Друга поява лінії Керзона

На чергову річницю початку Другої світової війни засоби масової інформації знову згадували німецько-радянський договір про ненапад із таємним доповненням до нього у вигляді пакту Молотова — Ріббентропа й відповідно напад Радянського Союзу на Польщу з подальшою окупацією Західної України. Знову на поверхні відомих фактів з’являлося запитання: як можна поєднати окупацію цієї території з воз­з’єднанням українських земель?

Так запитують не тільки ті, хто хоче задовольнити свою цікавість. Деякі польські політики в розрахунку на голоси виборців-«кресов’яків» (тобто тих, хто народився або має батьків, що народилися у Східних кресах довоєнної Польської держави) вимагають: віддайте Львів! Їм підігрують російські шовіністи: нам потрібна Новоросія з Києвом, а поляки нехай забирають собі Галичину! Щоб відділити окупацію від возз’єднання, треба встановити, як сталінська дипломатія скористалася лінією Керзона, про яку вже йшла мова в попередній публікації. На відміну від Владіміра Путіна, що хапнув Крим без зай­вих слів, Іосіф Сталін ретельно прораховував можливі наслідки своїх територіальних надбань.

Палії Другої світової 

За пактом Молотова — Ріббентропа, більша частина Польщі опинялася у «сфері інтересів» СРСР. Кордон між Німеччиною та Радянським Союзом після поділу Польщі мусив проходити по Віслі. Це означало, що частина Варшави, розташована на правому березі Вісли, теж потрапляла до радянської «сфери інтересів».

У день вторгнення німецьких військ у Польщу 1 вересня 1939 року голова зовнішньополітичного відомства Рейху Йоахім фон Ріббентроп доручив послу в Москві Фрідріхові фон дер Шуленбурґу з’ясувати, коли в наступ перейде Червона армія. Вячєслав Молотов відповів, що цей час ще не настав. Червона армія зрушила з місця тільки 17 вересня. 

Укладаючи наступальний союз у вигляді пакту Молотова — Ріббентропа, Сталін і Гітлер знали, що можливим наслідком буде світова війна. В обох, однак, були підстави сумніватися, чи вистачить духу в лідерів Великої Британії та Франції виступити на захист Польщі. Останні не відреагували на поглинення Німеччиною Австрії й Чехословаччини через неготовність до воєнних дій. Була ймовірність того, що, незважаючи на зобов’язання Великої Британії та Франції надати військову допомогу Польщі в разі агресії, обидві держави не наважаться воювати. 

3 вересня Велика Британія та Франція все-таки оголосили війну Німеччині. У перші місяці вона була «дивною», як пишуть історики, тому що воєнні дії на суходолі не розгорталися. Проте війна стала фактом. Сталін задумав реалізувати свою «сферу інтересів» і не вляпатися у світову вій­ну.

Думав він недовго. 

6 вересня політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про підготовку воєнної операції в Польщі. Окремим пунктом наркоматам внутрішніх і закордонних справ доручалося терміново систематизувати відомості про Польщу й надати їх Андрєю Жданову. Зміст підготовлених наркоматами довідок свідчив, що Жданова особливо цікавило те, у яких воєводствах поляки були етнічною меншиною. Можна здогадатися, що саме 6 вересня заплановане вторгнення почало набувати рис «визвольного походу». Події наступного дня підтвердили це.  У перші дні вересня керівництво Комінтерну солідаризувалося із заявами багатьох компартій, які засуджували німецьку агресію. Але 7 вересня Сталін викликав генерального секретаря виконкому Комінтерну Георгі Димитрова й пояснив, що Польща пригноблює українців, білорусів та інші національні меншини. Наступного дня Комінтерн розіслав компартіям таку директиву: «Міжнародний пролетаріат не може в жодному разі захищати фашистську Польщу, яка відкинула допомогу Радянського Союзу і пригнічує інші національності». 

