— Діло було 28 червня, в 2016-му році, — розповідав боєць А. — Ми тоді були на ППД. Шикування, всьо як має бути, і хтось питає, чи буде вихідний — ну бо свято, День Конституції. «Який ще вам вихідний на день проституції?» — виригав комбат. Ну, я не змовчав, кажу: то ми тут воюємо за країну, закони — чи за проституцію?
Ситуацію якось зам’яли, а через кілька днів прийшли БР-ки, і тут комбат вирішив піднасрати…
— Тебе не було в БР-ці?
— Та чого, був. Але мене відправляли не разом із моїми хлопцями на контрснайпінг, куди ми мали їхати, а на ту позицію, куди в основному відправляли аватарів. Ясно, шо я не збирався то так лишати, звернувся до вищого командира, кажу: «Держава вгепала на моє навчання купу грошей, щоб я в задуп’ї сидів?» Той мені відповів: «А., я з твоїм комбатом поговорив, він більше чудити не буде. Але цей раз мусиш поїхати, бо списки вже наверх пішли, ніхто переробляти не буде». Довелося їхати на ту позицію. Робити там було ні́чого. Ні, не так — НІ́ЧОГО. Бухати я не хотів, ігри на телефоні я не люблю, то я взявся читати. Проштудіював усі Статути, Закон про військовий обов’язок і військову службу — та купу всього. За той місяць, що я там пробув, я став більш кваліфікованим, ніж наш бригадний юрист. І ті знання не раз ставали мені у пригоді протягом мого армійського життя, коли треба було за себе постояти… А ще я зрозумів, що ті командири, які волають: «Читайте Статути!» — самі їх не знають. Бо, за Статутом, командир має дбати за солдатів: організувати побут, підготовку, забезпечення, дисципліну. А у рядового солдата, по факту, один обов’язок: «беззаперечно та точно виконувати накази командира».
На той момент я вже сама знала, наскільки легше бути хорошим солдатом, ніж бути хорошим командиром. Відповідаєш лише за себе — ну, і ще трохи за того хлопця поряд, але його боєздатність таки не твій обов’язок. Я бачила, як безумовно талановиті, здібні, розумні вояки відмовлялися від підвищення, бо розуміли відповідальність, розуміли, що не готові до неї.
Я мимохіть подумала про Л., нашого тодішнього з бійцем А. командира. Молодий офіцер родом із бойових сержантів; амбітний, не дурний. Яскрава, харизматична особистість. Чи був Л. хорошим командиром? Він дуже хотів бути таким, намагався догодити особовому складу: регулярно дозволяв влаштовувати гулянки з алкоголем, старався стати для нас усіх «своїм хлопцем» — пам’ятаю, я якось на автоматі звернулася до нього «пане командир», то Л. показово обурився на те моє «пане». Так само Л. намагався догодити і вищому командуванню: не надто фільтрував задачі та намагався замовчувати проблеми. Минав час, і напруження, втома, важкі випробування та постійна необхідність ухвалювати складні рішення привели Л. до вигорання і алкоголю. Алкоголь став причиною нових проблем, які, звичайно, зачепили весь підрозділ. Мабуть, ви тепер скажете: «То Л. не був хорошим командиром, ясна річ». Я би не була такою категоричною, бо під час служби мала справу з дуже, дуже різними:
Самодур із обмеженим інтелектом та «синдромом в̶а̶х̶т̶е̶р̶а̶ совкового командира».
Талановитий інтриган, що, попри все, привів свій підрозділ до процвітання. Деспотичний, та безжальний до всіх, хто сміє його критикувати.
М’яка і солодка на перший погляд жінка, що при потребі легко перетворюється на фурію.
Чийсь племінник, який не дуже переймається своїми обов’язками, адже вважає свою кар’єру визначеною.
Впевнений у собі, розумний і бойовий молодик. Шукати в такого недоліки можна, але ніхто не буде, бо всі ним захоплюються.
Не надто врівноважений чоловік, що має великі проблеми з алкоголем — але комусь вгодний та зручний, тому пішов на підвищення і зараз займає досить високу посаду.
Боюся вас втомити, тому не перелічуватиму тут усіх. Що взагалі входить у поняття «хороший командир/командирка»? Ви скажете: «Так ти вже показала, де шукати відповідь!» Але Статут дає нам лише загальну канву, а служба, людські взаємини, війна, життя, особливості українського менталітету — значно все ускладнюють. Нам чужа ідея «отця-командира», популярна у московитів — бо переважна більшість українців звикли мати власну думку. Та навіть ті, хто обрав шлях командирського підлизи, роблять це свідомо (і терплять зневагу), а не тому, що «так треба». Бути гарним командиром/командиркою — це заслужити повагу, прийняття себе як лідера/лідерку. Однак завжди є нюанси: бути хорошим і для армійської системи, і для підлеглих, і для справи оборони України — можливо, але потребує неймовірної спритності. Бо ті цеглинки-чесноти, які потрібні для кожного з цих трьох стовпів буття «хорошим командиром» — часто взаємовиключні.
Тримати в порядку документацію, справи та майно — і водночас знаходити сили грамотно воювати.
Знати, чим «дихають» бійці, бути їм другом — але дотримуватись субординації.
Бути бездоганним, бути прикладом, але водночас бути живою людиною зі своїми слабкостями та вадами.
Дбати про рідних і друзів — але не скочуватися у кумівство.
Любити і берегти своїх бійців — але не забувати, що «куди солдата не цілуй — всюди дупа», тож доброту бійці можуть витлумачити як слабкість, і діяти відповідно.
Делегувати задачі, не зав’язувати все на собі — і водночас постійно ризикувати бути покараним за помилки підлеглих.
Підтримувати дисципліну будь-яким способом — і водночас не вдаватися до насильницьких методів.
До речі, про насилля… Я рада, що ганебна історія про побиття військовослужбовця у 155 ОМБр стала публічною, адже таку проблему давно пора виносити на яв. Ми не московитська армія з її всюдисущим, глибоко вкоріненим у менталітет насиллям, але казати, що у нас вояків не б’ють — не можемо, бо то буде неправда. Причини цьому різні. Перш за все треба пам’ятати, що армія — зріз суспільства, і форма не робить садиста янголом. По-друге, наше суспільство досі трохи та толерує умовний «ремінь» як метод виховання — тому не дивно, на жаль, спостерігати, як командири переносять його у свої взаємовідносини із підлеглими. А по-третє, сама армійська система мимоволі спонукає до цього — коли за проступок бійця карають не так його, як його командирів, останні часто вирішують «розібратися» самотужки — так, як вміють.
Я помітила, що зараз тема командирів активніше піднімається у медіа. Наприклад, Міноборони недавно ініціювало обговорення у тредсі: «Хто для вас приклад серед командирів бригад, батальйонів?» Або чудове інтерв’ю із Лейлою «Сарацин» Абдуллаєвою, що вийшло на DOU. «Уже понад рік я обіймаю посаду командира роти. Це посада, на якій людина вже перестає володіти своїм життям. […] Напевно, це одна з найбільш проклятих посад у війську, бо людина тут відповідає за все: від видачі шкарпеток до планування бойових операцій», — каже пані Лейла, і їй не заперечиш.
Обговорення — це добре. Бо є певна криза «інституту командира», потреба відійти від старих кліше, розвиватися, адаптуватися до нових викликів. А суспільна дискусія, розгляд та опрацювання позитивного та негативного досвіду — саме те, що допоможе.
