З початком війни у багатьох з нас виникла ілюзія, що з російськими впливами в нашій країні покінчено раз і назавжди. На перший погляд, так воно і є. Янукович та його однопартійці намагались повернути Україну в лоно імперії в якості удільного князівства з неситим сатрапом на чолі. Прискорене знищення армії, легалізація двомовності, репресії проти опозиції — це була «передпродажна підготовка» нашої держави. Не вийшло. Регіонали діяли настільки тупо і брутально, що спровокували проти себе дві революції. Справу довершили армія РФ та її проксі, які з 2014 року налаштували проти Росії абсолютну більшість українців. Регіони, які ми звикли вважати найбільш проросійськими, зараз стали бастіоном національного опору — і осмислити цей історичний факт нам ще доведеться.
Одним словом, путінський проєкт реколонізації України справді зазнав поразки. Вірогідність того, що в осяжному майбутньому хтось з українських політиків захоче піти по стопах Януковича — в межах статистичної похибки. Сумнівно, що знайдеться багато охочих й на роль другого Медведчука — надто вже великі ризики, причому не лише політичні. Але наївно думати, що у імперії немає «плану Б». Такий план існує і його реалізація вже почалась — і зараз життєво важливо усвідомити загрозу і докласти усіх зусиль, щоб відвернути її.
Читайте також: Покаяння через війну
«Отныне всё, что есть в русскоязычном мире демократического, рыночного и Западного, будет сосредоточено в Киеве. Киев снова станет столицей Руси. Москва будет столицей Орды» — написала 13 березня у твіттері російська журналістка Юлія Латиніна. Приблизно в цьому й полягає російський «план Б» щодо України. Імперія — як той чорт, котрого щойно вигнали у двері, а він вже стоїть під вікном і співає серенаду про свою любов до демократичного Києва, який має прийняти дозу «русскоязычного мира». Причому співає цей чортик так упевнено, ніби все вже вирішено і не потребує згоди самих українців. Іншими словами: не вийшло збудувати тут Малоросію, давайте спробуємо збудувати тут «другую Россию» — оту, яка нібито демократична, толерантна, проєвропейська, коротше антитетична до путінської РФ в усьому, крім її імперської основи.
З Латиніної можна було б посміятися — яка різниця, чого хоче від України російська журналістка? Але прибічники такого сценарію реколонізації (можливо, вони й самі не усвідомлюють цього) існують і тут. Давайте, приміром, послухаємо радника голови Офісу президента Олексія Арестовича:
«Большая стратегия изоляции от России не поможет. Есть только стратегия грамотной работы Украины с Россией. И эта работа предусматривает создание альтернативного центра притяжения для всех, кто в России тянется к свету – это раз. А во-вторых, проактивные действия, спектр которых включает в том числе изменение антропотоков в пользу Украины, в пользу Киева. Чтобы всё, что в России есть разумного, творческого, вечного имело возможность здесь остаться. Потому что в противном случае они уедут в Европу и станут там человеческим ресурсом. А мы теряем население под оккупацией. Нам что, толковые люди помешают здесь? Максимально близкие по менталитету, духу, речи и так далее, которые нам точно ближе, чем люди любой другой национальности? А самое главное – обладающие той же политической культурой, за которую их убивают и репрессируют в России».
Такими міркуваннями Арестович поділився 10 травня у ефірі програми «Фейгин-Live», під час обговорення скандалу довкола надання українського громадянства Алєксандру Нєвзорову. Відволікатись на самого Нєвзорова не будемо, звернімо увагу на концептуальний момент. Для Арестовича російські опозиціонери — носії тієї ж політичної культури, що й ми, та ще й максимально близькі «по менталитету, духу, речи». Подібні міркування настільки наївні, що легше повірити у свідому брехню. Тому що ми вже мали нагоду побачити «політичну культуру» Навального, для котрого анексований Крим — «не бутерброд», і який у квітні 2022 року закликав Захід витрачати кошти не на «джавеліни» для України, а на рекламну кампанію для російських опозиціонерів. Ми взагалі вже багато чого бачили, а тому підозрювати російських опозиціонерів у імперстві — не параноя, а ознака тверезого мислення, основаного на досвіді. Питання в тому, невже радник голови Офісу президента настільки наївний? Відповідь на це питання дав сам Арестович під час того ж таки ефіру:
«У нас многие в Украине хотят построить большую страну с маленькой культурой. Это маленькая унифицированная культура, которая годится для маленького моноэтничного государства типа Венгрии. Но Украина — не такая страна. У нас поликультурная страна, очень много разных культур. И какая бы ни была война, какие бы патриотические лозунги ни звучали, каким бы ни было желание забыть побольше русских слов и так далее… Пока я тут что-то значу, я не дам построить из Украины большую страну с маленькой культурой. Я буду стараться, чтобы это была поликультурная страна». Фейгін: «Ну то есть это местничество — оно обедняет? И почему?» Арестович: «Базовым ресурсом человечества является разнообразие. Если мы хотим проиграть эту войну, надо отказываться от разнообразия».
Читайте також: Комплекс прохача
Цитувати інсинуації Арестовича далі мені не хочеться — все є відкритому доступі. Концептуальну рамку його мислення можна окреслити так: українська культура замаленька, а тому її недостатність треба компенсувати вливанням російської культури, носіїв котрої слід терміново імпортувати до нашої країни на пільгових умовах. Без Росії ми не впораємось — не той у нас масштаб. Таким чином, Арестович — не наївний, він просто імперець. А точніше — черговий «трофейний українець», якого російські імперці зачарували своїм апломбом, полоскотали за вушком і відпустили. Коли це сталося, чому і як — то вже інша історія, до того ж цілком персонального характеру.
Важливо те, що отаких Арестовичів у нас чимало, зокрема й у коридорах влади (до речі, а що з приводу одкровень свого радника думає сам Андрій Єрмак?). І навчитися протидіяти їм — одне з найбільш нагальних завдань. Інакше в якийсь момент може виявитись, що поки на фронті йшла війна з однією Росією, «всё, что есть в русскоязычном мире демократического, рыночного и Западного» вже заполонило Київ і вчить нашу владу, як само слід будувати тут «другую Россию».