Читайте також: Як Волинь дійшла до 1943-го…

Про рішення надати вторгненню вигляд «визвольного походу» треба було повідомити німецьку сторону. Молотов запросив Шуленбурґа до себе й сказав, що радянський уряд мусить висунути цей мотив, щоб не виявитися агресором в очах усього світу. Шуленбурґ бачив, що радянська сторона бажала видаватися не союзником Німеччини, а рятівником польських громадян — українців і білорусів — від німецької агресії. У відправленій до Берліна депеші він писав: «Молотов погодився з тим, що запропонований мотив радянського уряду містить у собі посилання, яке вражає німецьку чутливість, але просив нас, враховуючи скрутне становище радянського уряду, не надавати значення цьому мотиву. У радянського уряду, на жаль, нема можливості висунути які-небудь інші мотиви, оскільки раніше Радянський Союз ніколи не турбувався про становище національних меншин у Польщі». Фюрер зрозумів, що вождь його переграв. Висунутий для вторгнення мотив означав, що Велика Британія та Франція не сприйматимуть Радянський Союз як ворога. Німеччина вже втягнулася у війну з найпотужнішою на континенті французькою армією. До Франції збирався прибути англійський експедиційний корпус. Очікувався вступ у війну американців із їхніми невичерпними ресурсами. Тому не було резону сваритися з радянським керівництвом, маючи Червону армію в тилу німецьких військ.

Гарантії Атлантичної хартії

Ідеологія «визвольного походу» спонукала віддати Німеччині польські землі, які згідно з пактом Молотова — Ріббентропа відходили до Радянського Союзу. Проте Сталін і в цій ситуації свого не проґавив. Зустрівшись із Шуленбурґом, вождь приголомшив німецького посла новою пропозицією. Шуленбурґ написав у Берлін: «Він запропонував територію на схід від демаркаційної лінії — всю Варшавську провінцію, що простягається до самого Бугу, — додати до нашої частки. За це ми повинні відмовитися від наших зазіхань на Литву». Гітлер змушений був погодитись і з цією пропозицією. До «сфери інтересів» Радянського Союзу відходили всі три країни Балтії, які Сталін незабаром проковтнув. Гітлер задовольнився тим, що німецько-радянський договір, укладений 28 вересня у зв’язку з поділом Польської держави, дістав назву «Договір про дружбу та кордон». Відповідно до нього на частку Німеччини припали польські землі площею 188 тис. км2 із населенням 23 млн осіб. Радянський Союз анексував територію площею близько 200 тис. км2 із населенням 12 млн осіб. Кордон проліг по лінії, яка відділяла етнічні польські землі від українських. Ця лінія була визначена в декларації Верховної Ради Антанти від 8 грудня 1919 року й стала відомою після радянсько-польської війни 1920-го як лінія Керзона. Щоправда, значний масив історичних українських земель із великим відсотком польського населення залишався на західному боці цієї лінії — так званому Закерзонні: Холмщина, Посяння, Підляшшя, Лемківщина. 

Вторгнення Німеччини в Радянський Союз «заштовхнуло» Сталіна в антигітлерівську коаліцію. 12 липня 1941 року з’явилася угода між урядами СРСР та Великої Британії «Про спільні дії у війні проти Німеччини». 30 липня посол СРСР у Лондоні Іван Майскій та голова польського еміграційного уряду генерал Владислав Сікорський підписали угоду про співпрацю, перший пункт якої гласив: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939-го стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили чинність». Передбачалося, що всіх громадян довоєнної Польщі, які були в СРСР ув’язнені або депортовані, амністують. Радянський уряд зобов’язувався створити Військо Польське з громадян, що висловили бажання служити в ньому. 

Головним наслідком укладеної угоди було те, що возз’єднання українських і білоруських земель зависало в повітрі. Воно більше не пов’язувалося з приєднанням Західної України до СРСР у межах реалізації пакту Молотова — Ріббентропа.

У серпні 1941 року президент США Франклін Рузвельт і прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль зустрілися на борту новозбудованого англійського лінкора «Принц Уельський» поблизу острова Ньюфаундленд в Атлантичному океані й проголосили декларацію, яка характеризувала корінні засади світового устрою після перемоги над Німеччиною та її союзниками. По-перше, оголошувалося про відмову від територіальних надбань, досягнутих із застосуванням сили. По-друге, і це випливало з першого, обидві держави заявили про свою незгоду з територіальними змінами, які суперечили вільно виявленому бажанню зацікавлених народів. 

