Після революції на Майдані це голосування стало історичною віхою, навіть якщо саме собою воно й не визначає рівня реальної підтримки Києва західними державами. Проти Угоди висловилися 18% євродепутатів (127 осіб; іще 35 парламентаріїв, тобто 5%, утрималися). Ці голоси виразно свідчать про стан Європейського Союзу, розбіжності між урядами в українському питанні та контури проросійської партії в лоні держав ЄС, котра аж ніяк не є малозначущим елементом арсеналу Кремля у війні проти України.
25 травня цього року я був у Києві разом з іншими спостерігачами, і, хоча головною подією дня вочевидь бачилось обрання Петра Порошенка на посаду президента України, всіх приголомшили результати проведених тієї самої доби виборів до Європейського парламенту. Майже повсюди в країнах ЄС досягли успіху антиєвропейські, екстремістські або просто «протисистемні» партії. Скажімо, у Франції на першому місці опинився список кандидатів від «Національного фронту», які випередили поміркованих правих, центристів та лівих.
Гірка іронія: якраз тоді, коли московська пропаганда викривала уявних «українських фашистів», до Європарламенту обрали неонацистів доволі реальних. А саме, одного німця (Націонал-демократична партія), двох греків («Золотий світанок»), трьох угорців («Йоббік») та бозна-скільки інших. Бо межа між ексцентричними консерваторами «Нової правиці» в Польщі (4 народні обранці), крайніми правими в Австрії (4 депутати), які входять і до складу уряду, правими радикалами у Франції (25 осіб) та справжніми фашистами розмита. Як класифікувати, наприклад, Емеріка Шопрада? Цей високий функціонер французького «Національного фронту», урядової чи майже урядової партії, 16 березня з чудовою командою, яку зібрав один бельгійський неонацист, на прохання Путіна відвідав Крим, щоб видати сертифікат конституційної легітимності «референдуму» на підтвердження анексії. Увесь цей поштивий люд подався в Європарламенті до незалежних депутатів, бо формування власної політичної групи надто компрометувало б його. Британські єврофоби з Партії незалежності Сполученого Королівства та нова італійська популістська політсила «Рух 5 зірок» не хотіли приєднуватися до крайніх правих і сформували окрему групу із 48 членів («Європа за свободу і пряму демократію»).
Якщо додати радикальних лівих, які теж перебувають під російським впливом, налічуючи у своїх лавах 52 парламентаріїв (вони становлять конфедеративну групу «Європейських об’єднаних лівих»/«Ліво-зелених Півночі»), й голосували проти Угоди про асоціацію або утримались, а також 17 мандатів «Альтернативи для Німеччини», то серед 751 члена Європарламенту бачимо ядро з понад 160 осіб, що ворожі політиці ЄС, ба навіть самому Європейському Союзові. Кремль дуже розраховує на ці сили у своєму наступі на вільну Європу й не шкодує засобів для їх згуртовування. Як голосували ці депутати? Чи стали ми свідками формування монолітних червоно-коричневих антиєвропейських та антиукраїнських лав? Чи об’єдналися французький «Лівий фронт» і німецькі «Ліві» зі своїми запеклими ворогами з «Національного фронту» й Націонал-демократичної партії Німеччини?
Результат показав чистоту лабораторного експерименту: коричневі, червоно-коричневі та червоні, тобто незалежні депутати і група «об’єднаних лівих» усі як один голосували проти Угоди про асоціацію (за неї висловилися тільки один швед і одна юніоністка з Північної Ірландії). До супротивників документа приєднався й депутат від Російської партії Латвії (колишній член КПРС). Так, мабуть, за цим єдиним винятком усі балтійські парламентарії підтримали Угоду, але знайшлося п’ять чехів, які були проти, незважаючи на досвід совєтської «братерської допомоги», котрий пережила їхня країна в серпні 1968-го. Натомість усі депутати від Руху 5 зірок відмовилися прямо віддати голоси проти документа й утримались (у групі неприхильників Угоди домінує Партія незалежності Сполученого Королівства, чиє голосування проти мало, до речі, зашкодити насамперед не Україні, а Євросоюзові та будь-якій перспективі його розширення). Інші групи – ліберали, консерватори й соціалісти – ратифікували домовленість майже без винятків, а це означає, що депутати, які обстоюють у своїх країнах пропутінську лінію, як-от частина правих у Франції, декотрі з німецьких керівників та всі прибічники Берлусконі в Італії, під час цього важливого голосування підкорилися партійній дисципліні.
Одне слово, мережа адептів Кремля досить активна, російський лідер спромігся сформувати червоно-коричневу коаліцію, яка йому служить. Утім, поза цим ядром його вплив обмежений: «помірковані» промосковські депутати, які нічого не мають проти України, але кажуть, мовляв, не слід сваритися з РФ, санкції дорого коштують і т. ін., усе-таки голосували за Угоду, а це для Кремля поразка.