюбленою справою. Про відмову від випуску дисків, життя рок-андеграунду на південному сході України та про важливість порозуміння з публікою Тижню розповів лідер команди Антон Слєпаков.
Будь-яка стаття про нас починається зі слів: «Це гурт, у складі якого лише бас-гітара і барабани».
Ми весь час були у музиці з головою – репетирували, як шалені, по сім-вісім годин, дуже хотіли виступати, якось виразити і проявити себе. Решта нам була по барабану. На самому початку поставили дуже високу продуктивну планку. За місяць зробили програму, з якою, власне, і приїхали на найперший місцевий фестиваль. Хоча й думали, що то буде разовий проект, у кожного з нас на той момент були якісь свої амбіції, старі гурти та проекти. Але після виступу зрозуміли, що це наш основний музичний імпульс, і ми ще не відчували подібної хвилі єднання з публікою, сили віддачі та енергообміну. Нас самих це дуже сильно вставило і завело. Ось так і триває – вже 14 років – зі спадами, підйомами, маленькими успіхами, маленькими поразками.
«… и Друг Мой Грузовик»від початку був гуртом зі своєю мушлею, як равлик, у яку ми час від часу заповзаємо і з якої виповзаємо. Заповзли, щось поробили: нові теми, нові програми, нові альбоми. Вилазимо – і давай усе це показувати. Мушля нам як допомагає, так, напевно, і заважає себе проявити. Великих успіхів за час існування гурту навряд чи досягли: граємо на маленьких майданчиках, нас слухає не дуже велика кількість людей порівняно з якимись більш видатними командами. Утім, ми всім задоволені: у нас є своя трибуна, можливість виступати, робити те, що хочемо, виражати себе.
Ніколи не відчували себе прив’язаними до якогось місця.Так склалося, що жодного дніпропетровського учасника, окрім директора (Олени Белентьєвої. – Ред.), у гурті ніколи не було. У нас дуже сильний «побузький» блок. Йдеться про селище Побузьке, музичну Мекку в Кіровоградській області, звідки родом наш бас-гітарист Слава. До того ж майже чотири роки тому звідти приїхав наш барабанщик Денис – Славин кандидат у нашу юнацьку збірну. Я народився в Києві і провів там дитячі та шкільні роки. Один барабанщик у нас був із Сибіру, інший – із Дніпродзержинська, ще один – з Харкова-Пітера. Ми абсолютно комфортно себе почуваємо практично в будь-якому просторі
Років шість тому в Дніпропетровську не було жодного майданчика, де можна було би зробити концерт, тому ми ніде не грали. Виступали в то в одному, то в іншому місті, тільки не тут. Зараз же можна назвати близько семи місць, у яких проходять концерти. Також відкрилися галереї, влаштовуються презентації поетичних збірок. Це показник розвиненого європейського міста, у якому в той самий день відбуваються десятки заходів, а ти вже вибираєш.
Сьогодні не бути мультикультурним – це принаймні дивно.
Хтось часто сигналізує державі й каже, що вона дуже мало підтримує культуру. Я не знаю, що би було, якби держава прийшла в андеграундну музику і давала якісь дотації музикантам на пиво або струни.Поки що в Україні я не бачив прямої взаємодії з владою, яка не була б схожа на подачку або купівлю. У нас зазвичай якщо держава щось кудись вливає, то це недарма. Через деякий час ця карта має певним чином зіграти.
В Україні ми граємо більше, ніж за кордоном. Коли нас запрошують, ми із задоволенням їдемо і до Польщі, і до Угорщини, і до Фінляндії, і до Ізраїлю. Всі критики говорять, що в нашому гурті акцент на музичній складовій, проте для нас все ж таки дуже важливе взаєморозуміння з публікою. Не в сенсі енергетики, а саме смислового навантаження. Останній наш концерт у Фінляндії на 10-річчі фестивалю «Тусівка» показав: все добре, але ніхто ані слова не розуміє. Всі дуже ґречно і культурно слухають, але прямої зацікавленості на 200% у них немає. Тому в Україні в цьому сенсі, звісно, краще.
Самоідентифікація поет чи музикант доволі складна. Я міг би скільки завгодно називати себе поетом, але завжди відчуваю свої тексти дещо неживими без музичної складової. Хоча чуємо чимало критики, особливо від наших молодих прихильників і тих, хто слухав нас у ранні періоди, що вони стали якимись депресивними. Я, на жаль, не поділяю такої думки й не можу погодитися з нею. Не бачу в цьому ніякої депресії, а радше реальний стан речей.