Ця декларація ввійшла в історію як Атлантична хартія. 24 вересня 1941-го радянський уряд оголосив про приєднання до неї. 1 січня 1942‑го представники 26 країн, які погодилися з принциповими установками Атлантичної хартії, підписали у Вашингтоні відповідний документ. Під ним стояв підпис: Об’єднані Нації. Відтоді цією назвою позначалася антигітлерівська коаліція. 

Поляки зустріли появу Атлантичної хартії з ентузіазмом. Друга світова війна почалася внаслідок знищення Польської держави, і тепер вони сподівалися, що перемога над Німеччиною відродить їхню батьківщину в поперед­ніх кордонах. Тим більше що Радянський Союз офіційно анулював свої договори з Німеччиною: від 23 серпня 1939 року «Про ненапад» і від 28 вересня «Про дружбу та кордон». Однак ентузіазм пригас, коли в грудні 1941-го в Москві відбулися важкі переговори, пов’язані з утворенням Війська Польського. Польська сторона порушила питання про звільнення з таборів і призов до Війська Польського колишніх мешканців Західної України української національності. Однак радянська сторона визнала польськими громадянами тільки етнічних поляків. Українських і єврейських жителів східних польських воєводств вона розглядала як радянських громадян. Після звільнення з таборів вони мали бути мобілізовані в Червону армію. 

Читайте також: Переможний бій із «русскім міром»

Проблема залишилася невирішеною, і через деякий час, коли в Москві відбувся прийом на честь Владислава Сікорського, командувач Військом Польським генерал Владислав Андерс знову порушив у розмові зі Сталіним тему визнання українців Західної України польськими громадянами. Сталін відповів, що до перемоги над спільним ворогом це питання краще не розглядати, і закінчив розмову з генералом словами: «Заспокойтеся, ми вас не скривдимо». 

Тегеранська гра

Зависле в повітрі питання про Західну Україну треба було приземлити. Не варто доводити, що Сталін не збирався кривдити себе. Так само не слід думати, що союзники могли б дозволити собі кривдити Польщу, на захист якої кинулися у вересні 1939-го, не будучи готовими до вій­ни. Залишався тільки один варіант вирішення проблеми: перемогти ворога. Але в грудні 1941-го думати про перемогу було зарано. Інша ситуація склалася через два роки. Тоді виявилося, наскільки правильний розрахунок Сталіна, коли він відмовлявся від анексії етнічних польських земель. Зрозуміло, його найпершим бажанням тоді було залишитися поза вій­ною між гарантами незалежності Польщі й Німеччиною. Проте він розумів також, наскільки ресурси Британської та Французької колоніальних імперій і США перевищували ресурси Німеччини. Непорівнянність їх зумовила поразку Другого німецького рейху в Першій світовій війні, і прогнозувати перемогу Третього Рейху у війні, що почалася 1939-го, було б недоречно. Після 1941 року повоєнний устрій мусили визначати переможці, які керувалися принципами Атлантичної хартії. Конкретна розмова про повоєнний устрій у Європі почалася на Тегеранській конференції керівників трьох союзних держав. Розуміючи, що першою на територію Польщі ступить Червона армія, Черчилль визнав за потрібне своєчасно розв’язати всі вузли польського питання. Він дійшов висновку, що польський уряд повинен визнати кордоном між СРСР і Польщею лінію Керзона. Як компенсацію за Західну Україну й Західну Білорусію готовий був віддати Польщі спадщину П’ястів, тобто території, на яких проживало немало поколінь німецького населення: Східна Пруссія, Західне Помор’я з Данцигом, Верхня Силезія. 29 листопада 1943 року, тобто на другий день конференції в Тегерані, коли відбулася неофіційна зустріч керівників трьох держав, він зазначив, що Польща багато важить для Великої Британії, яка через неї почала війну з Німеччиною. Разом із тим, продовжив прем’єр-міністр, для нього нема нічого важливішого, ніж безпека західного кордону Росії. Тому він чекає відповіді на запитання, як його співбесідники розуміють цю безпеку. А сам вважає, що Польща може просунутися на захід, як солдати за командою «два кроки ліворуч». Якщо Польща наступить при цьому на ногу Німеччині, то нічого не вдієш, сильна Польща є потрібним для європейського оркестру інструментом. 

