Кременчук – аж ніяк не «хрестоматійний» туристичний об’єкт. Що знають про це місто більшість українців? Географічне розташування, індустріальність, кілька цитат з Ільфа – Петрова і, певно, все. Чи є там що подивитися зацікавленому гостю, а якщо є, то що саме, не дуже відомо, і навіть інтернет інформує на цю тему маловиразно. Утім, для тих, кому набридло рухатися більш-менш наперед обумовленими культурою маршрутами, це місто може відкрити свої нерозтиражовані принади.
Заїздити до Кременчука краще з правого берега Дніпра. Так перед вами ефектніше постане головна й незаперечна пам’ятка – височезний міст через річку, а також «фотогенічні» дніпровські краєвиди. Особливість моста в тому, що він двоярусний, низом пролягає залізниця, верхом – автотраса з хідниками. Найцікавіше відчуття – переходити його пішки, коли поруч із вами рухається невпинний потік автівок, а знизу гримить нескінченний товарний потяг. Усе довкола такої миті тремтить і хитається. А ще й на тлі повітряних і водних огромів – незабутні емоції гарантовано.
Але, як і кожна індустріальна «краса й сила», ця має недолік минущості, «втоми матеріалу» й усього такого. Кременчуцький міст сьогодні – це не лише стратегічний транспортний вузол і місце прогулянок для любителів вражень, а й головний біль цілого регіону. Стан його дедалі гіршає, раз по раз міст перекривають, і місцеві мешканці кажуть, що насправді варто було б збудувати нову конструкцію. Проблема ускладнюється тим, що до найближчої переправи 40 км.
Дніпро в Кременчуці не перетворюється на щось неохопне, як у Черкасах, але й не дозволяє над собою домінувати, як у Києві. Тому індустріально-природні краєвиди тут досить гармонійні. Тихі острови й протоки, що відходять кудись безкраїм мереживом, з одного боку, й портові крани та залізничні розв’язки – з другого.
До речі, абсолютно річковою є головна згадка про місто в українському фольклорі. Цю народну пісню занотував, перебуваючи тут, іще Тарас Шевченко:
Пливе щука з Кременчука,
Пливе собі стиха,
Хто не знає закохання,
Той не знає лиха.
Пливе щука з Кременчука,
Луска на їй сяє,
Хто не знає закохання,
Той щастя не має.
Вдячні нащадки навіть поставили філософській рибині пам’ятник.
Згадуване індустріальне начало сьогодні визначне в житті Кременчука. Він належить до тих міст, де величезна «містоутворююча» промисловість не обвалилася різко й не привалила собою все інше. Хоча зараз явно не індустріальний розквіт, заводи загалом і далі працюють. Їхня продукція досить значна й помітна – загальновідомі, скажімо, автомобілі КрАЗ. Або Крюківський вагонобудівний завод – це на ньому зробили нові поїзди для київського метро, а от у пріснопам’ятній історії із запровадженням на Укрзалізниці умовно швидкісного руху кременчужан посунули. Наслідками такого рішення рясніє український YouTube, хоч умовного способу історія не знає…
Не лише краєвиди з коліями, парканами, кранами й трубами (значно менш нав’язливі, ніж у більших індустріальних містах) – ознака «Кременчука фабричного». У деяких районах збереглися й специфічна атмосфера, стиль поведінки, вигляд вулиць. Наприклад, це можна сказати про Крюків – меншу правобережну частину міста, що колись і не входила до нього (тут 1625 року після затяжних боїв уклали одну з перших українсько-польських мирних угод). Одяг мешканців, вигляд закладів, тотальна «велосипедизація» – усе це ніби трохи мутована, самопародійна репліка ідеалізованих образів бадьорих заводських топосів епохи розвиненого соцреалізму аж по «Собор» Олеся Гончара включно.
З усього сказаного вище може виникнути враження, що ніякої архітектури (понад дизайнерські особливості кранів і вагонів) у Кременчуці немає. На щастя, це не так. Але до кременчуцької архітектури треба діставатися, за зустріч із нею та можливість зазирнути їй у лице – боротися. Бо на першому плані тут найчастіше різні химерні речі на кшталт площі Незалежності зі стелою, увінчаною серпом і молотом, посередині. Не відразу поміж хрущовками знайдеш, наприклад, синагогу в мавританському стилі на вулиці Квартальній (раніше єврейська громада була найбільшою в Кременчуці; сьогодні тут переважають українці, але мовна ситуація контрастує з Полтавщиною загалом і нагадує радше східноукраїнські реалії). Чи ледь бароковий будинок для спостереження за рухом суден по Дніпру XVIII століття на вулиці Гоголя.
У центрі міста є досить пристойні будівлі кінця ХІХ й ХХ століття. Хоча місцями експерименти пізніших років над цими пам’ятками принесли геть несподівані та забавні результати, як сталося з будинком кондитера Силаєва.
Приємні архітектурні сюрпризи здатен піднести вже згадуваний заводський район Крюків. Наприклад, тут у непоганому стані зберігся будинок купця Чуркіна, а неподалік його господарчі споруди (фото 2). На території відверто занедбаної військової частини біля залізниці збереглися стильні класицистичні будівлі, щоправда, розгледіти їх як слід вам не дадуть. Зате досхочу можна роздивлятися вельми оригінальний зразок ранньої радянської архітектури – Палац культури імені Котлова (фото 1). Збудований 1927 року, він поєднує пізніші типово «соцреалістичні» речі з елементами українського модерну й бароко, навіть із натяками на конструктивізм.
Не надто багатий на глобально відомих уродженців і мешканців, Кременчук натомість компенсує це їхньою нестандартністю. Принаймні так сміливо можна сказати про двох. Перший – відомий педагог і літератор Антон Макаренко, навколо постаті якого й до сьогодні ведуться дискусії: був він справді прогресивним і видатним вихователем «криміногенної юні» чи лиш активно відтворював трендові табірні порядки на своїй ділянці педфронту.
Другий – письменник Андрій Головко, який навчався в Кременчуці. Він був начебто взірцевим класиком українського соцреалізму, десь самобутній, десь трафаретний, але ніде не феєричний. Та прославився він не своїми творами, а тим, що застрелив, за різними даними, або 1923-го, або 1924-го своїх доньку і дружину. Як вважається, сталося це через психічні проблеми, які він дістав на фронтах Першої світової та громадянської війн (сьогоднішні совєтологи нечасто згадують про це, але досвід тривалого й концентрованого масового насильства 1914–1920-х років дуже вплинув на психічне здоров’я, зокрема, мешканців нашої країни). У будь-якому разі Головка за подвійне вбивство не посадили, а відправили лікуватись, а потім видалили «незручний момент» із офіційних біографій письменника.
Сьогоднішнє культурне життя Кременчука, здається, обертається навколо не тільки наявних тут музеїв, галерей та інших стаціонарних закладів, а й досить динамічних спроб вийти з пострадянської інерції. Приміром, у місті працює неформальне інтелектуальне зібрання «Простір ідей», у якому не лише грають у шахи та п’ють чай, а й проводять різні мистецькі заходи. При університеті за сприяння Комітету захисту української мови відкрилися курси для охочих вивчити українську чи поліпшити свої знання. Напевно, від успіху та масштабів таких ініціатив залежатиме, зокрема, й те, чи треба буде пояснювати читачам майбутнього, «чи є в Кременчуці щось цікаве».