Активізація дій російських диверсантів на території Донбасу та дедалі більша загроза повномасштабного військового вторгнення в Україну змушує Захід, зокрема ЄС, вдатися до розширення санкцій проти Росії. Виходячи з раніше зроблених офіційних заяв, має йтися вже не про персональні, а про секторальні санкції, тобто початок економічної війни між Заходом і РФ.
Аналіз структури зовнішньої торгівлі Росії та ЄС свідчить про те, що залежність першої на порядок вища. Експорт РФ до Євросоюзу, Швейцарії, США та їхніх надійних союзників в Азії (Японія, Південна Корея і Тайвань), а також до Туреччини й України становить понад 74%. Натомість експорт ЄС до Росії – лише 7,3%. Російський ринок збуту для ЄС у два з половиною рази менший порівняно з ринком США та співмірний із африканським чи латиноамериканським. Залежність Сполучених Штатів та їхніх союзників в Азії від російського ринку ще нижча (див. «Непропорційна залежність»).
Оскільки путіноміка на ¾ базується на доходах від енергоресурсів, то й головний театр «бойових» дій має торкнутися саме співпраці у відповідній галузі. Інакше санкції не будуть достатньо ефективними. Причому для російської економіки найкритичнішими будуть втрати доходів від експорту чорного золота, які втричі перевищують надходження від продажу закордонним партнерам газу (разом із нафтопродуктами взагалі уп’ятеро). Нафта і нафтопродукти становлять понад 50% усього російського експорту (див. «Велика заправка»).
Російські поставки технічно можуть бути досить просто заміщені нарощенням імпорту з інших джерел, наприклад із країн Перської затоки. Якщо вдасться домовитися з ними так само, як уже було у другій половині 1980-х, то, як і тоді, це може охолодити експансіоністські амбіції Кремля. Адже збільшення видобутку Саудівською Аравією, Кувейтом, ОАЕ, Іраком поряд із обмеженнями на імпорт нафти і нафтопродуктів з боку основних споживачів здатне зумовити не лише зменшення російського експорту в абсолютних обсягах, а й критичне для бюджету РФ зниження ціни на чорне золото. Так, нещодавно очільник російського Мінфіну Антон Сілуанов заявив, що ціна на нафту, яка збалансовує бюджет Федерації, уже 2013-го становила $113 за барель. Її падіння бодай на рік-два до $70–80 швидко призвело б до краху режиму Путіна. При цьому інші великі постачальники могли б компенсувати ці втрати за рахунок нарощення обсягів продажу, зокрема й на заміщення російських.
Проте енергетична галузь ризикує стати полем битви ще й через газовий фронт війни Кремля проти України. А взаємозалежність Європи та Росії в газовій сфері через невиправдану безпечність низки споживачів послабила за останні роки енергетичну безпеку континенту.
3 квітня Кремль, виправдовуючись односторонньою денонсацією угод щодо тимчасового перебування ЧФ РФ в Криму, зокрема Харківських, скасував митну пільгу на газ, що спричинило підвищення ціни на $100 за тис. м³ – до $485. Це означало б, що з урахуванням ПДВ та транспортних витрат і за курсу долара 12 грн вартість блакитного палива для споживачів в Україні мала б бути у 6–10 разів вищою, ніж зараз за нього платять населення та ТКЕ (нагадаємо, на сьогодні для основних категорій споживачів серед населення вона дорівнює 0,73–1,1 грн/м³, для ТКЕ – 1,31 грн/м³). Така ціна, природно, є лише інструментом ведення Росією економічної війни проти України.
9 квітня міністр енергетики та вугільної промисловості України Юрій Продан заявив, що Україна припинила закачування російського газу до своїх підземних сховищ і готується подавати позов до Стокгольмського арбітражного суду. 15 квітня Нафтогаз повторно (вперше 4 квітня) надіслав Газпрому свою пропозицію щодо розрахунку за імпортоване паливо у повному обсязі в разі узгодження ціни на рівні $268,5 за 1 тис. м³. Голова НАК Андрій Коболєв повідомив, що українська сторона вже запропонувала Європейській комісії та провідним європейським компаніям розпочати переговори з Газпромом про придбання блакитного палива на західному кордоні Росії для закачування до українських ПСГ і транзиту до Європи.