У цьому добре продуманому, але легковажному за формою монолозі містилося вирішення проблеми, що народилася навіть не в 1939-му, а в 1919-му. Черчилль пропонував Сталінові й Рузвельту переформатувати Польщу, тобто перетворити її контур за рахунок переможеної Німеччини з яґеллонського на п’ястівський. Потім британський прем’єр-міністр перейшов на серйозний тон і сказав (ці слова він процитував у своєму багатотомнику «Друга світова війна», див. рос. видання: Черчилль У. Вторая мировая война. — Кн. 3. — М., 1991. — С. 204): «У мене нема жодних повноважень від парламенту визначати кордони і, як я вважаю, їх нема й у президента. Однак ми можемо тут, у Тегерані, перевірити, чи зможуть глави трьох урядів, діючи в злагоді, накреслити певну політику, яку ми могли б рекомендувати полякам і порадити їм прийняти її». 
Реакція Сталіна на пропозицію Черчилля встановлюється за словами міністра закордонних справ Великої Британії Ентоні Ідена. Іден зауважив, що його вразила заява Сталіна про можливість для поляків просунутися на захід аж до Одеру. Отже, Сталін на ходу вхопив пропозицію Черчилля про переформатування кордонів Польщі й визначив географічні координати цієї операції. Польща мусила відмовитися від західноукраїнських і західнобілоруських земель і як компенсацію здобути територію Німеччини, обмежувану на заході Одером. Однак Сталін побажав, щоб Черчилль чіткіше сформулював свою пропозицію. «Тоді, — писав Черчилль у своїй праці про Другу світову війну, — я показав за допомогою трьох сірників, як я уявляю собі пересування Польщі на захід». Усі сірники, якими позначалися кордони СРСР, Польщі та Німеччини, пересувалися в західному напрямку. Це було предметне ілюстрування висловлювання про солдатів, що виконують команду «два кроки ліворуч».

Читайте також: Ілюзорна відокремленість

Предметом офіційного обговорення польське питання стало на підготовчій зустрічі міністрів закордонних справ Вячєслава Молотова, Ентоні Ідена й спеціального помічника президента США Гаррі Гопкінса 30 листопада. Іден зазначив, що було б добре, якби радянський уряд погодився з пропозицією Черчилля, яку він вчора проілюстрував на трьох сірниках. Молотов відповів, що це був би найкращий вихід із становища. Іден тоді зобов’язався поінформувати поляків і попросити їхньої згоди на таку пропозицію. Після цього польське питання передали на офіційний розгляд керівників трьох союзних держав.

У другій половині дня 1 грудня союзники вирішили територіальні аспекти польського питання. Черчилль висловив спільну з Рузвельтом думку: «Ми вважаємо, що Польщу слід задовольнити за рахунок Німеччини. Ми були б готові сказати полякам, що це добрий план і що кращого плану вони не можуть чекати». Сталін відреагував так: «Мова йде про те, що українські землі повинні відійти до України, а білоруські — до Білорусії, тобто між нами й Польщею повинен існувати кордон 1939 року, встановлений радянською Конституцією» (Тегеранская конференция руководителей трех союзных держав — СССР, США и Великобритании (28 ноября — 1 декабря 1943 г.). — Сборник документов. — М., 1978. — С. 165).  

Редакційна колегія на чолі з Андрєєм Ґромиком, яка готувала до друку офіційний радянський збірник документів Тегеранської конференції, зробила після процитованих вище слів Сталіна купюру в протоколі засідання керівників держав. Купюра відновлюється за багатотомником Черчилля, у якому використовувався цей самий протокол. Після того як Сталін згадав кордон 1939 року, Іден запитав: чи означає цей кордон лінію Молотова — Ріббентропа? На таке нетактовне запитання Сталін недбало (як висловився в багатотомнику Черчилль) відповів: «Називайте її як хочете».
Тут треба відійти від сюжету, щоб пояснити і «недбалість» Іосіфа Сталіна, і купюру Андрєя Ґромика в протоколі засідання керівників союзних держав. Мова про долю німецького й радянського примірників додаткового протоколу до німецько-радянського договору про ненапад обсягом півтори сторінки машинопису з розподілом «сфер інтересів», що відомий як пакт Молотова — Ріббентропа. 