У цілому проблеми нашого суспільства дуже схожі на проблеми багатьох пострадянських країн. Звісно, це дуже сумно.Ми вже стільки перебуваємо на незалежному шляху розвитку, а все ще користуємося старими радянськими бюрократичними схемами. Якби я знав якісь конкретні виходи, вочевидь, говорив би про це і намагався б щось до когось донести. Мені здається, що ми як суспільство перебуваємо в дуже великій безвиході у багатьох сенсах. Навіть не знаю, які на нас чекають перспективи з нашим вектором розвитку. Держава – це, напевно, точний зліпок соціуму. Мабуть, ми якимось чином заслужили таке ставлення до себе.
Примусити публіку купувати диски, тим більше тепер, коли вони потрібні лише колекціонерам, нереально. Ми відмовилися від практики друкування дисківсвоїм коштом, тому що вони радше роздаються і роздаровуються друзям, аніж на цьому щось заробляємо. Ми відпустили ситуацію зі звукозаписом. Раніше мислили концепційно: програма, альбом. Але з появою швидкісного інтернету та iTunes усі почали качати пісні й самостійно робити збірки. Це право людей. Усе це дуже умовно. Чому з’явилися альбоми? Спершу придумали друкувати на «сорокап’ятках» (вінілова пластинка на 45 обертів на хвилину. – Ред.) – одна пісня з одного боку, друга з іншого. Потім навчилися робити по дві пісні на стороні. Потім на вінілову пластинку вміщувалося 20 хвилин, тому всі почали мислити 40-хвилинками. Коли на диск почало влазити 80 хвилин, стали писати так. А зараз – повна свобода. Хочеш – записуй по одній пісні, хочеш – альбом. Ми нещодавно випустили шість пісень – вони всюди з’явилися.
Мені самому завжди дуже незручно продавати наші диски.Це видається деяким приниженням. Я лише кілька разів цим займався. Коли до тебе підходять із питанням: «А можна купити ваш диск?» Я називаю ціну. Кілька разів було: «Ого, стільки? Та я піду краще вип’ю пива в барі». Тобто нехай би це робив хто завгодно, тільки не я. Остання пластинка, яку в нас добре розкуповували під час концертів, вийшла у 2007-му. Альбом, який випустили рік тому, продавався поганенько.
Я помічаю аншлаги в закладах фастфудів.Там люди сидять за бокалом пива, розмовляють, щось одне одному доводять. Їм добре і їм не потрібна жива музика. Мені розповідали арт-директори кількох закладів про подібні скарги, коли кажуть: «Все у вас добре, якби не жива музика. Заважає спілкуватися. Ми не чуємо одне одного, так голосно грають барабани». Водночас якщо ти цікавий і на тебе ходять люди, то нічого такого не відчуваєш. Треба просто робити актуальну музику і нарікати на себе, не на когось.
Ми намагаємося повністю залежати від музики, тому що це дуже зручно. Не зіграв – тобі, грубо кажучи, місяць немає чого їсти. Добре усвідомлювати, за рахунок чого живеш.
Ми давно шукали зустрічі з кіно. Наш бас-гітарист Слава пише музику до анімаційних фільмів. Знімалися в епізоді російської картини «Время земляники», де грали у клубі в той момент, коли до нього заходить головний герой. А в українському фільмі Rock'n'Ball нам виділили кілька сцен, епізодів, діалогів. Я зіграв у ньому роль другого плану. Цей фільм зняв дебютант Дмитро Приходько, київський режисер із луганським корінням. У ньому знімався доволі відомий польський актор Томаш Сопчак, також було дуже багато непрофесійних акторів, як і ми. Цього року фільм демонструвався у спецпрограмі українського павільйону в Каннах. Кіно – це теж великою мірою біль нашого суспільства, так само як і музика. За роки незалежності було знято не так вже й багато. Тому якщо хтось примудряється робити фільми, та ще й отримувати гілки на Каннському фестивалі – це просто блискуче.
Біографічна нота:
Гурт «Я и Друг Мой Грузовик» утворився в Дніпропетровську 1997 року для участі в рок-фестивалі «Кар’єр». З 2003-го називається «… и Друг Мой Грузовик». Нині до його складу входять Антон Слєпаков (мікрофон), Ростислав Чабан (бас-гітара) та Денис Швець (барабани). У різні роки барабанщиками формації були також Володимир Бусель, Володимир Нестриженко та Юрій Жигарєв.
Дискографія:
«Стилизация послевкусия», 2011
«Живот», 2010
«Радиостанции» (Single), 2008
«Не улыбаются» (проект «НеГрузовики»), 2008
«Мелех» (разом із «Крузенштерн и Пароход»), 2008
«Ищу друга», 2007
«Ещё маленький», 2005
«Такая вот живопись» (Split Single разом з «Дети Picasso»), 2005
«Воланчик», 2002
«Руслан» (Single), 2001
«Я и Друг Мой Грузовик», 2001