– Еріка, – назвалася дівчина.
Ім’я сколихнуло в душі юнацький сантимент. Механічна друкарська машинка «Еріка» в чудовій помаранчевій валізці колись була моєю мрією. Купити її, однак, не міг – дорого, та й неприступно: такий дефіцит лише для обраних. Спочатку брав на прокат, потім таки придбав. Але не її, а значно гірше вітчизняне одоробло – друкарський механічний «Ортех», назва якого – типовий орвелівський мовокряк, скорочення від «організаційна техніка». Лупив по клавішах подружки так, що спочатку боліли пальці, а потім на пучках наростали мозолі. Колеги радили придбати електричну «Ятрань». На таких працювали друкарки у фірмі «Світанок», але ж «Ятрань» була завбільшки з колгоспний бурякозбиральний комбайн, а мені для мандрів потрібна була портативна. «Еріку» випускали, здається, югослави – найвеселіші в’язні соціалістичного табору.
– Еріко, у вас чудове ім’я!
– Я знаю – письменники й журналісти завжди так кажуть. Іншим чомусь байдуже.
Та суперзіркою, неперевершеним агрегатом творчості вважалася рідкісна, ще краща за «Еріку» італійська красуня Olivetti – легка, як крила Пегаса, друкарська чи, як ще казали, «пишуча» машинка, машиночка, машинонька. ЇЇ каретка видавалася амфітеатром Дюймовочки. По клавішах не треба було гамселити – достатньо лише торкнутися пір’їною чи мізинцем літер «Л», «Ю», «Б» – і сама собою писалася поема кохання та жвавого інтелектуального виробництва.
Додаткову повагу до Olivetti я відчув, коли довідався про те, хто ж такий цей Андріано Оліветті. Підприємець-революціонер з П’ємонту, соціаліст із людським обличчям – таких у нас тоді не було. Та, здається, й зараз небагато. Гуртожиток для виробників друкарських машинок на його замовлення запроектував сам геніальний Лє Корбюзьє. Сеньйор Андріано запровадив концепцію «доброї фабрики», в нього діяла система різних соціальних фондів для робітників задля справедливого розподілу прибутку між усіма учасниками процесу. В одеському літературному музеї друкарська машинка приклеєна до стелі – як фішка футуризму. Та справжній, життєвий авангард панував на фабриці Olivetti: в кращих традиціях футуризму й анархо-синдикалізму. Сюди запрошували художників, артистів,поетів. Ні, не лише тішити пролетарів актуальним мистецтвом, а й керувати виробництвом друкарських машинок.
До речі, Оліветті був і видавцем – випускав у повоєнній Італії книжки з філософії, соціології, архітектури – ті, що були заборонені за фашистського правління. У СРСР друкарські машинки теж якийсь час працювали в невластивій їм функції міні-видавництв. Відома приказка самвидаву, мовляв, «Еріка» бере чотири копії – натякала на те, що розповсюдження будь-якого твору хоча б у ста примірниках є довжелезним процесом мануального контакту з клавіатурою. На додаток ще був ризик потрапити під нагляд політичної жандармерії, якої давно вже не знали у постфашистській Італії.
До речі, перші незалежні громадсько-політичні часописи виглядали зовсім не так, як оце зараз номер Тижня, а значно простіше: машинописні аркуші, зшиті голкою вручну. Це вже згодом з’явилися й ксерокси, й роздруківки з перших українських комп’ютерів – динозаврів інституту кібернетики Глушкова. Життя плинне, економіка мінлива. Й незчулися, як компанія Olivetti, до речі, перший рекламодавець радянського телебачення часів перебудови (пам’ятаєте цей бренд в годиннику перед початком програми «Врємя»?), зійшла на пси. Стала жертвою фінансового менеджменту, пазлом якогось чергового злиття чи поглинання на глобалізованих просторах світу. Десь, кажуть, трапляються оліветтівські принтери чи то картриджі – та це вже не те.
Вимер соціальний прошарок – жінки- друкарки, які підробляли ночами, ставлячи свою «Еріку» на товсту ковдру задля шумоізоляції. «Пишучі» машинки, якщо десь і трапляються на очі, то виглядають милими динозавриками, антикваріатом. Добре, хай живе комп’ютер – він таки зручніший, хоча машинка була менш вибагливою й геть нечутливою до стрибків струму. Однак у серці вічно бринить симпатія до дівчат на ім’я Еріка. А ще – в мене лишилася звичка гамселити, як Рінго Стар, по клавіатурі тендітного ноутбука.