Німецький примірник підписаного ними секретного протоколу зник під час бомбардування Берліна 1944-го, але копія на мікроплівці зберігалася в архіві МЗС, і працівник міністерства Карл фон Ляш передав її американцям у травні 1945-го. Проте американський дипломат Чарльз Болен здобув копію протоколу від свого німецького колеги Ганса фон Герварта вже через кілька годин після його підписання — вранці 24 серпня 1939 року. Коли почалася холодна війна, Державний департамент США опублікував текст протоколу й пов’язане з ним листування німецької та радянської сторін у збірнику документів «Nazi-Soviet Relations, 1939–1941». У відповідь Радінформбюро оприлюднило в 1948-му накладом 500 тис. примірників знамениту історичну довідку «Фальсифікатори історії». 

Оригінал радянського примірника протоколу зберігався в архіві ЦК КПРС як документ найвищого рівня секретності. Кожний новий керівник партії зобов’язаний був ознайомлюватися з ним, коли вступав на посаду (це засвідчував лист використання документа). З ініціативи секретаря ЦК КПРС Алєксандра Яковлєва і під його керівництвом 1989-го (у 50-ту річницю німецько-радянського договору про ненапад) було створено комісію, яка мусила встановити, чи існував насправді додатковий протокол до договору, чи опублікований німецький примірник є фальсифікатом, як стверджувалося в довідці «Фальсифікатори історії». 24 грудня 1989-го З’їзд народних депутатів СРСР заслухав доповідь Алєксандра Яковлєва, який наводив переконливі аргументи на користь того, що пакт Молотова — Ріббентропа реально існував. Міхаіл Ґорбачов, котрий розписався в листі використання документа, як усі попередні керівники партії, сидів у президії з’їзду й зацікавлено слухав. З’їзд визнав протокол автентичним документом на підставі графологічної, фототехнічної та лексичної експертиз копій і відповідності змісту наступним подіям. У жовтні 1992-го оригінал радянського примірника «знайшли» і Дмітрій Волкоґонов його опублікував.
 
Повернення до Керзона

Ми зупинилися на тому, як Сталін відповідав на запитання Ідена про «лінію Молотова — Ріббентропа». Молотов тут-таки знайшов інший варіант відповіді: «Цю лінію, звичайно, називають лінією Керзона». Після цього він продемонстрував лінію Керзона на географічній карті й показав присутнім текст радіограми лорда Джорджа Керзона Раднаркому від 11 липня 1920 року, пропонуючи сторонам, що воюють, прийняти польський східний кордон, визначений декларацією Верховної Ради Антанти 8 грудня 1919-го.

На цьому обговорення польського питання перервалося, але наприкінці засідання Черчилль знову повернувся до нього і сформулював погоджену керівниками союзних держав формулу: «В принципі було прийнято, що осердя Польської держави і народу повинне бути розташоване між так званою лінією Керзона і лінією ріки Одер зі включенням до складу Польщі Східної Пруссії і Оппельнської провінції». Оппельн (Ополе) — це порт на Одері (Одрі), заснований у X столітті, неподалік Бреслау (Вроцлава). 

Обґрунтовуючи цю формулу, Черчилль зауважив: «Я скажу полякам, що вони одержують чудове місце для існування — територію завдовжки понад 300 миль у будь-який кінець». Отже, він розумів «головний біль» усіх польських політиків XX століття: старовинні етнічні землі П’ястів були германізовані, а в Литві, Україні й Білорусії, які почали полонізуватися після утворення Речі Посполитої Яґеллонів, поляки залишалися національною меншиною. Центральна смуга корінних польських земель із Краковом і Варшавою дуже звузилася.

Погоджуючись із формулою вирішення польського питання, яку визначив Черчилль, Сталін на ходу зарезервував за Радянським Союзом два незамерзаючих порти на Балтійському морі: Мемель і Кенігсберг. На цьому обговорення польського питання завершилося. 

