Дмитро Сінченко – автор Тижня, який писав для нас матеріали про місцеву політику у Кропивницькому та області під час місцевих виборів у 2020-му. Також він політичний та громадський активіст і блогер. Після початку великого вторгнення 24 лютого Сінченко приєднався до Української Добровольчої Армії. Його матеріали описують побут військових на фронті.
– Нашу мотолигу роз**ашили!
Ця новина прозвучала, як грім серед ясного неба. Наша броня, придана до роти МТЛБ, вже кілька місяців доставляла бійців на позиції.
– Наші всі цілі?
Якби хтось загинув, то спершу б сказали про це, а не про техніку.
– На щастя, ніхто не постраждав.
– Як це сталося?
Одного погляду на друга Бірніра було достатньо, щоб зрозуміти: зараз почуємо захопливу історію.
– Значить, діло було так. Ранок, сонечко, краса. Ніщо нє прєдвєщало біди. А я вже на зв’язку з рідними не був декілька діб, вони там нервують, бо зв’язку нема ващє! Ні тіліфона, ніфіга нема. А через дорогу пацани в хаті сидять, пезееркашники, і кажуть: пацани, у нас старлінк! Якшо шо – заходьте, пользуйтесь! Я такий, о! Ніштяк! Піду напишу щось рідні. Зайшов, там, мама, папа, жінка, там, прівєт! З пацанами общаємся. Думаю, може кінчик який закачаю собі, щоб не спати вночі.
Друг Бірнір – бойовий медик, працює на медеваці, вивозить поранених з лінії фронту. Він з нами ще з літа. Спершу був у екіпажі Госпітальєрів, а потім разом із нами мобілізувався в роту УДА 28-ї бригади. В мирному житті Бірнір був айтішником, займався фехтуванням, а за освітою – психолог. До екстреної медицини, а тим паче до армії жодного стосунку не мав.
– Ну от, качаю кінчик, десь три хвилини до кінця закачки, чую: бух! Бух! І хата отак, короче, гуляє. Я вилазю, дивлюсь – медевак стоїть. Не димить. Ну, значить все нормально. Потім кіно закачалося, я знову виходжу, дивлюсь: Миша з Паладіном бігають з агнєтушитєльом. І на мене такі: «Ти де був? Ти шо?» Я такий «Йоо**ана! А шо?» А вони кажуть: «Бл**ь, побігли! Там мотолигу розх**ячили!» Кажу: «Пацани, ну а з водієм шо? Нормально все?»
Читайте також: Від Майдану до великої війни. Історія про фронтовий шпиталь медиків-добровольців
З водієм усе добре, він не був на місці. А от Миша був поруч, попросився «ричаги подьоргать». Коли підходив, відбувся вибух. Хвилею його збило з ніг. Мотолига з місця не зсунулася, от тільки башта опинилася метрів за десять від неї, а дерево, яке росло неподалік, зрізало і кинуло на «Хаммер».
– Але кинуло саме стоячи, а пацани, водії «Хаммера», ходять біля нього такі, кажуть: «б*я, та тут не було ж дерева!»
Розповідь Бірніра супроводжується виразною мімікою і жестикуляцією.
– Так цей, валяється башня, уламки розміром з ладоху отак навкруг, дивлюсь на мотолигу, вона димить трошки, пробитий дах, пробите наскрізь дно, і вже під нею був бабах. Снаряд якийсь бронебойний був. І я дивлюся на них – Паладін ще болєє-мєнєє, а в Миші там тиск, гіпертонічний криз, треба везти в госпіталь. Ну, карочє, я його якось прокапав і розумію, що ну немає зв’язку! І нас х*р хто тут замінить, а пацани на позиціях. Коротше, ми від’їхали, змінили точку, стали трохи далі, і так і добули до кінця ротації.
Взагалі медевак стоїть у відносній безпеці, замаскований, у місцях, які майже не обстрілюють, але при цьому якомога ближче до «нуля», щоб можна було чимшвидше евакуювати поранених. Втім, прилітає по них вже не вперше. Але головне, що Бірнір продовжує розповідати свої історії.
Цей матеріал – продовження репортажів з фронту від першої особи. Якщо ви не читали попередні, то їх можна обрати ТУТ