Через трагічні події ХХ ст., ми не завжди знаємо, ким були наші близькі родичі, яка в них була доля, свідками яких подій їм довелось стати? Саме тому наш найбільший інтерес завжди викликає новітня історія України, вивчення якої стало доступним лише на пострадянському просторі. Цей період в історії нашої держави є досить не дослідженим і містить у собі багато білих плям, які сучасним історикам потрібно ще вивчити.
2017 та 2018 роки є знаковими, адже рівно вісімдесят років тому, розгорнулась масштабна кампанія масових репресій громадян, яка отримала назву «Великий терор» (1937–1938 рр.), унаслідок якої 1,7 млн людей було відправлено в табори.
Досягнувши певного віку, кожен із нас починає більшою мірою, ніж це було раніше, цікавитись своїм корінням, історією роду. Розглядаючи почорнілі родинні фотографії вікової давності, я намагалась віднайти спільні риси зі своїми пра-, прапра- родичами. Ще в дитинстві саме ці фотографії були моїм першим підручником з історії рідного краю.
Билижинці, Заславський повіт, Волинська губернія. Родина Горбатюків (зліва направо: Варвара, Василь, Дмитро, Єфросинія). Початок ХХ ст.
Серед усіх моїх рідних по лінії матері у мене завжди найбільшу цікавість викликала постать однієї з прабабусь. Складаючи до купи спогади про неї, які чула від її односельчан та рідних, я намагалась відтворити її біографію через призму подій, що відбулись у селі Білогородка Заславського району Вінницької області (тепер сучасна територія Ізяславського р-ну Хмельницької обл.) у 1930-х роках ХХ століття. Хоча і не повністю, але мені це вдалось.
Єфросинія Горбатюк народилась на Покрову в 1900 році в селі Белижинці Заславського повіту Волинської губернії. Її батьками були Дмитро і Варвара – люди, які серед односельчан вважалися заможними господарями. Батько Дмитро влітку робив печі, а взимку шив чоботи. Про Дмитра говорили, що мав найкращі коні й бричку на цілу округу. Серед улюблених занять у вільний час, найпочесніше місце у господаря займало полювання. В 1905 році в сім’ї Горбатюків народився син Василь. Швидко мчали молоді літа.
Читайте також: Кабмін затвердив план заходів на 80 роковини Великого терору 1937-1938 років
У 1925 році молоду Фросю сватає земляк Іван Каленіков (1898 р. н.) із сусіднього села Білогородка. Іван Каленіков на період одруження був уже чоловіком військовим, вимуштруваним. Між Фросею та її чоловіком було кохання з першого погляду. Але коли справа дійшла до весілля, то виявилось, що батьки нареченої проти зятя з Білогородки, може, не хотіли відпускати улюблену дочку до сусіднього села, або мали якесь батьківське передчуття? Невідомо. У результаті Фрося робить усе наперекір батьківській волі – одружившись, іде в невістки до Білогородки. За те, що дочка не послухалась думки старших, батько залишає її без приданого. Попри всі негаразди тих років, шлюб молодих був щасливим. Один за одним народжуються три сини Анатолій, Віктор та Георгій.
В Україну приходять важкі часи, Голодомор, колективізація і розкуркулення. Родина Єфросинії Горбатюк, як і багато інших у селі не стає винятком і потрапляє під розкуркулення. Нова влада відбирає з господарства в колгосп усю худобу, землю, знаряддя праці, збіжжя.
Людей, виснажених фізично і духовно, щодня гнали на роботу в колгосп. Одного із таких дня Іван Каленіков не витримує і на сільських зборах говорить новій владі села Білогородка все, що він про неї думає… Відповідь на такий рішучий учинок простого чоловіка не забарилася. Сміливість і вільнодумство були покарані. Увечері за Іваном прийшли люди в «шкіряних піджаках». Голодні діти нічого не розуміли і зляканими очима спостерігали, сховавшись на печі. Заплакана Фрося збирала для чоловіка в дорогу пакунок їжі. Івану дозволили взяти із собою лише необхідне. Куди забирають чоловіка, Фросі ніхто не сказав. Вона не запитувала, бо знала, що не з добра прийшли такої пізньої пори. Тієї ночі в невідомому напрямку віддалялось від хати кілька постатей, серед яких був її Іван…
Білогородка, Заславський район, Вінницька область. Родина Каленікових (Єфросинія, Іван і діти Анатолій та Віктор). Фото до 1937 року
На ранок молода мати з дітьми прокинулись уже як сім’я «ворога народу». Селом ходили чутки, що тоді було забрано багато чоловіків. Тавро «ворог народу» заважало нормально існувати, бо життям це важко було назвати. Односельчани старались зайвий раз не заговорити із Фросею, навіть деякі рідні почали цуратись. Кожен день був боротьбою із голодною смертю та байдужістю оточення.