Після Тегеранської конференції уряди Великої Британії та Радянського Союзу в унісон почали тиснути на поляків, щоб вони визнали той радянсько-польський кордон, що був створений у 1939-му. Поляки не піддавалися. Програмна декларація Селянської партії, яку очолював новий голова лондонського уряду Станіслав Миколайчик, проголошувала: «Східні кордони Польщі, встановлені Ризьким договором 1921 року, є спов­ненням наших найскромніших прав і побажань на сході». Однак у виступі в англійському парламенті 22 лютого 1944-го, коли обговорювалися рішення Тегеранської конференції, Черчилль відверто заявив: «Уряд Його величності ніколи не надавав Польщі гарантії щодо будь-якої прикордонної лінії. Ми не схвалювали захоплення Вільна (Вільнюса. — Авт.) Польщею в 1920 році. Англійська позиція знайшла свій вираз у так званій лінії Керзона, яка хоча б частково намагалася вирішити проблему. Я не можу не визнати, що російські вимоги в питанні забезпечення західних кордонів не виходять за межі розумного або законності. Маршал Сталін і я обговорювали ці питання і дійшли спільного висновку, що Польща повинна одержати компенсацію як на півночі, так і на заході за рахунок Німеччини».

Читайте також: Блеф імперії. Як народжувались радянські військові міфи

Тим часом радянський уряд розпочав популяризацію кордону, який Велика Британія вважала легітимним. 13 січня 1944 року центральна радянська преса опублікувала довідку ТАРС «Лінія Керзона» з географічною картою Західної України та прилеглих районів Польщі. Та істотнішим було те, що після вступу на територію Польщі радянська окупаційна влада сформувала в Любліні польський уряд під власним контролем і заявила союзникам, що вестиме справи тільки з ним у разі відмови уряду Станіслава Миколайчика від конструктивної позиції.

Одночасно в переговірний процес втрутилася нова політична сила — радянська Україна. Сталін дозволив утворити в УРСР наркомат закордонних справ, хоча його позбавили права засновувати посольства й консульства в інших країнах. Голова уряду та перший секретар ЦК КП(б)У Нікіта Хрущов із трибуни Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 року почав вимагати «включення до складу Української радянської держави прадавніх українських земель, якими є Холмщина, Грубешів, Замостя, Томашів, Ярослав».

Проект Хрущова про створення у складі УРСР Холмської області й розпочата на його підтримку петиційна кампанія місцевого населення використовувалися лише в пропагандистських цілях. Радянське керівництво насправді не бажало підривати значення лінії Керзона вимогами про приєднання до УРСР Закерзоння. Це питання порушувалося як контраргумент у дискусіях із «люблінцями», що вимагали приєднання до Польщі Львова та нафтових районів Західної України. Після багатомісячних супе­речок у липні 1944-го з «люблінцями» було підписано не розголошуваний тоді договір, за яким західні кордони Польщі пересувалися до лінії Одер — Нейсе, а східні визначалися переважно по лінії Керзона. 

Остаточно поклали край польському питанню на Ялтинській конференції керівників трьох союзних держав у лютому 1945 року. Тоді було сформульовано таке рішення: «Домовлено, що німці зі вказаних районів повинні бути репатрійовані в Німеччину і що всі поляки в Німеччині повинні за своїм бажанням репатріюватися в Польщу». Якщо для поляків переселення було справою добровільною, то німці, як випливало з документа, репатріювалися примусово. З територій, що перейшли до Польщі й Радянського Союзу, було виселено до 10 млн німців. Щоб «підбадьорити» репатріантів, радянське керівництво дало негласну вказівку своїм окупаційним військам влаштувати місцевому німецькому населенню неможливі умови існування. Мільйони радянських солдатів та офіцерів перетворилися на вбивць, грабіжників, ґвалтівників.
16 серпня 1945-го в Москві було підписано договір про радянсько-польський державний кордон, який проходив по лінії Керзона з відхиленнями від неї на 17–30 км (на користь Польщі). З моменту появи лінії Керзона до її перетворення на державний кордон минуло більш як чверть століття.