В історичному й політичному сенсі вона змінилася до невпізнанності. Протягом багатьох століть війна була нормою життя європейців, так само як сутички на тлі віри й (не)вірності королю чи королеві. Після Другої світової новою політичною ідентичністю Європи вочевидь став мир. Це було її друге народження, хоча, звісно, досить довгий час ішлося виключно про Західну Європу.
Після падіння залізної завіси в Європі намітився істотний розкол. У той час як Західна Європа, насамперед Німеччина та Франція, на фундаменті НАТО й історичного примирення колишніх ворогів закладала підвалини миру, Східна й Центральна злилася в єдине політичне ціле, що було позначене умовним тавром «Східна Європа». Для Західної Друга світова закінчилася 8 травня 1945 року. Для (ре)окупованих і (ре)анексованих країн та населення Центрально-Східної Європи ця дата означала другу фазу війни, що скидалася на здійснення пророцтва Джорджа Орвелла. Відтоді війна стала миром, а мир війною.
Цю трансформацію у своїх творах майстерно зобразили Чеслав Мілош та Мілан Кундера. У революційній збірці політичних нарисів «Поневолений розум», до якої написав передмову Карл Ясперс (символічний жест великого німецького філософа, який був противником тоталітаризму й розумів, що протиставлення гуманізму комуністів варварству нацистів було марною і наївною ілюзією західноєвропейців), Мілош наголосив на нерозумінні американцями та західноєвропейцями трагедії Східної Європи, яку ті воліли вважати природною зоною панування радянських ідей, геополітики та впливу. Вони вирішили забути Східну Європу, бо так було зручніше й безпечніше. Про західноєвропейську стратегію забуття йдеться насамперед у нарисі Мілоша «Балтійські уроки», написаному ще 1953 року.
Мілан Кундера звернувся до цієї проблеми пізніше – в опублікованому 1984-го історичному нарисі «Трагедія Центральної Європи». Він уперше порушив питання про те, що поняття «східноєвропеєць» стало політичним тавром і зрадою, радше ніж категорією політичної географії. На думку Кундери, попри те що від Братислави до Відня тільки 60 км, перша опинилася у Східній Європі, а останній – у Західній. Географічно Прага західніша, ніж Відень, однак і вона, і Братислава виявилися східноєвропейськими столицями. Це означає, що в Європі поняття «Схід» і «Захід» стали суто політичними – замість географічних, історичних чи культурних, адже насправді всі ці три міста є центральноєвропейськими. Додам також від себе: до 1991 року 70 км відстані від Таллінна до Гельсінкі в політичному плані означали величезний розрив між Сходом і Заходом.
Мілан Кундера попереджав Захід, що термін «Східна Європа» набув значення відчуження й відчаю однієї частини Європи та самоомани, недбальства й лицемірства другої, що воліла сприймати власну-таки «половинку» – Центральну Європу – виключно як «Східну».
Протягом десятиліть СРСР лишався вірний своїй оригінальній сутності – губителя Центрально-Східної Європи і страшної загрози для демократій та вільних націй Західної. Однак протести в Угорщині 1956 року, Чехословаччині 1968-го й Польщі 1980-го стали початком його неминучого занепаду. Гельсінські угоди 1975-го, 40-ву річницю яких відзначаємо цього року, сприяли поступовій дискредитації та моральному банкрутству «імперії зла», як назвав Радянський Союз Рональд Рейґан. СРСР зобов’язався дотримувати права людини, що забезпечило стимулом і мотивацією російські, українські та балтійські дисидентські рухи. 1989 рік був, за висловом Адама Міхника, Annus Mirabilis. Для всього світу падіння Берлінського муру стало провісником невідворотного краху СРСР. Це був період, коли війна нарешті мала скінчитися і для Центрально-Східної Європи. 11 березня 1990-го, 25 років тому, Литва стала першою радянською республікою, яка здобула незалежність і завдала імперії смертельного удару. 1991 року схоже було, що Європа перемістилася до нового політичного часового поясу.
Вона стала зовсім іншою. ЄС і НАТО відкрили унікальні можливості для подолання колишніх травм, невизначеностей та ворожнечі. Центральна Європа і країни Балтії тепер є членами ексклюзивного клубу, вони кардинально оновили власну історичну й політичну модель. 2004 рік безповоротно змінив країни Балтії, які вступили до НАТО і ЄС. Франко-німецька і британсько-французька ворожнеча стали забутою історією і темою анекдотів. Рівність чоловіків та жінок, життя без кордонів, толерантне ставлення до представників ЛГБТ-спільноти нині є нормами європейського життя.
Щоправда, дві країни лишилися осторонь. Одна з них обрала шлях, що абсолютно суперечить усім цінностям сучасної Європи. Мова про путінську Росію, яка, здається, втілює все те, з чим не згодні європейці: від ксенофобії та відвертого фашизму до порушення прав людини й нищення політичної свободи. Що ж до другої країни, то вона рано чи пізно вступить до ЄС, бо ж ані Європа, ані мир не є повноцінними без України.