Одного разу Фрося несла жменьку зерна до млина, щоб зробити муку і хоч якось прогодувати запухлих від голоду дітей. Виснажена побачила, як біля неї проїжджав возом односельчанин. Спробувала сісти на віз, але дістала чоботом в обличчя.
Найгірше було синам. У школі до дітей був «особливий педагогічний підхід». Адже зі шкільної парти їм насаджували ідею про те, що вони мають лише одного справжнього батька всіх радянських дітей — найдобрішого і всесильного Сталіна…
Читайте також: Сталінська «хірургія»
Рідні Фросі, які з часом змирились з її одруженням, старались допомагати чим могли. Далі було гірше. Почалась війна. Коли німці прийшли в село, перше, що зробили, — обрали поліцаїв. Мій дідусь Георгій згадував: «У селі Білогородка били в дзвін, увесь люд зігнали в центр до церкви, першими розстріляли євреїв, а українців, мов худобу, почали ділити на дві колони – гідні і негідні. До першої добирали здорових і молодих, до другої — старих, калік і дітей. Потім перших відправили на роботи до Німеччини».
Скінчилась війна. Спустошеною серед чорноземів стояла, колись квітуча Білогородка. Змучені й виснажені повертались чоловіки до своїх осель, молодь із Німеччини, але серед сірих постатей не було її Івана. З кожним днем надія на зустріч із чоловіком зменшувалась. Сини підростали, і жінка віддавала їм усю свою турботу та любов. Діти були центром її всесвіту, тільки заради них жила весь цей час.
Перед самим Великоднем 1951 року Фрося побачила біля хвіртки сивого, зморшкуватого змарнілого чоловіка. Він стояв одиноко, ніби вагався чи зайти йому в двір. У руках він нервово перебирав якийсь згорток, як пізніше виявилось — печиво для своїх діток, яких знав такими, що пішки ходили під стіл. «Іван!» – промайнуло в голові. Не встигла вимовити ці слова Фрося, як була в обіймах чоловіка. Скільки чекала цієї миті. На щастя все погане залишилось далеко в минулому. Але на відміну від дружини, сини зустріли батька холодно. На їхніх вустах було лише одне питання, яке вони ставили йому і собі тисячу разів: «Де ти був, коли ми так бідували, чому не допоміг, не захистив від чужого ока?». Відповіді не було, до того ж сини її не намагались почути. Батько мовчав, а по його тремтячих щоках лились сльози. Іван був зламаний фізично і морально. Радянська влада назавжди відбила у нього бажання бути непокірним. Він змінився, бо надто високу ціну заплатив за свої слова.
Після повернення з Соловків у рідну Білогородку Іван прожив лише рік, забравши в могилу пам’ять про ті жахливі роки репресій та вигнання. Він про них ніколи не розповідав.
Довгий час у родині нічого не згадували про Івана, його ніби не існувало. Тепер, коли в нашій країні панують демократичні свободи, варто згадати за тих, хто не по праву був названий «ворогом народу» і через забаганки радянської влади викинутий із нормального життя на стражденне виживання.
P. S. Минулого року завдяки допомозі Ігоря Кулика, начальника управління Українського інституту національної пам’яті та блискавичній письмовій відповіді Галузевого державного архіву СБ України вдалось з’ясувати, що Іван Каленіков був арештований 3 серпня 1937 року та осуджений на 8 років позбавлення волі та 3 роки ураження в правах за статтею 58-10-1 КК РРФСР, бо проводив «контрреволюційну агітацію проти Сталінської Конституції та керівників ВКП (б)». 5 серпня 1992 року Каленіков Іван Тихонович був реабілітований посмертно.