«На порожньому базарі оселився тхір.
За базаром оселився мавзолей.
Радіо працює у піску.
Без контейнерів. Квадрат на винос.
Труп.
Хіба торгівля не загине?»
Це одна зі ста чотирьох поезій, вміщених у другій збірці Олега Коцарева «Мій перший ніж». Від інших її відрізняє хіба невеликий розмір. Технологія ж творення óбразів у автора вивірена: позірно неспівмірні речі та розірвані логічні зв’язки формують невитравний флер тривожності, незахищеності, занепокоєння на межі зі страхом. Подеколи письменник подає виразні сюжети, та найчастіше обходиться рефлексіями ліричного героя. А вони не найсвітліші – мало не екзистенційні підрахунки щодо інфляції, коли все дорожчає, а бабусі в метро, як і за радянських часів, дають ті самі десять копійок. Чи спогад про дівчину, яка злякалася скляної люстри, бо думала, що то павук. Що далі в книжку, то більше модифікацій нещасть на одиницю тексту, здається, навіть у спокійного й адекватного ліричного героя немає імунітету щодо них. Хіба затулитися від навколишньої дійсності споминами про пригоди своїх знайомих чи плеяду письменників-модерністів, зокрема Віктора Домонтовича, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Максима Рильського. Як знак пошани до попередників і натяк на тяглість літературного процесу частину збірки становлять вірші-візії на кшталт барокових чи футуристичних. Усе ж поет родом із Харкова, а тут своїх предтеч воліють пам’ятати.