Уже розпочалися поставки газу до України німецькою компанією RWE через Польщу. Про готовність відновити їх заявив і угорський оператор Foldgazszallitas. Загалом ідеться про потужність майже 21 млн м³ на добу, що за повного завантаження протягом року мало б дати змогу імпортувати з Європи до 7,6 млрд м³. Проте повне завантаження малоймовірне з низки причин: у час пікового споживання взимку ціна блакитного палива істотно зростає, та й в інший час не завжди вдається знайти необхідні об’єми для повного завантаження потужностей. Тому оптимістичним видається сценарій, за якого протягом року Україна зможе імпортувати угорським та польським маршрутами до 4–5 млрд м³ газу. Підтвердженням цього слугує і той факт, що торік через Польщу та Угорщину імпортували лише 2 млрд м³. Щоправда, тоді ціна російського газу була на $70 нижчою, ніж Газпром хоче зараз, а на європейському ринку, навпаки, дещо вищою.
Значно більші об’єми потенційно Україна може отримувати через ГТС Словаччини: у нас називають цифри до 20 млрд м³, однак керівник словацького МЗС нещодавно заявив, що на першому етапі технічно може йтися про об’єм до 8 млрд м³ на рік із перспективою зростання в майбутньому.
Таким чином, уже зараз можна констатувати, що поставити з Європи до завершення наступного опалювального сезону (тобто до квітня 2015 року) навіть за реалізації всіх обговорюваних зараз маршрутів вдасться не більше ніж 10–12 млрд м³ (разом із газом, який у періоди пікового попиту взимку може виявитися дорожчим від російського). Якщо врахувати паливо внутрішнього видобутку (19–20 млрд м³), цього може цілком вистачити для потреб житлово-комунального господарства та бюджетної сфери, однак буде явно замало для забезпечення навіть на рівні критичного мінімуму потреб комерційних споживачів.
Теоретично Словаччина здатна забезпечити реверсний транзит газу до України в потрібних обсягах. Однак для того вона має порушити контрактні зобов’язання перед Газпромом. У такому випадку альтернативним, хоч із низки причин дуже ризикованим варіантом може стати своєрідний крик відчаю – прихований шантаж Словаччини погрозою зупинити транзит газу через ГТС України до її території у разі відмови йти на конфлікт із Газпромом в інтересах Києва. Це поставило б Братиславу перед загрозою втрати усіх чи значної частини транзитних об’ємів російського палива та змусило б дати згоду на використання її транзитних потужностей у необхідних для реекспорту Україні обсягах.
Інша складова можливого газового конфлікту України та РФ – транзит палива до країн ЄС. 2013 року він становив 86,1 млрд м³. Однак це відбувалося в умовах, коли члени Євросоюзу імпортували рекордний об’єм російського палива (див. «Необдумана безтурботність»). У результаті в регіоні було сформовано значні перехідні запаси ресурсу, що створює відповідний запас міцності. Наприклад, Німеччина збільшила закупівлі на 6,15 млрд м³, Італія – на 11,6 млрд м³. Тобто в критичній ситуації порівняно легко можна було б обійтися без цих об’ємів.
Крім того, Єврокомісія вже готує план зменшення енергетичної залежності ЄC від Росії на коротко- та середньострокову перспективу. Загалом Європа забезпечує себе блакитним паливом власного видобутку на 50–55%. За потреби можна значно наростити імпорт скрапленого газу з країн, що є традиційними постачальниками. Так, із 2011 року різко зменшилося постачання з Катару, яке також може бути в основному відновлене. У 2011-му останній експортував до ЄС 57,9 млрд м³, а у 2012-му – лише 43,4 млрд м³. Паоло Скароні, очільник нафтогазової компанії Eni, найбільшого італійського клієнта Газпрому, уже заявив, що Італія забезпечить свої потреби в газі взимку і без поставок із РФ через територію України. Не імпортує російського газу й Хорватія. За розрахунками Асоціації газової промисловості Іспанії, ця піренейська країна не лише не має в ньому потреби, а й могла б забезпечити Франції додатково 5,2 млрд м³ (до нинішніх 1,9 млрд м³) блакитного палива, щоб компенсувати втрату російського ресурсу, а після добудови ще одного інтерконектора (газової перемички між ГТС двох країн) довести поставки до 14 млрд м³.
Таким чином, проблема здебільшого стосується країн Центральної Європи, особливо Дунайського регіону (Австрія, Угорщина, Словаччина, Сербія та Болгарія). У разі зупинення транзиту територією України їхнє становище справді може виявитися критичним. Обсяги їх споживання не перевищують 5–7% загальноєвропейського споживання блакитного палива. Тобто теоретично в кризовій ситуації у більшості могли б бути покриті економією 10% споживання в решті країн ЄС. Однак такий сценарій має суттєві технічні проблеми з перекиданням та зберіганням необхідних об’ємів газу. І якщо до початку опалювального сезону вони не будуть вирішені, названа група держав залишатиметься надмірно вразливою до можливої газової війни.
Другий фронт. Як позбавити Путіна нафтодоларів
Економіка
25 Квітня 2014, 15:29