Українці – ксенофоби? Українці – антисеміти? Українці – «печерні націоналісти»? Колись така думка побутувала у вигляді забобонів, пліток та анекдотів. Нині вона поширюється на рівні декларацій поважних міжнародних організацій та відвертої пропаганди в закордонних (і не лише закордонних) ЗМІ. Що в цьому правда, що вигадка?
Справді, нині не кожен українець прийме без проблем нового члена родини з іншим кольором шкіри. Справді, трапляються хуліганські напади на іноземців. Справді, можна почути – й навіть розповісти – анекдот «про москалів». Що це, окремі поодинокі випадки чи система, ексцеси чи розповсюджений прояв засадничих установок? Якщо звинувачення небезпідставні, треба не ховати голову в пісок, а бити на сполох, якщо ж це більшою мірою упередження, варто обстати за співвітчизників.
Наші войовничі, волелюбні предки справді мали чимало конфліктів із сусідами. Не більше, ніж будь-який інший народ у Європі. Можна сказати, що слово «погром», швидше за все, «винайшли» в Україні (чи, може, Білорусі), й затаврувати нас як уроджених антисемітів – усе залежить від наміру. Проте, може, варто звернутися до європейської історії та згадати, що масові вбивства, зокрема євреїв, відбувалися скрізь від Іспанії до Німеччини? Говорити про якийсь особливий український антисемітизм підстав стільки, як і про польський або французький. Ідеться не про самозаспокоєння, а про елементарну справедливість.
Необхідно уважно дослухатися до результатів міжнародного моніторингу міжетнічної ворожнечі. Але навряд можна серйозно сприймати інвективи щодо «націоналізму», які трапляються чи не в кожному репортажі з України в російських ЗМІ, не кажучи про декларації цілком офіційних осіб РФ. Очевидно, тут ми маємо справу з підміною, коли цим страшним словом називається цілком природне для кожної нації прагнення існувати у власному мовно-культурному оточенні, сповідувати власні цінності, тим більше, що вони збігаються із загальнолюдськими, розмовляти мовою предків, молитися так, як молилися вони, не почуватись утисненими та ображеними на власній землі.
Цілеспрямована антиукраїнська пропаганда дається взнаки. Росіяни часто запитують, а чи безпечно в Києві розмовляти російською, чи не поб’ють, забуваючи, що саме в Москві та Санкт-Петербурзі побиття, ба навіть жорстокі вбивства гастарбайтерів перестали бути новиною. Не кажучи вже про те, що знайомі презирливі прозвання «чурка», «чучмек», «чорно***ий», «фінік», «хачік» мають аж ніяк не українське походження.
Це не означає, що проблеми немає. Науковці Київського міжнародного інституту соціології, які вже багато років вимірюють так звану шкалу соціальної дистанції за методом американського соціолога Еморі Стівена Богардуса, час від часу фіксують помірні сплески ксенофобії в населення України. Питання лише в інтерпретації: підвищення соціально-економічного оптимізму скрізь і завжди майже автоматично приводить до покращення міжетнічних та міжкультурних стосунків, і навпаки, падіння добробуту має своїм наслідком їх загострення. Не треба бути фахівцем, щоби на тлі економічної кризи й політичної невизначеності прогнозувати чергові спалахи міжетнічної та міжкультурної напруженості.
Ксенофобія – важка хвороба всього людства, але вона лікується. По-перше, оздоровленням усього суспільства. По-друге, цілеспрямованими заходами державних і недержавних органів – від законодавчих до силових, впровадженням освітніх програм, мобілізацією громадської думки.
Але говорячи про ксенофобію, також не слід ігнорувати наслідки колоніального синдрому. Чи можна впевнено стверджувати, що українець не стикається щодня з проявами такої ж нетерпимості за ознакою саме його українства? Чи вільний він від проявів зверхності, ворожості, небажання спілкуватися його мовою? Чи існує бодай натяк на механізм фіксації таких порушень, не кажучи вже про їх запобігання? Адже доки не буде таких гарантій, годі чекати суцільного миру й злагоди в українському суспільстві.
Зі свого боку, Тиждень і надалі триматиме проблему нетерпимості в центрі своєї уваги.